Притулок. Книга 1

Опис товару

• Шанувальникам циклу «Дім дивних дітей»
• Містичний фотороман, що підкорив світ
• Напружений карколомний сюжет
• Реальні фотографії моторошних покинутих притулків

Інтрига, яка приголомшує! Старий будинок… Загадкові фотографії… Нічні жахіття…
Той, хто потрапляв сюди, залишався тут назавжди. Але Ден цього не знав. Він приїхав сюди на літні курси для обдарованих підлітків і набагато пізніше дізнався, що колись ця будівля була лікарнею для дивних людей. Що відбувалося тут? Чому деякі коридори і підвал замуровані? Хтось потайки стежить за ним. В бібліотеці коледжу Ден з друзями знаходить загадкові фотографії. А незабаром трапляється те, що шокує і учнів, і педагогів. Ден повинен розгадати таємницю притулку, інакше він сам опиниться в небезпеці…

Додаткова інформація

Розділ №1

Дену здавалося, що його от-от знудить.

Ось уже п’ять миль таксі підстрибувало на вузькій, всипаній гравієм дорозі, і від цього нервове збудження хлопця тільки посилювалось. Водій усю дорогу нарікав на вибоїни і здуті шини. Дену залишалося хіба сподіватися, що той не вимагатиме компенсації завданих збитків, адже добратися сюди з аеропорту було й так недешево.

Хоча було ще перед полуднем, надворі було досить тьмяно — а все через густий ліс по обидва боки дороги.

«У такому лісі легко заблукати», — подумав Ден.

— Ти ще там живий?

— Що? А, так, усе добре, — відповів Ден, раптом зрозумівши, що не вимовив жодного слова, відколи сів у таксі. — Чекаю на рівнішу дорогу.

Нарешті автівка вибралася з лісу і світ навколо став строкатим та почав виблискувати на сонці сіро-зеленими барвами.

А ось і він — Нью-Гемпширський коледж. Саме тут Ден мав провести наступні п’ять тижнів.

Ці літні курси — рятувальне коло для Дена — весь рік були для хлопця славнозвісним світлом у кінці тунелю. Він буде з дітьми, які хочуть учитися, які вчасно виконують домашні завдання, а не поспіхом шкрябають щось біля своїх шафок, поки не продзвенів дзвоник. Йому дуже хотілося швидше потрапити туди.

Визирнувши з вікна, Ден побачив будівлю, знайому йому з фотографії на сайті коледжу. Чарівні цегляні корпуси в колоніальному стилі оточували двір, укритий бездоганно скошенною смарагдово-зеленою травою. Саме там він і буде навчатися. На галявині вже було кілька ранніх пташок, що кидали одне одному фризбі. Коли це вони встигли заприятелювати? Може, тут і справді буде дуже легко.

Водій завагався, запримітивши на перехресті знак «стоп»; справа по діагоналі була простенька, але чепурна церква з білим шпилем, а за нею тягнувся ряд будинків. Трохи подавшись уперед, Ден побачив, що водій увімкнув правий поворот.

— Узагалі-то нам ліворуч, — ледь чутно мовив Ден, утискуючись у сидіння.

Таксист знизав плечима.

— Якщо ти так кажеш. А то ця клята штуковина ніяк не може вирішити. — Ніби на підтвердження своїх слів водій гепнув кулаком по екрану GPS-навігатора, прикрученого до панелі приладів. Скидалося на те, що їхній маршрут закінчувався прямісінько в цьому місці.

— Нам наліво, — повторив Ден, цього разу не так упевнено. Він не міг точно сказати, звідки знає дорогу, бо не вивчав маршрут заздалегідь, але було щось таке у цій маленькій церкві, що навіювало спогади, та й навіть якщо не спогади, це підказував якийсь внутрішній інстинкт.

Ден барабанив пальцями по сидінню, йому вже кортіло дізнатись, де він буде мешкати. У студентському гуртожитку робили ремонт, тому учнів підготовчих курсів мали розмістити в старій будівлі, що називалася Бруклін. У студентській брошурі було зазначено, що ця будівля була «колишнім закладом для душевнохворих та історичною пам’яткою». Іншими словами — притулок для божевільних.

Тоді Ден ще здивувався, чому на сайті коледжу не було фотографій Брукліну. Але він зрозумів це, щойно таксі завернуло за ріг і з’явився будинок.

Незважаючи на те, що фасад було нещодавно пофарбовано, а якийсь заповзятливий садівник трохи переборщив, висадивши вздовж доріжки яскраві кущики гортензії, Бруклін бовванів у кінці дороги, наче застереження. Ден ніколи б не міг подумати, що будинок може виглядати загрозливо, але Бруклін переконав його, що таки може. Хлопцю навіть здавалося, що будинок за ним стежить.

«Зараз же розвертайся», — прошепотів голос у хлопцевій голові.

Ден здригнувся, не в змозі відігнати від себе думки про те, як колись почувалися ті пацієнти, яких приймали до притулку. Вони про щось здогадувались? Невже у когось із них теж було те дивне панічне відчуття чи вони були вже надто несповна розуму, аби бодай щось зрозуміти?

Він похитав головою. Якісь безглузді думки… Він студент, а не пацієнт. Більше того, як він запевнив Пола і Сенді, Бруклін більше не був притулком; його закрили у 1972 році, коли коледж викупив будівлю, щоб зробити з неї гуртожиток з окремими поверхами для хлопців і дівчат.

— Гаразд, ось ми й приїхали, — сказав таксист, хоча Ден помітив, що той зупинився десь за тридцять футів  від тротуару. Може, це місце викликало дивні відчуття не тільки у Дена? Втім, він узяв гаманець і видобув звідти три двадцятки, які дали йому батьки.

— Решти не треба, — сказав хлопець і вибрався з автівки.

Ден засукав рукави і витяг з багажника свої речі й лише після цього відчув, що все це відбувається насправді. Повз нього пройшов хлопець у блакитній бейсбольній кепці — в руках він ніс купку потертих коміксів. Ден посміхнувся. «Свої люди», — подумав він і пішов до гуртожитку. На п’ять наступних тижнів це буде його дім.

Розділ №2

Якщо в Деновій школі крутизни додавала новенька BMW на шкільній автостоянці, то на ПКНГК крутими вважалися техніка бренду «Apple» та чималі стоси книжок.

«Мабуть, так називається ця програма», — швиденько зметикував Ден. Студенти-волонтери, які роздавали ключі від кімнат і допомагали новоприбулим заселятися, постійно повторювали: «Ласкаво просимо на ПКНГК!», тож одного разу, коли Ден назвав їх повністю «підготовчі курси Нью-Гемпширського коледжу», вони глянули на нього так, ніби він був дуже милим, але геть простакуватим парубком.

Ден піднявся східцями на ґанок і ввійшов до величезного вестибюля. Гігантський канделябр ніяк не міг здолати темряву, що її створювали оббиті дерев’яними панелями стіни і сила-силенна меблів. Крізь масивну арку навпроти дверей Ден розгледів широкі сходи і коридори, що розходилися в обидва боки. Навіть студенти, що снували туди-сюди, не змогли позбавити його якогось гнітючого відчуття.

З валізами в руках Ден почав підійматися сходами. Через три невеликих прольоти він опинився перед своєю кімнатою під номером 3808. Він поставив свої речі на підлогу, відчинив двері й побачив, що його сусід по кімнаті вже заселився. Чи, краще сказати, вже порозкладав свої речі на полицях. Книжки, японські комікси манґа, довідники всіх форм і розмірів (більшість з них стосувалися біології) були дбайливо розкладені за кольорами на полицях. Його сусід зайняв точнісінько половину кімнати, а його валіза була застебнута й акуратно захована під ліжком. Половина шафи була заповнена його сорочками, штанями і куртками, що охайно висіли на вішаках: білі вішаки — для сорочок, блакитні — для штанів.

Здавалося, що хлопець живе тут уже кілька тижнів.

Ден затягнув свої валізи на вільне ліжко та оглянув меблі, які належатимуть йому цього літа. Ліжко, тумбочка, письмовий стіл — здавалося, що все було в гарному стані. Він відсунув верхню шухляду письмового столу — просто заради цікавості, чи, бува, не знайде там Біблії Гедеона 1 або вітального листа. Натомість він натрапив на маленький слизький аркуш фотопаперу. Він був старий, вицвілий, майже повністю білий. Ден ледве розгледів чоловіка на фото — літнього пана в окулярах, лікарському халаті й темній сорочці. Звичайнісіньке фото, якби не очі, точніше їх відсутність. Недбало — а може, й розгнівано — хтось їх замалював.

Розділ №3

Деніел Кроуфорд?

Ден обернувся, тримаючи в руці фотокартку. На порозі стояв довготелесий підліток, одягнений у накрохмалену сорочку, чорну краватку і штани з кантами, — він скидався на одного з тих місіонерів, які ходять від будинку до будинку.

— Привіт, — сказав Ден, легенько махнувши рукою. — Ти мій сусід?

— Схоже на те. — Його слова прозвучали радше серйозно, аніж саркастично. — Мене звати Фелікс Шеридан, — додав хлопець. — Я тебе налякав?

— Ні, ні, я просто… Я знайшов це фото… Тобто, я думаю, що це фото, хоча це може бути і листівка. Що б це не було, хтось доклав до нього рук. Виглядає якось дивно. — Ден простягнув фотокартку і знизав плечима. Звичайно ж, це не найкращий спосіб зав’язати розмову, але йому ніколи не вдавалося справити гарне перше враження. — Ти теж маєш таку? Може, це частина завдання для «сміттєвого полювання»?

— Ні, нічого подібного. — Фелікс кліпнув своїми молочно-блакитними очима. — У мене є тільки студентська брошура, правила безпеки в гуртожитку і розклад занять. Але все це прийшло мені поштою ще кілька тижнів тому.

— Так, мені теж таке прийшло. — Ден вдруге зніяковіло знизав плечима. — Просто питаю. Дрібниці.

Ден поклав фотокартку назад до шухляди і зачинив її. Без сумніву, він зможе пережити це літо, навіть не зазираючи до неї…