Адюльтер

Опис товару

Рано чи пізно кожна людина має зробити вибір, який змінить долю.

Як вибрати між коханням та обов`язком? Безсонними ночами Лінда мріє про щастя. Вона успішна, кохана. Однак в душі — порожнеча…
Під час чергового інтерв`ю з відомим політиком Лінда раптом розуміє, що знайома з ним. Ще в школі вони кохали одне одного, і тепер давня пристрасть спалахнула з новою силою. Що для неї дорожче: розмірене життя і родина чи палка пристрасть? Вона має обирати, але, щоб зрозуміти себе, їй доведеться зробити крок у безодню…

Додаткова інформація

***

Щоранку, коли я розплющую очі на так званий новий день, мене опановує бажання знову заплющити їх і не підводитися з ліжка. Але підводитися треба.

У мене чудовий чоловік, глибоко в мене закоханий, який володіє значним фондом капіталовкладень і щороку — навіть усупереч своєму бажанню — фігурує в списку трьохсот найбагатших людей Швейцарії, що публікується на сторінках часопису «Підсумки».

Я маю двох синів, які становлять «сенс мого життя» (так кажуть мої подруги). Щоранку я повинна напоїти їх кавою й відвести до школи, — за п’ять хвилин пішої ходи від нашої домівки, — де вони навчаються за повною програмою, дозволяючи мені працювати й розпоряджатися своїм часом. Після уроків філіппінська доглядальниця опікується ними доти, доки мій чоловік і я повернемося додому.

Мені подобається моя служба. Я журналістка й працюю в поважній газеті, яку можна прочитати на всіх перехрестях Женеви, де ми живемо.

Раз на рік я вирушаю на вакації разом з усією родиною, переважно в райські місцевості з чудовими пляжами, в «екзотичні» міста з убогим населенням, яке спонукає нас почуватися ще багатшими, привілейованими й облагодіяними життям.

Я досі не відрекомендувалася. Зроблю це з великою приємністю. Мене звати Лінда. Маю тридцять один рік віку, один метр сімдесят п’ять сантиметрів зросту, шістдесят вісім кілограмів ваги і вдягаюся в найкраще вбрання, яке можна купити за гроші (завдяки безмежній щедрості мого чоловіка). Розбуджую бажання в чоловіків і заздрість у жінок.

Проте щоранку, коли розплющую очі й дивлюся на цей ідеальний світ, про який усі мріють, та мало кому вдається завоювати його, я знаю, що день буде для мене катастрофою. До початку цього року я ні про що не замислювалася, лише тішилася життям, хоч іноді й відчувала провину за те, що маю більше, ніж заслуговую. Але одного чудового дня, готуючи вранішню каву для всіх (пригадую, уже була весна й квіти почали розквітати в нашому садку), я себе запитала: «Невже все так і має бути?»

Мені не слід було ставити собі таке запитання. Але в цьому винен один письменник, у якого вчора я брала інтерв’ю і який під час нашої розмови сказав:

— Мені зовсім нецікаво бути щасливим. Я волію підкорятися пристрасті, хоча це й небезпечно, бо ми ніколи не знаємо, що чекає на нас попереду.

Я тоді подумала: бідолаха, він ніколи не почувається задоволеним. Йому судилося померти в смутку й гіркоті. Наступного дня я зрозуміла, що мені ніколи нічого не загрожувало й не загрожуватиме.

Я знала, що чекає на мене попереду: ще один день, який нічим не відрізнятиметься від попереднього. Пристрасть? Атож, я кохаю свого чоловіка, і це гарантовано убезпечує мене від депресії відчувати, що я живу з кимось лише задля грошей, задля дітей або про людське око.

Я живу в найбільш упевненій у собі країні світу, усе в моєму житті впорядковане, я добра мати й добра дружина. Я здобула суворе протестантське виховання й намагаюся передати його своїм дітям. Я не вчиню жодного хибного кроку, бо знаю, що можу все зіпсувати. Я все роблю з максимальною ефективністю і з найменшою особистою участю. Коли я була молодшою, то страждала від кохання, що не знаходило відповіді, як кожна нормальна людина. Та після заміжжя час для мене зупинився. Поки я не зустрілася з тим клятим письменником і не почула його репліку. То яких же помилок я наробила, живучи одноманітним, наповненим нудьгою життям?

Коли по щирості, то жодної. Тільки… Тільки відчувала потаємний страх, що все може змінитися будь-якої миті, захопивши мене цілком зненацька.

Відтоді, як одного чудового ранку мене навідала ця фатальна думка, я відчуваю страх. Чи мала я шанси постати віч-на-віч зі світом, якщо мій чоловік раптом помре? Так, відповідала я сама собі, адже його спадщини вистачить на утримання кількох поколінь. А якщо помру я, то хто подбає про моїх дітей? Мій коханий чоловік. Але ж він може одружитися з іншою жінкою, бо він багатий, чарівний і розумний. Чи мої діти будуть у добрих руках?

Моїм першим кроком була спроба відповісти на всі свої сумніви. А що більше я відповідала, то більше запитань виникало. Чи заведе він собі коханку, коли я стану стара? Чи не має він уже іншу жінку, бо ми кохаємося набагато рідше, ніж колись? Чи не думає він, що я маю когось іншого, бо протягом останніх трьох років помітно втратила інтерес до нашого інтимного життя?

Ми ніколи не сварилися через ревнощі, і я вважала, що це добре, але з того весняного ранку підозрювала, що така поведінка свідчить про відсутність кохання з обох сторін.

Я доклала зусиль, щоб більше про це не думати.

Протягом тижня завжди, повертаючись із роботи, я щось купувала на Рю-дю-Рон. Нічого такого, що мене дуже цікавило б, але принаймні я відчувала, що якось змінюю своє життя, потребуючи якусь річ, що її раніше не потребувала. Дізнавалася про якусь побутову техніку, хоч там було дуже важко знайти щось нове. Оминала дитячі крамниці, щоб не розбещувати дітей щоденними подарунками. Не заходила й до крамниці чоловічих товарів, аби в чоловіка не виникла підозра, що за моєю надмірною щедрістю щось ховається.

Удома я поверталася в чарівний світ свого особистого життя і все здавалося чудесним протягом тих кількох годин, поки ми всі вкладалися спати. Потім потроху мене почали навідувати кошмари.

Я переконувала себе, що пристрасть для молодих, а її відсутність є нормальною в моєму віці. Мені не це вселяло страх.

Сьогодні, після кількох місяців, я почуваюся жінкою, розколеною між страхом від того, що все змінюється, і страхом, що все залишиться незмінним до кінця моїх днів. Деякі люди кажуть, що з наближенням літа нас обсідають менш ексцентричні думки, ми почуваємося мізернішими, бо проводимо більше часу на свіжому повітрі й це допомагає нам збагнути вимір світу, а обрій пересувається далеко за хмари, за стіни нашого будинку.

Може, і так. Але тепер мені не вдається спати безтурботно, і причина не в спеці. Коли настає ніч і нічого не видно, мене лякає все: життя, смерть, любов і її відсутність, той факт, що все нове в моєму житті перетворюється на звичку, відчуття, що я втрачаю найкращі роки життя в рутині, яка повторюватиметься до самої моєї смерті, і паніка, що я можу зіткнутися з невідомим, хоч би скільки в тому було приємного хвилювання й відчуття пригод.

Природно, я намагаюся втішати себе чужим стражданням. Я прихилилася до телевізора, а надто до тележурналів. Дивлюся безліч новин про нещасливі випадки, про природні катастрофи й про людей, які втікають від них. Скільки хворих на планеті? Скільки страждають мовчки, а скільки волають від несправедливостей і зрад? Скільки бідолах потерпають від безробіття або сидять у в’язницях?

Я перемикаю телевізор на інший канал. Дивлюся серіал або кінофільм і знаходжу розвагу на кілька хвилин або кілька годин. Помираю від страху, що чоловік прокинеться й запитає: «Що з тобою відбувається, кохання моє?» Бо тоді мені доведеться йому відповісти, що в мене все гаразд. Ще гірше буде, — як уже траплялося двічі чи тричі в минулому місяці, — якщо в ліжку йому заманеться покласти руку мені на стегно й він почне пестити мене. Я можу вдати оргазм, — і вже вдавала його не раз, — але домогтися зусиллям волі, щоб тіло в мене зволожилося, не можу.

Мені доведеться сказати йому, що я дуже стомлена, і він, ніколи не показуючи, що йому обридли такі відповіді, поцілує мене, повернеться на другий бік, подивиться останні новини на своєму телевізорі або відкладе це на завтрашній день. А я крутитимуся в ліжку, щоб справді відчути себе стомленою, дуже стомленою.

Але не завжди все відбувається так. Іноді мені доводиться брати на себе ініціативу. Я не можу відштовхувати його дві ночі поспіль, бо тоді він заведе собі коханку, а я нізащо не хочу втратити його. Завдяки легенькій мастурбації я зволожую своє тіло, і все повертається до норми. «Усе повертається до норми» означає, що нічого вже не буде таким, яким було колись, коли кожне з нас ще було таємницею для другого.

Зберігати вогонь після десяти років шлюбу здається мені істотним відхиленням від норми. І щоразу, коли вдаю втіху від сексу, я трохи помираю всередині. Трохи? Схоже, я спустошую себе набагато швидше, ніж сподівалася.

Мої подруги називають мене щасливою, бо я брешу їм, що ми з чоловіком часто кохаємося, а вони брешуть мені, кажучи, що не знають, як їхнім чоловікам щастить так довго зберігати до них інтерес. Вони стверджують, що секс у шлюбі є цікавим лише в перші п’ять років, а надалі треба застосовувати трохи «фантазії». Треба, мовляв, заплющити очі й уявити собі, що сусід лежить верхи на тобі й робить речі, які ніколи не наважився б зробити чоловік. Уявити, що він і чоловік володіють тобою водночас, удаючись до всіх можливих збочень і всіх заборонених ігор.

Сьогодні, коли я відводила дітей до школи, то подивилася на свого сусіда. Я ніколи не уявляла собі, щоб він лежав на мені, я волію радше думати про юного репортера, який працює зі мною і, здається, постійно перебуває в стані страждання й самоти. Я ніколи не бачила, щоб він намагався когось звабити, і саме в цьому його чарівність. Усі жінки в редакції час від часу говорили, що хотіли б «подбати про нього, бідолаху». Я думаю, він це розуміє й задовольняється бути простим об’єктом бажання — нічого іншого він не потребує. Можливо, він почуває те саме, що й я: жахливий страх ступити крок уперед і все зіпсувати — не мати ні роботи, ні родини у своєму теперішньому житті й майбутньому.

Але зрештою… Я подивилася на свого сусіда сьогодні вранці й відчула велике бажання заплакати. Він мив автомобіль, і я подумала: «Поглянь-но, ось іще одна людина, схожа на мого чоловіка й на мене. Настане день, коли ми робитимемо те саме. Наші діти виростуть і переселяться до іншого міста або до іншої країни, ми вийдемо на пенсію й митимемо свої автомобілі, — а може, комусь заплатимо, щоб зробили це для нас. Але після певного віку важливо робити бодай що-небудь, аби згаяти час, показати іншим, що наші тіла ще підкоряються нам, що ми не втратили уявлення про гроші й досі спроможні смиренно виконувати якусь роботу».

Чистий автомобіль чи ні — яка різниця для світу? Але того ранку лише це було важливим для мого сусіда. Він побажав мені чудового дня, усміхнувся й повернувся до своєї праці з таким виглядом, ніби виготовляв скульптуру Родена. Я залишаю свій автомобіль на стоянці — «Користуйтеся громадським транспортом у центрі міста! Не забруднюйте довкілля!» — сідаю на автобус і їду на службу, дивлячись у вікно на ті самі речі, які бачу щодня. У Женеві, схоже, нічого не змінилося, відтоді як я була малою дитиною. Давні феодальні будівлі вперто залишаються між спорудженими якимсь божевільним префектом, що вподобав нову архітектуру в п’ятдесятих роках.

Подорожуючи світом, я завжди відчуваю, що мені цього бракує. Цього неймовірно поганого смаку, цих високих веж зі скла і сталі, відсутності чітко окреслених доріг, коріння дерев, яке розламує бетон хідників і примушує нас постійно спотикатися, громадських садів за дерев’яними парканами, де росте трава всіх різновидів, бо «природа є такою»… Одне слово, мені бракує міста, що відрізняється від усіх інших, тих, які модернізувалися й втратили чарівність.

Тут ми досі кажемо «добридень», зустрічаючись із незнайомою людиною на вулиці, і кажемо «до побачення», виходячи з крамниці, де купили собі пляшку мінеральної води, навіть якщо не маємо наміру колись туди повертатися. Ми досі розмовляємо з чужинцями в автобусі, досі решта світу вважає нас, швейцарців, людьми скромними й стриманими.

Яка помилкова думка! Але це добре, що вони так про нас думають, бо в такий спосіб ми матимемо змогу зберегти свій стиль життя ще на п’ять або шість століть, перш ніж загарбники-варвари перетнуть Альпи зі своїм досконалим електронним обладнанням і набудують тут помешкань із невеличкими кімнатами й великими залами, призначеними для того, щоб вражати гостей — надмірно нафарбованих жінок і чоловіків, які розмовляють надто голосно й завдають незручностей сусідам, і підлітків, які вдягаються з викликом, але помирають від страху, що про них подумають батько й мати.

Нехай усі думають, що ми спроможні виробляти лише сир, шоколад, корів і годинники, що ми віримо в існування банку на кожному розі вулиць у Женеві. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб змінити таку думку про себе. Ми живемо щасливо, не знаючи вторгнення варварів. Усі ми озброєні до зубів: позаяк військова служба в нас обов’язкова, то кожен швейцарець має вдома рушницю, але годі знайти людину, яка наважилася б вистрелити в іншу.

Ми щасливі, нічого не змінюючи протягом сотень років. Ми пишаємося тим, що залишалися нейтральними, тоді як Європа посилала своїх дітей на безглузді війни. Ми щасливі, що нам нікому не треба пояснювати, чому Женева з її кав’ярнями кінця дев’ятнадцятого сторіччя, з її літніми жінками, що прогулюються пішки по місту, здається мало привабливою.

«Ми щасливі», — можливо, таке твердження буде хибним. Усі в нас щасливі, крім мене, яка в ці хвилини їде на службу, міркуючи про те, що зі мною негаразд.

Бувають дні, коли газета шукає цікавих новин, крім звичайних автомобільних аварій, нападів на людей (переважно без застосування зброї) та пожеж (до старого помешкання прямують десятки автомобілів із висококваліфікованим персоналом, бо дим від забутої на плиті печені може створити справжню паніку).

Повернувшись додому, я знаходжу втіху в готуванні страв та в накритому столі, за яким збирається вся родина, дякуючи Богу за ту їжу, яку ми споживаємо. Та коли сутеніє, після вечері кожен прямує у свій куток — батько допомагає дітям із домашнім завданням, мати прибирає в кухні, готує гроші та список завдань для служниці, яка завтра прийде дуже рано.

Протягом цих місяців я іноді почувалася дуже добре. Мені здавалося, що моє життя має сенс, що саме таку роль має виконувати людина на Землі. Діти помічають, що їхня мати перебуває в мирі, чоловік поводиться зі мною лагідніше й уважніше, і весь дім ніби наповнюється власним світлом. Ми подаємо приклад щасливого життя для всієї вулиці, для міста, для держави (яку ми тут називаємо округою), для країни.

Але зненацька, без будь-якого раціонального пояснення я провалююсь у глибокий смуток і не можу стримати сльози. Плачу я у ванній, бо там ніхто не почує моїх схлипувань і не поставить мені запитання, яке я найбільше ненавиджу чути: «Із тобою все гаразд?» Атож, чому зі мною не має бути все гаразд? Ви бачите щось погане в моєму житті? Нічого поганого в ньому нема.

Хіба що ніч, яка наповнює мене тривогою...