Доки смерть не розлучить нас

Опис товару

Володимир і Марія… Нащадки двох родів землеробів зі Сходу та Заходу… Але бурі ХХ століття зірвуть їх з місця і кинуть у вир кривавих подій.
Гайдамаччина Холодного Яру і смерть від голодомору 30-х років, бої у лавах УПА, палкі зізнання і юнацька клятва любові до рідної землі. «Доки смерть не розлучить нас» – ці слова Володимир промовить до Марійки. Будуть кохання і зрада, перемоги і зневіра, полон і визволення. А потім буде чужина і закритий шлях на батьківщину, де на них чекає смерть. Лише вистраждане кохання одне до одного все життя буде доводити: про майбутнє таки варто мріяти…

Додаткова інформація

W

Писар вербської гміни Юзек Стронціцький вивів у метриці останню літеру імені новонародженого і, відхилившись від заляпаного чорнилом столу, задоволено прискалив око.

— Ну, пане Вільк, ваш первісток буде мати у пойменуванні аж дві букви W. Дабл дабл ю, як кажуть британці. Ладний вензель, курча маць!

Середнього зросту кремезний молодий чоловік, одягнений у святкові фабричні штани, заправлені в чоботи, і в білу вишиту сорочку, ледь поворухнув рудим вусом, стримуючи роздратування.

— Ті вензелі — то не для нас, прошу пана. Гречкосієм буде мій син, як і його діди і прадіди… То скільки з мене за виправлену метрику?

— Півзлота, пане Вільк, — враз якось запобігливо заусміхався писар. — То для держави. А як дасте ще й на кручок вудки , то я із задоволенням вип’ю за здоров’я вашого Wlodzimierza.

Чоловік і собі усміхнувся, повагом узяв зі столу метрику, на якій іще не висохло фіолетове чорнило, і став поволі читати, ворушачи губами. Прочитавши, він похитав головою, крекнув і поліз у кишеню штанів за грошима.

— Ось вам злотий, пане Стронціцький, — мовив чоловік, дістаючи монету і не кваплячись із нею розлучатись. — Підніміть чарку за мого перванчука — хай йому Бог у житті помагає.

Він обережно, мов якусь дорогоцінність, поклав злотого у підставлену долоню писара і, згрібши загрубілими пальцями метрику, рушив до дверей.

— І Матка Боска, — підтакнув писар, підкидаючи на долоні монету. — Щастя-здоров’я, пане Вільк.

— Будьте і ви здорові, — буркнув чоловік, гримаючи дубовими дверима.

Було літо 1921 року. Землі Володимирського повіту, як і усього Волинського краю загалом, ще зберігали сліди копит кінноти Пілсудського, Петлюри і Будьонного, котра поперемінно затоптувала їх упродовж останніх років, та вже знову належали Речі Посполитій. Російських, австрійських та німецьких осадників, які панували тут до того, змінювали польські, що вже зачекались нових угідь на «східних кресах» , православних батюшок і протестантських священиків — католицькі ксьондзи, а війтів і бургомістрів в одних мундирах — чиновники в інших. Не змінювались лише чудові одвічні волинські ліси, ріки і озера зі вклиненими між ними поселеннями поліщуків, оточеними луками і полями, та самі волиняни — роботящі, мов воли, і щирі, як усі діти природи.

Хутір Капітулка, заснований одразу після закінчення Першої світової війни подружжям Вовків, Тимошем та Катериною, жителі навколишніх сіл називали вовківським раєм. І було за що. Десять десятин родючої землі і дві змішаного лісу, до якого вона й прилягала, вважались на той час вельми добрим статком. Підтвердженням заможності господарів нового хутора слугували велика хата, збудована з дуба на зруб та оточена молодим садом, хлів, клуня й огороджений вигін для худоби.

Основу капітульської господарки склав посаг Катерини, оті самі десять десятин, які дав за нею батько, Сава Ткачук, відомий у цих краях будівничий. У молодості Сава зводив з батьком хати у навколишніх селах, а як набрав ваги справжнього майстра, то отримав уже й державний підряд — на облаштування військового містечка у Володимирі. Казарми попри Ковельського тракту, які стоять і донині, — його рук справа. Тож заробок Сава мав неабиякий і своїх шістьох доньок та двох синів, як ті підросли, наділив щедро. Поміж них і Катерину, яка вийшла заміж останньою із сестер, уже після війни.

Тиміш Вовк був родом із села Блаженик, яке, з трьох сторін оточене лісами, тулилось до Ковельського тракту відразу ж за повноводною Турією. У недалекому минулому солдат Волинського полку Його Імператорської Величності, а згодом лісоруб у «казенному» Мокрецькому лісництві, Тиміш стільки добра, як у його майбутньої дружини, не мав і близько. Трохи лісу, яким його наділив батько, колишній лісничий, — ото й увесь спадок. Зате парубок, як і всі чоловіки з великої родини блаженицьких Вовків, був гарним, дужим і, що особливо цінувалось у поліщуків, метикуватим.

Десь за півроку до того, як Катерина під час заготівлі дров уперше побачила в Капітульському лісі Тимоша, до неї посватався парубок із заможної родини. Хлопець Катерині не те щоб сподобався, та вона вже була на виданні, батьки між собою все погодили, тож незабаром молоді заручились. Як годиться, майбутній наречений подарував Катерині на заручини вінчальну сукню, туфлі та вельона .

Восени, зібравши врожай на полях та городах, поліщуки зазвичай бралися заготовляти на зиму дрова. В інших за сухостоєм до лісу їздили переважно чоловіки, а в сім’ї Ткачуків це право відстояла за собою Катерина. Ні батьки, ні брати не сперечались: дівка була дужа — домоткане рядно, витиснувши з нього воду після прання, могла необачно перекрутити навпіл. А що вже ліс любила!

Того осіннього ранку Катерина запрягла свого улюбленого Сірого й разом з дядьком Ільком, маминим братом, який якраз під’їхав фірою до їхнього двору, подалась до Капітульського лісу. Ранки вже були холодні, тож дівчина одяглась відповідно. Продовгувате рожевощоке обличчя було обрамлене теплою хусткою, яка сягала на лобі аж до брів, а за тим двома кінцями щільно охоплювала шию під самим підборіддям і зав’язувалась ззаду міцним вузлом. Верхнім одягом слугував підбитий ватою суконний сачок з високими плечима, звужений у талії і розширений донизу. Завершувала це вбрання вовняна спідниця, що доходила майже до каблуків виправлених сільським шевцем жіночих ялових чобіток.

Катерина сиділа на кинутому упоперек воза оберемку соломи і, звісивши з драбиняка ноги, вміло правила конем. Як завжди, коли вона наближалась до лісу, їй захотілось співати. Ледь в’їхавши на лісову дорогу, дівчина таки не втрималась і тихо завела:

Ой, хмелю ж мій, хмелю,

Хмелю зелененький!

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не, що й не розвивався?

Кінь поволі тягнув воза знайомою дорогою, тонкі гілки ліщини, що густо росла обабіч, злегка хльоскали по розпашілому обличчю дівчини, а вона все виводила пісню, стуливши повіки і, здавалось, забувши про все на світі. Фіра дядька Ілька рипіла десь позаду, і Катерині так хороше було відчувати себе наодинці з дібровою і піснею…

Раптом ніби якийсь яскравий промінь ковзнув дівчині по напівзаплющених очах — і вона стрепенулась. Навпроти на невеликій галявині, повз яку саме проїжджала фіра, біля купи нарізаних сухих дров стояв гарний парубок і пильно дивився на неї виразними темними очима.

— Ой! — злякано скрикнула Катерина, мимохідь щосили натягуючи віжки.

Вона ніби заціпеніла під цим заворожливим поглядом, відчуваючи, як враз зайшлося серце і гаряча хвиля від нього розтікається по всьому тілу.

— Тпру-у-у, стійте, — почулось позаду.

І відразу ж здивований голос дядька Ілька:

— Це ти, Тимоше? Хай Бог помагає. Не гадав тебе тут зустріти.

— Дай Боже, дядьку Ілько, — густим баритоном поважно мовив парубок, перевівши проникливий погляд за спину дівчини. — Та тітка Феська з Верби попросила дров їй заготувати. А то я тепер у Мокреці завше.

Старий Ілько помітив збентеження своєї небоги і хитро усміхнувся в пишні вуса.

— То ти їдь, Катерино, до Уласової галявини, а я тебе наздожену, — кинув він дівчині, яка так і сиділа, не сміючи підвести погляд, і став, крекчучи, злазити з воза.

Катерина похапцем відпустила віжки, і Сірий тут-таки рушив.

Тим часом між дядьком Ільком і Тимошем розпочалась якась дивна розмова. Правив нею, звісно ж, старий Ілько.

— То що, — витягуючи кисета і пропонуючи бакун парубкові, ніби між іншим запитав він, — женитись іще не збираєшся?

— Та ні, — заскочений таким запитанням, віджартувався Тиміш, — іще на весілля не заробив.

— А деякі вже заробили і навіть до шлюбу дещо купили, та не дуже їх хочуть, — пахкаючи саморобною цигаркою, наводив туману старий.

— Це ви про що? — здивувався парубок.

— А про те, — чомусь враз розгнівався Ілько, затоптуючи каблуком недопалка, — що варто було б тобі сватів засилати до Катерини. Вона дівка справна, гожа, та й придане у неї — дай, Боже, кожній. А ти з доброї родини — батька твого і дядьків я ще з молодих літ знаю. Чому б тобі і не поженихатись?

— Та ви ж самі натякнули, що їй уже і дошлюбне купили, — після паузи похмуро буркнув Тиміш. — І тітка мені казали, що Катерина вже півроку як заручена…

— Як заручилась, так і розручиться, — рішуче рубонув рукою Ілько, хапаючи парубка за рукави. — То будеш засилати сватів чи як?

— А таки буду! — так само рішуче вигукнув раптом Тиміш, тупнувши ногою. — Подобається мені ваша Катерина. Замовте за мене слово перед нею, дядьку Ільку.

Не дочекавшись голосу фурмана, Сірий сам зупинився на Уласовій галявині. Катерина так і сиділа на возі, втупившись у глибину вже майже безлистого осіннього лісу. Перед очима у неї все ще стояв той парубок з проникливим поглядом, що так розтривожив дівочу душу.

Вмовляти небогу дядькові Ількові не довелось. Він таки і залагодив тонку справу розірвання заручин Катерини. Дівчина, як годиться, сплатила тому парубку вартість куплених ним на заручини речей. А за місяць по тому, ще до Великого посту, Тиміш Вовк заслав до Катерини сватів.

Хутір Капітулка, на якому оселилось молоде подружжя, починався десь за кілометр на схід від майже прямого кута, який від центра села Верба створювали два тракти: на Ковель та на Любомль. Земля, виділена Катерині у посаг, тягнулась широкою смугою від Любомльського тракту майже до Ковельського і закінчувалась двома десятинами Тимошевого лісу. Саме тут, під лісом, і вибрали Тиміш з Катериною місце для свого обійстя.

Про прихід літнього ранку у волинському лісі першими сповіщають птахи, які гніздяться на кронах старих дубів і грабів. Саме вони відразу помічають з висоти кількох десятків метрів перші промені сонця, що вилуплюється із-за закритого поліськими борами горизонту, як жовтоголове курча із яєчної шкарлупи, і вітають його дзвінким різноголоссям. Сходячи, сонце продовжує будити птахів і тварин, а вони, прокинувшись, уже не дають спокою і людям.

Першими в обійсті оживають зранку кури і гуси, за ними починають пронизливо верещати свині і мукати, просячись на пасовисько, корови. Довершує цю природну вранішню симфонію іржання коней. Весь цей гамір якоїсь миті досягає свого апогею. Та раптом його із пронизливою натугою крає рипіння дверей — і все завмирає. На ґанок, мов за диригентський пульт, виходить господар. Він береться за справу — і у звучанні дворового оркестру запановує поліфонічний лад і довершеність. На хутірському подвір’ї починається довгий літній день.

Хата Тимоша і Катерини мала класичне на той час сільське планування, і нічим не відрізнялась від інших поліських домівок. Вхідні двері вели у досить широкі сіни, в яких зазвичай стояли баняки з кормом для худоби та інше дрібне хатнє начиння. Відразу за сіньми була велика кухня з піччю, яка слугувала і для приготування їжі, і для випічки хліба та здоби. На верхній частині такої об’ємної печі також можна було сушити зерно чи фрукти, а взимку і спати. Навпроти — єдине вікно, в іншому кінці приміщення стояв довгий дубовий стіл з двома лавами обабіч. Підлога в кухні була із ретельно вирівняної та утрамбованої глини.

Двері, які розташовувались справа і зліва від печі, вели у внутрішні кімнати. Через праві можна було потрапити у спальню господарів, яка на польський лад називалась валькіром, а з неї у вітальню. Відчиняли вітальню, у якій стояли саморобні дубові шафа, диван, стіл та стільці, лише у свята та у разі приходу гостей. Ліві двері з кухні вели у дитячу кімнату, з якої був також вхід на горище. У всіх цих кімнатах була підлога зі щільно припасованих одна до одної грубих нефарбованих соснових дощок.

Катерина саме поралась біля плити, знімаючи з неї два великі чугунки зі звареною картоплею для свиней, коли почула дитячий плач. Кинувши рогача, вона метнулась у кімнату, в якій спало немовля, і від жаху заклякла на порозі. Маленький Володько, як називали вони з чоловіком свого первістка, перехилився із колиски, що чотирма мотузками була прив’язана до вбитого у дубовий сволок гака, і ось-ось міг випасти з неї на підлогу з метрової висоти. Переборюючи раптову млість, Катерина рвонулась до сина, і в цю ж мить побачила, як колиска різко перевернулась. У неї на очах дитина впала головою вниз і завмерла на підлозі, прикрита пелюшкою, котра випала з колиски.

Рухнувши на коліна і схопивши сина на руки, Катерина відчула, що він не дихає.

— Боже, допоможи, — в розпачі заволала молода жінка, безтямно втупившись у стелю і притискаючи до грудей маля.

— Ма.. ма-ма... — раптом почулось з-під пелюшки, яка закривала обличчя малого Володька.

Катерина притьмом відкинула пелюшку, побачила розплющені оченята свого улюбленця — і залилась рясними сльозами.

— Заговорив, заговорив мій синочок…

Тиміш саме запрягав у воза другого коня, коли почув від воріт знайомий голос:

— Пане господаг, сто лят вам здогов’я!

Старий Шмуль, володимирський заготівельник фруктів на навколишніх хуторах, посміхався до нього беззубим ротом, однією рукою тримаючи за кантар  такого ж древнього, як і сам він коня, а другою за звичкою посмикуючи сивого пейса .

— І ви будьте здорові, — озвався Тиміш, прямуючи до старого.

Шмуль багато років поспіль купляв лишки яблук і груш із саду його батька, тож Тиміш знав того давно. До того ж, як подейкували, старий перекупник володів даром передбачування, і про нього в навколишніх селах та хуторах ходили легенди.

Тиміш не міг зрозуміти, чому таких, як Шмуль, називали перекупниками. Бо зазвичай вони не купляли у селян ті ж таки фрукти, а брали сад чи частину фруктових дерев в оренду, охороняли їх, дуже дбайливо збираючи щороку урожай. Часто про оренду з господарями вони домовлялись, коли молодий сад лише підростав. Так ці люди дбали про свій майбутній зиск. Тимошу, вихованому ощадливими батьками, це подобалось.

Ось і цього разу Шмуль приїхав із пропозицією взяти в оренду кілька яблунь із Тимошевого саду, які цьогоріч лише вперше почали плодоносити.

Та тільки-но старий Шмуль завів про це мову, як із хати почувся крик Катерини. Стривожений Тиміш, а за ним і його гість побігли до вхідних дверей. Побачивши заплакану Катерину, яка притискала до грудей малого Володька, чоловік стиха зойкнув.

— Що таке? Що з ним?

— Впав із колиски, — схлипнула жінка, — он яку ґулю на голові набив…