Блакитне мереживо долі

Опис товару

«Це був прекрасний прохолодний жовто-зелений день.» Так Еббі Вітшенк завжди починає розповідати історію як вона закохалася у Реда того дня у липні 1959 року. Вітшенки – це одна із сімей, що випромінюють неймовірну близькість душ: особливість, яку неможливо пояснити словами. Але вони водночас такі ж, як інші сім’ї. В історіях, які вони розповідають, перед читачем відкривається лише декілька пазлів із загальної картини. Еббі, Ред та їх четверо уже дорослих дітей пережили не лише приємні моменти, сміх і святкування, але також ревнощі, розчарування і ретельно приховані секрети. Починаючи із Редових батьків, які прибули у Балтімор у 1920-х роках, аж до внуків Реда та Еббі, що відважно зберігають сімейну спадщину у 21 столітті. Перед нами постає чотири покоління Вітшенків, їхні життєві долі, і милий будиночок у Балтіморі, що завжди був їхнім якорем.

Наповнення проникливістю, гумор і щедрість духу – характерні ознаки робіт Енн Тайлер. Книга Блакитне мереживо долі розповідає зворушливу історію про сім’ю, передаючи всю емоційну складність. Саме такі романи мають право на існування.

Додаткова інформація

«Блакитне мереживо долі»

Еббі було цікаво дізнатися думку Реда (хоч і переказану Лінні) про навчання у коледжі.
Він був старший від неї на два роки, і вони рідко перетиналися у корпусі.
— А які у нього оцінки? — запитала Еббі.
— Нормальні, середні. Розумієш, у нього мозок працює зовсім інакше. Він із тих людей, яким варто лише показати якийсь пристрій, і вони відразу знатимуть, як він влаштований і як працює. Увесь у батька. А батько хоче, щоб він був зовсім іншим. Так завжди буває у батьків і дітей.
— Значить, Ред у дитинстві був із тих хлопців, що розбирали на гвинтики кухонний годинник? — запитала Еббі.
— Так, але на відміну від інших хлопців, він міг його ще й зібрати назад. Ой, Еббі, що ти робиш! Ти крутиш склянкою.
Вона мала на увазі склянку, якою Еббі вирізала печиво.
— Треба різко ставити на тісто, пам’ятаєш? — сказала жінка.
— Вибачте.
— Чекай, я принесу тобі пательню.
Еббі витерла тильною стороною руки чоло. У кухні ставало спекотно, а на ній зверху був ще й фартух місіс Вітшенк.
Вона задумалася над словами Лінні.
Якщо люди такого типу, як вона, «співчутливі», часто траплялись у житті Лінні, то і Еббі часто траплялись люди такого типу, як Лінні, — старші наставники. Бабуся, яка вчила Еббі в’язати, учителька англійської мови, яка залишалася з нею після занять, щоб допомогти їй з віршами. Тобто, більш терплячі і м’які люди, ніж різка і бойова мати. Вони направляли і підбадьорювали Еббі, як місіс Вітшенк зараз: «Просто чудово! Краще, ніж зробила б я».
— А може, після коледжу Реду піти працювати на фірму свого батька? — запропонувала Еббі. — Тоді фірма називатиметься «Вітшенк і Син Констракшн». Містеру Вітшенку має сподобатися.
— Я так не думаю, — відказала Лінні. — Він хоче, щоб Ред займався юриспруденцією або бізнесом. Для бізнесу у Реда голова гарно тямить.
— Але якщо він буде щасливим… — почала Еббі.
— Джуніор вважає, що щастя — це вигадки, — перебила її Лінні. — Слід просто налаштувати себе на те, що ти щасливий, — і все.
Лінні шукала щось у шухлядці із приборами, але підняла голову і пояснила:
— Ти не думай, що він злий.
— Звісно, ні, — відповіла Еббі.
— Він хоче найкращого для своєї родини. Ми все що у нього є, розумієш?
— Так, звичайно.
— Ми обоє припинили спілкуватися зі своїми родинами.
— Чому? — несміливо запитала Еббі.
— Ну… знаєш… через певні обставини. Ми не підтримуємо з ними зв’язок, — сказала Лінні. — Вони живуть далеко, у північній Каліфорнії. А моя сім’я взагалі була проти наших стосунків.
— Із містером Вітшенком?
— Просто як у Ромео і Джульєтти, — місіс Вітшенк засміялася, але згодом зробила серйозне обличчя. — До речі, ти цього можеш не знати. Скільки років було Джульєтті, коли вона закохалася у Ромео?
— Тринадцять, — швидко відповіла Еббі.
— Ти бач.
— Я ще у школі читала.
— Так, Меррік теж проходила у десятому класі, — сказала Лінні. — Прийшла зі школи і сказала: «Яка дурня!». Вона заявила, що почувши про вік героїв, перестала всерйоз сприймати Шекспіра.
— Ну чому, — заперечила Еббі, — можна закохатися й у тринадцять років.
— Так! Можна! Як я.
— Ви?
— Мені були тринадцять, коли я закохалася у Джуніора, — сказала місіс Вітшенк. — Це я і намагаюся тобі сказати.
— Нічого собі! І от тепер ви одружені! — зраділа Еббі. — Дивовижно! А скільки було містеру Вітшенк?
— Двадцять шість.
Еббі переварила інформацію:
— Йому було двадцять шість, коли вам було тринадцять?
— Так, двадцять шість, — підтвердила Лінні.
— Ого!
— Неймовірно, правда?
— Так, інакше і не скажеш.
— Він був таким красенем, трохи диким. Він працював на дереворізні, але не постійно. Увесь інший час він полював, рибалив, встановлював капкани і потрапляв у різні неприємності. Ти розумієш, чим саме він мене зачепив. Яка дівчина встоїть перед таким хлопцем? Особливо, коли тобі тринадцять. Але насправді я була дуже розвинута у тринадцять років, я дуже рано подорослішала. Ми познайомилися на церковному пікніку, він прийшов тоді з іншою дівчиною. У нас обох це було кохання з першого погляду. Ми намагалися проводити разом кожну вільну хвилинку. Ми відірватись одне від одного не могли! Але одного разу нас застав батько.
— Де вас застав? — запитала Еббі.
— Та у сараї. Ми там… ну, сама розумієш, — місіс Вітшенк махнула рукою. — Це було просто жахливо! — весело розповідала Лінні. — Просто як у кіно. Батько націлився на нього гвинтівкою, а потім разом із моїми братами вигнав з округа Янсі. Можеш собі уявити? Господи, зараз згадую — і наче все було не зі мною. «Невже то була я?» — запитую себе. Після того ми з ним п’ять років не бачилися.
Еббі так заслухалася, що перестала вирізати печиво і стояла, не зводячи очей з місіс Вітшенк. Лінні забрала у неї з рук склянку і швидко закінчила роботу.
— Але ж ви спілкувалися? — запитала Еббі.
— Що ти, ні! Я уявлення не мала, де він, — Лінні розкладала тісто на пательню. — Але увесь час я залишалася йому вірною. Не забувала його ні на хвилину. Ох, у нас така собі власна історія великого кохання. А коли ми знову зійшлися, то здавалося, що ніколи і не розлучалися. Продовжили з того місця, на чому завершили.
— Але… — промовила Еббі. Гм, місіс Вітшенк взагалі розуміє, що все це… злочин?
— Навіть не знаю, чому я тобі це розповідаю, — сказала Лінні. — Взагалі-то це таємниця, я навіть власним дітям про це не розповідала! Особливо дітям і не потрібно знати! Меррік би точно з мене глузувала. Пообіцяй, що ти нікому про це не розкажеш. Поклянися.
— Жодній душі не розповім, — сказала Еббі.
Та вона і слів би не знайшла, навіть якби захотіла розказати. Неймовірна історія, просто божевілля якесь.

На ланчі мало бути вісім людей: містер і місіс Вітшенк, Ред, Ерл, Лендіс, Ворд, Дейн і Еббі. Лінні сказала, що Меррік із ними не буде.
Еббі ходила навколо столу і розкладала виделки з ножами. Срібло Вітшенків було вищої проби, з вигравіруваною буквою «В», як воно у них опинилося? Точно ж не на весілля їм подарували.
У її батьків навіть виделки з ножами були різними.
Раптом їй захотілося додому, до своєї розсудливої і метушливої матері і доброго батька, у якого кишені завжди набиті ручками і механічними олівцями.
У їдальні вікна були відчинені, вітер колихав штори. Еббі глянула на ґанок, де на гойдалці, сидячи спиною до неї, розмовляли Піксі і Медді. З макіяжем, очевидно, покінчено, нагорі шумів душ.
Еббі пішла на кухню по тарілки, а коли повернулася, надворі знову заревіла бензопила. І до цього вона не помічала тиші, але цей звук був настільки голосним, що Еббі визирнула у вікно. Чоловіки спилювали залишки стовбура. Лендіс стояв ліворуч і дивився на Ерла, який пиляв стовбур. Його було майже не видно за деревом. Схоже, він зробив зарубку на стовбурі, щоб повалити його в інший бік від будинку. Еббі завжди хвилювалася, щоб під час роботи ніхто не постраждав, але ці двоє, судячи з усього, знали свою справу.
Дівчина розставила тарілки на столі, порахувала серветки, на кожну поклала виделку, а потім повернулася на кухню і спитала у місіс Вітшенк, чи наливати вже чай з льодом.
— Поки ні, — відповіла Лінні, вона саме смажила курку, — піди трошки відпочинь, посидь на ґанку, а я тебе покличу, коли буде потрібно. Добре?
Еббі навіть не сперечалася. Їй було приємно нарешті піти з дуже гарячої кухні. Вона миттю зняла фартух і повісила його на стілець. Потім вийшла на ґанок і вмостилася у крісло-гойдалку недалеко від Піксі та Медді. Еббі почала шукати очима Дейна і побачила його неподалік, він ніс велику гілку на вулицю. Його волосся під сонцем віддавало металевим блиском.
Що їй сказати мамі? Вона могла б сказати, що залишиться на ніч у Рут, але її мама може подзвонити. І навіть якщо Рут погодиться допомогти, залишаться ще її батьки.
На подвір’ї Ред кидав розпилені дрова у візок. Ворд витирав чоло футболкою. Ерл вимкнув пилку, і у цей момент Меррік вийшла на ґанок.
— Ух, — сказала вона, підійшовши до дівчат, — таке враження, що я змила гумову маску з обличчя.
Тримаючи у руках пластівці, Меррік підійшла до плетеного стільця, підтягнула його ногою до гойдалки і сіла. Її волосся досі було у бігудях, але вона переодяглася у шорти-бермуди і білу сорочку без рукавів.
— Ми тут гадаємо, хто цей Джеймс Дін, — сказала Піксі.
— Хто? А, це Дейн.
— Він просто нямчик.
— Якщо наступної суботи буде так спекотно, як сьогодні, — сказала Меррік, — з мого обличчя стече вся косметика. І туш — очі будуть, як у єнота.
— Як і у свекрухи, — хихикнула Медді.
— Слухайте, якщо у мене з’являться такі ж кола під очима, застрельте мене, — сказала Меррік. — А взагалі я думаю, що вона малює собі такі очі, щоб мати хворобливий вигляд. Вона з тих людей, які люблять прикидатися хворими. Раптом що — відразу біжить до свого лікаря. Він каже, що вона здорова, але вона повертається додому і скаржиться: «Лікар вважає, що зі мною все добре…».
— Він буде на весіллі? ― запитала Піксі.
— Хто — він?
— Дейн.
— Не знаю. Дейн буде на весіллі? — гукнула Меррік до Еббі.
— Його не запрошували, — відповіла Еббі.
— Справді? Що ж, можеш його привести.
— Ви зустрічаєтеся? — запитала Піксі Еббі.
Еббі знизала плечима, маючи на увазі, що вони справді зустрічаються, але у них вільні стосунки. Піксі театрально зітхнула.
— У мене питання на шістдесят чотири долари, — сказала Меррік, — мої бігуді.
— Що з ними? — спитала Медді.
— Бачиш, які великі кучері? Я одягаю на ніч бігуді з чотирнадцяти років, інакше моє волосся пряме, наче палка. Але що мені робити у шлюбну ніч?
— Теж мені проблема, — відповіла Медді. — Йдеш спати без них, дурепо, потім рано-вранці прокидаєшся, тихенько йдеш до ванної, надягаєш свої бігуді і стаєш під гарячий душ. Волосся не намочуєш, головне — це гаряча пара. Потім береш фен і висушуєш волосся.
— А як я візьму фен у весільну подорож? Для нього потрібна окрема валіза.
— Тоді купи собі маленький, який можна тримати в руці.
— Теж мені вигадала. І потім померти від ураження струмом, як та жінка у газеті? І ви просто не уявляєте, яке вперте моє волосся, дві хвилини пари не допоможуть.
— Тоді тобі треба зробити таку зачіску, як у неї — сказала Піксі.
— Як у кого?
— У неї, — відповіла Піксі, показуючи на Еббі.
Меррік вирішила ніяк не коментувати репліку Піксі.
— Якби я могла втекти від Трея на декілька годин, — продовжувала Меррік, — якби був якийсь салон краси, який відчинявся б о п’ятій годині ранку.
Раптом знову увімкнули електричну пилку, і решта слів Меррік потонули у шумі. Лендіс підійшов до кизилу і нахилився по мотузку. Дейн почав підніматися на пагорб по сокиру, яку там залишив.