Дівчина у потягу

5.00 з 5 based on 2 customer ratings
(2 відгуки покупців )

74 грн

Книга Поли Гоукінс “ Дівчина у потягу ” – головоломка-трилер, який змусить вас забути про реальність на період прочитання.

 

Є в наявності

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (2)
  • Читати уривок

Опис товару

Кожного дня все те саме

Книга “Дівчина у потягу” розповідає про Рейчел, яка їздить тим самим міжміським потягом кожного ранку та вечора. Кожного дня вона їде тією самою дорогою, сідає у крісло потягу і бачить, як мимо пролітають приміські будиночки однієї вулиці. Потяг зупиняється у певному місці навпроти будинку пари, що кожного дня снідає на терасі.

Рейчел уже здається, що вона знайома із цією прекрасною парою. Вона назвала їх Джес та Джейсон. Їхнє життя – прекрасне, таке несхоже на те, чим вона живе зараз. Розлучення, важкі матеріальні та моральні втрати. Тож життя пари – казка, яка закінчується лише тоді, коли потяг знову рушає. Проте кожного дня все повторюється.

До сьогодні

Рейчел помічає щось, що дуже її шокує. Потяг стояв лише хвилину, а потім рушив. Проте вона все бачила..все. Із цього моменту все змінилося. Неспроможна тримати все в собі, жінка звертається до поліції. Але чи дійсно Рейчел настільки ненадійний свідок, як стверджують поліціянти? Пізніше вона починає дізнаватися правду, яка змінює її та людей довкола.

Читали книгу ? Пройдіть вікторину!

Додаткова інформація

Автор:

Пола Гоукінз

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2015

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

320

ISBN:

978-966-14-9254-6

Країна:

США

Відгуки покупців

5.00 з 5 зірочок
2 відгуки
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

2 reviews for Дівчина у потягу

  1. 5 з 5

    Інтригуючий роман, який, напевно, нікого не залишить байдужим. Кінець був дуже несподіваним. Після прочитання, ще довго не могла відійти від думок про цю книгу.

  2. 5 з 5

    Захоплюючих роман, який не дасть вам спокійно жити кілька днів (чи кілька годин ). Неочікувана кінцівка, реалістичні описи. Маст рід!

Залишити відгук

    Рейчел
    П’ятниця, 5 липня 2013 року
    Ранок

    Біля залізничної колії лежить купка одежі. Щось блакитне — напевно, сорочка — з брудно-білим. Можливо, це простий мотлох, який вітром принесло з порослого чагарником берега річки. А можливо, це залишили залізничники, які працювали на цій ділянці колії — вони тут нерідкі гості. А можливо, взагалі щось інше. Мама завжди казала, що в мене надто жива уява. І Том так уважав. Нічого не можу із собою зробити: тільки-но побачила або цей непотріб, або якусь брудну футболку чи один черевик — одразу ж починаю гадати, де інший. З якої ноги вони впали.

    Потяг штовхається, ляскає і зі скрипом знов починає рухатися, невеличка купка одежі зникає, а ми тягнемося далі до Лондона зі швидкістю жвавого бігуна. Деякі пасажири за моєю спиною роздратовано зітхають, але нічого не вдієш. Потяг о 8:04 з Ешбері до Юстона зі всіма зупинками може випробовувати терпіння навіть найзагартованішого пасажира, який щодня їздить до міста на роботу. Подорож має тривати загалом сорок чотири хвилини, але таке трапляється дуже рідко: ця ділянка залізничних колій надто стара, зношена, тут безліч проблем із сигнальною системою та постійно ведуться якісь відновлювані роботи. Потяг повзе коліями; трясеться повз товарні склади та водонапірні вежи, мости, сараї, скромні будинки у вікторіанському стилі, задвірок яких виходить просто на колії. Я, притиснувши лоба до вікна, дивлюся, як ці домівки проносяться повз, немов панорама в фільмі. Крім мене, такими їх ніхто не бачить; навіть їхні господарі ніколи не дивляться на свою власність із цього боку. Двічі на день мені пропонується зазирнути у їхнє життя. Лише на мить. Коли бачиш незнайомих людей, які впевнено почуваються у власному домі, це чомусь заспокоює.

    У когось дзеленчить телефон — недоречно жвава та оптимістична мелодія. Ніхто не поспішає відповідати, телефон усе дзеленчить. Я відчуваю, як сунуться мої попутники, шарудять газетами, знервовано стукають по клавіатурі своїх комп’ютерів. Потяг крениться та повертає, уповільнюючись, коли наближається до червоного сигналу. Я намагаюсь не підводити очей, продовжую читати газету, яку мені впхнули на вокзалі, але слова застять очі, нічого цікавого я не бачу. Натомість з голови не йде та купка одежі, яку залишили біля залізничної колії.

    Вечір

    Я підношу до рота бляшанку й роблю ковток джину, заздалегідь змішаного з тоніком. Шипучий, гострий на смак та прохолодний напій смакує нашою першою з Томом відпусткою разом: рибальським селищем на баскському узбережжі у 2005 році. Уранці ми перепливали відстань з кілометр до невеличкого острівця в затоці, кохалися на таємних, захованих від сторонніх очей пляжах, а вечорами сиділи в барі, потягували міцний, гіркуватий джин із тоніком, спостерігали, як на пляжі під час відливів футболісти розігрують досить безладні матчі — по 25 гравців у кожній команді.

    Роблю другий ковток, потім ще один; бляшанка вже порожня, але мене це не турбує — у пакеті біля ніг маю ще три. Сьогодні п’ятниця, тож мене не гризе сумління через те, що я пиячу просто в потягу. Хвала господу, уже п’ятниця! Можна розважатися.

    Нас очікують дивні вихідні — так нас переконують. Сяє сонечко, на небі ані хмаринки. У минулі часи ми б, напевно, поїхали до лісу Корлі на пікнік, прихопивши газети, і увесь би день ніжилися на ковдрі в сонячних променях, потягуючи вино. А коли б повернулися додому, запросили на шашлики друзів або вирушили до «Рози» посидіти на відкритій веранді пивного паба, впродовж дня обличчя наші б почервоніли від сонця та випитого алкоголю, а ввечері ми б попленталися додому під ручку й поснули просто на дивані.

    Сліпуче сонце, безхмарне небо, немає з ким пограти, нічого робити. Жити так, як я живу на сьогоднішній день, куди важче влітку, коли забагато денного світла і так мало темряви; коли всі гуляють, коли всі кричуще, настирливо щасливі. Це виснажує, людина погано почувається, якщо не приєднується до загального щастя.

    Попереду нескінченні вихідні, цілих сорок вісім пустих годин, які маю чимось наповнити. Я знову підношу бляшанку до рота, але жодної краплини не залишилося.

    Понеділок, 8 липня 2013 року
    Ранок

    Яке полегшення знову опинитися у потягу на 8:04. І річ не в тім, що я не можу дочекатися, коли дістануся Лондона та почнеться робочий тиждень — я не надто хочу взагалі бути в Лондоні. Хочу просто відкинутися на м’яке, продавлене велюрове сидіння, відчути тепле сонечко, що струменить крізь вікно, відчути мірний рух потяга, заспокійливий стукіт коліс по коліях. Краще бути тут, розглядати будинки вздовж залізничного полотна, ніж у іншому місці.

    Десь на середині шляху пошкоджено сигнал. Мені здається, що він узагалі не працює, бо майже завжди сигнал червоний; ми часто тут зупиняємось, іноді лише на кілька секунд, іноді на декілька хвилин. Якщо я влаштовуюсь у вагоні «Д» (як я зазвичай роблю) і потяг зупиняється на червоний сигнал (як зазвичай відбувається), мені відкривається чудовий краєвид на мій улюблений будиночок: номер п’ятнадцять.

    Номер п’ятнадцять майже нічим не відрізняється від решти будинків уздовж залізничної колії: у вікторіанському стилі, суміжна із сусіднім домом стіна, два поверхи, вікна виходять на вузький доглянутий двір, який простягнувся метрів на шість до паркану, потім ще кілька метрів безхазяйної землі й далі залізничні колії. Я знаю цей будинок як власні п’ять пальців. Кожну цеглину, колір фіранок у спальні нагорі (бежевий з темно-синім візерунком). Знаю, що фарба на рамі вікна у ванній кімнаті почала лущитися, а на даху праворуч бракує чотирьох черепиць.

    Ще мені відомо, що теплими літніми вечорами мешканці цього будинку, Джейсон та Джесс, іноді через засклені двері виходять на імпровізовану терасу на даху кухні. Вони ідеальна «золота пара». У нього темно-золотаве волосся, кремезна статура. Він добрий, міцний мов кам’яна стіна. А ще він любить сміятися. Вона з тих крихітних жінок-пташок: бліда білявка-красуня з коротким волоссям. Худорлявої статури, якій саме личать такі зачіски, виразні вилиці, поцятковані ластовинням, витончене підборіддя.

    Поки ми застрягли на червоному сигналі, я виглядаю цю пару. Джесс нерідко вранці на терасі, особливо влітку, смакує ранкову каву. Іноді, коли я бачу її, у мене таке відчуття, що вона теж мене бачить, мені здається, що вона дивиться на мене — саме тому мені кортить їй помахати рукою. Але я надто сором’язлива. Джейсона я бачу не так часто — він здебільшого на роботі. Але навіть коли їх немає на веранді, я уявляю, чим вони зараз займаються. Можливо, сьогодні в них обох вихідний, вона ще ніжиться в ліжку, поки він готує сніданок. Або вони разом вирушили на пробіжку — як зазвичай роблять такі пари. (Ми з Томом колись бігали разом у неділю: я трохи швидше, ніж зазвичай ходжу, він у півсили, тільки б бігти поруч.) А можливо, Джесс зараз нагорі, у вільній кімнаті, щось малює. Чи вони разом у душі, вона опирається руками на кахель, він обіймає її руками за стегна.

    Рейчел. Вівторок, 9 липня 2013 року 15
    Вечір

    Я відвернулася до вікна від решти пасажирів у вагоні, відкрила одну з пляшечок «Ченін Бланк», що купила на платформі в Юстоні. Напій зовсім теплий, але й такий згодиться. Наливаю трохи у пластиковий келих, закручую кришку на пляшці й непомітно ховаю її в сумочку. Пиячити в потягу в понеділок неприпустимо, якщо ти не підтримуєш компанію. Я п’ю наодинці.

    У потягу я бачу знайомі обличчя — з цими людьми я щотижня подорожую до Лондона та назад. Однак я не знаю, чи впізна`ють вони мене.

    Вечір видався чарівний: теплий, але не надто спекотний, сонце повільно сідає за обрій, тіні стають довшими, і від променів сонця дерева виглядають золотавими. Потяг грохотить коліями, ми проносимося повз будинок Джейсона та Джесс — у вечірньому сонці вони промайнули, мов марево. Іноді, нечасто, я бачу цю пару, коли повертаюся додому. Якщо немає зустрічного потяга, якщо ми рухаємося достатньо повільно, тоді я можу побачити їх краєм ока на веранді. У іншому випадку — наприклад, як сьогодні — я лише собі їх уявляю. Джесс сидітиме на веранді, поклавши ноги на стіл, із келихом вина, Джейсон стоятиме поряд, у неї за спиною, поклавши руки дружині на плечі. Я навіть можу уявити дотик його рук, таких заспокоювальних та надійних, відчути їхню вагу. Іноді ловлю себе на тім, що намагаюся пригадати, коли востаннє в мене був фізичний контакт з іншою людиною. Хоча б обійми або щире потискання руки. І серце судомить...