Гордієві жінки

65 грн

Немає в наявності

  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Історія про родинні таємниці та людські стосунки.

Три сестри — Софія, Лія і Мія — живуть багато років на віддаленому хуторі. Та настає день, коли священна для них кімната матері відкриває неймовірні таємниці про родичів. І сестри наважуються нарешті круто змінити своє життя…

Додаткова інформація

Автор:

Жанна Куява

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2015

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

288

ISBN:

978-966-14-9638-4

Країна:

Україна

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Гордієві жінки”

    Розділ 1
    Хутір очеретянок

    Ця тиша вражала. Навіть пекуче жалила, як те робить літнє передобіднє сонце, коли ненароком поцілити в нього небажаним поглядом. Так блискавка сліпить зір, а грім приголомшує слух, якщо стояти просто голого неба серед розгонистого пастівня. Але нині про це і не йшлося — був сонячний безхмарний жовтень, а довкола височіли розкинуті зиґзаґами пишні липи, підхмарні клени, кудлаті вільхи, розбуялі дуби…

    Жителі селища Приграддя вважали себе городянами передусім тому, що жили недалеко від самої столиці. Стріхи їхніх невиразних хат і гострі дзьоби брунатних дахів багатоповерхівок стриміли поодалік, ген за річкою по той бік. Лише єдиний пристаркуватий продовгуватий «триквартирник», як жартома називали його мешканці, розкошував на цьому березі в затишних обіймах рудоволосих та червонооких, струнких і опасистих дерев та кущів. «Забуте місце, закинутий хутір», — сказав би хтось гостріший на язик. Та не було тут зараз подібних сміливців.

    Лія почувалася саджанцем, що його тільки-но встромили в землю: він спрагло прикипає до землі й уростає в неї, тішачись, що нарешті втрапив у довгожданий ґрунт, боїться ворухнутися, аби нічого в тій розкоші не зруйнувати. Дівчина малася так, ніби стовбичити нерухомо вже котру хвилину було надважливо для самого життя, або ж про це попросив хтось із найрідніших. Ніколи дотепер, як зауважила вона, тиша в цих краях восени не була такою виразною та відчутною. Лія спершу навіть вуха прикрила — таким незвичним видалося їй оте безвітря. Здавалося, барабанні перетинки луснуть від незвичних відчуттів — тихо було так, що попервах аж стискало скроні. Пізно ввечері з цього приводу Лія, котра завше у всьому сумнівалася, чи радше не була впевнена, напише в щоденнику:

    Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою — то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує — чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук.

    Якби жінка була тишею…
    Тоді ніколи не була би зайвою…
    Мабуть.
    Якби й мені почуватися тишею…
    Хоча б іноді…
    Як не вродилася такою, то стати…
    Якби.

    «Може, то неспроста, може, натяк на щось? — кинула дівчина думкою в недільну ранкову незвичність. — Може, має статися щось гарне?.. Або… просто… щось… має… статися?..»

    Все, що допіру оточувало Лію, зокрема тиха і тепла погода, було її домівкою, котра рік у рік невтомно дивувала дівчину. Водночас то був реальний, хоч і здичавілий хутір, який про себе дівчина так і називала «Хутір очеретянок». Про малих непримітних однотонних пташок, що звалися великодзьобими очеретянками, Лія дізналася нещодавно. А от «посестер» цих таємничих пернатих, ставкових очеретянок, бачила не раз на власні очі: вони гніздилися в очереті на річці, неподалік від їхнього триквартирного будинку. По книжках писали, що «великодзьобі» можуть похвалитися хіба незвичайним співом, якого Лія, певна річ, не чула, але саме цих пернатих вважали найзагадковішими пташками на світі. Може, тому дівчина вимислила, що і вона, і її сестри є не менш загадковими для оточення, ніж для самих себе. До того ж дім, де жила свої двадцять сім літ, таїв чимало непоясненностей. Звідси й назва «Хутір очеретянок». Пташок Лія дуже любила, до таємниць була байдужою, тому й жила, нічого не змінюючи у своєму житті й ні до якої родинної правди не дошукуючись, допоки не настала сьогоднішня неділя.

    Лія стояла завмерши і заплющивши очі. В уяві виникла чудернацька картина: тиша явилася їй велетенською диво-птахою з вродливим дівочим обличчям. Розкішні шати вкривали її пташину спину, а лице мало дитинний вираз. Буцім була ця птиця, мов незріла дівиця, закохана. І не в когось, а в щось. У тутешню місцину. Любов же, як відомо, всяке обличчя на зворушливе й раниме переінакшує. А ще — на світле й вродливе, таке, що дивує, ба навіть вражає.

    Прегарна пташка не вперше явилася Лії. Бувало, дівчина бачила, як птаха обіймає міцні дуби, розчісує гриви шипатим 1 вербам, кучерявить гілля крислатого жасмину або утеплює ледь помітні стежки сосновою хвоєю, присипляє річкову воду… І нікуди не квапиться, й ні за чим не журиться. Мириться з усім і ні з ким не свариться. З вітром, що не раз уривається у її володіння, тиша кокетливо заграє, домовляючись про здибанку іншим разом, голосних непроханих гостей — зайшлих мандрівників і пияків — раз у раз зустрічає непроглядним дощем, тож чужинці й не зариваються, нарікаючи, що то — «відьмацьке місце», хоч і красиве. Відпочити із шашликом та горілкою-коньяком попід розгонистою крівлею ясена, що мив-не переставав свої «ноги» в ріці, можна було би на славу. Втім, щоразу, як на те, — негода.

    Одно слово, ця дивакувата велет-тиша бувала в Ліїній уяві ким завгодно й творила що хотіла. А нині, примостившись у колисці з міцної крони густолистого в’яза, прикинувшись нахабною крадійкою нечастих тепліших променів, птаха намірилася пильно стежити за мешканцями своїх чудернацьких малолюдних володінь.

    — Ліє! — почулося здаля — і дівчина розплющила очі.

    Образ «вродливої» пташки розтанув, коли обернулася — назустріч летіла вихором її сестра-близнючка Мія.

    — Софія телефонувала, десь за годину вони із Семеном будуть у нас! — жваво підскочила до сестри, повідомляючи добру новину.

    Лія цілковито повернулася зі своїх тихомирних уявлень у теперішню коловерть. А саме коловерть завжди розгулювала побіля її молодшої на сорок хвилин сестри. Так було змалку. Де Мія — там вітер і шквали, галас і крик, регіт і грюкіт. Так було, так є і дотепер.

    «Стриж, — усміхнулася про себе старшунка 1. — Така ж галаслива й прудка, як стриж, — згадала Лія одну з найшвидших у світі пташок. — Хоча літає Мія як ластівка, красиво і з блиском», — укотре запримітила й виснувала.

    За мить, коли сестра стояла поруч, Лія, дивлячись угору, промовила до неї тихо-претихо:

    — Ти це чуєш, ластівко? — саме так зазвичай і зверталася до сестри-близнючки.

    — Що? — так само нишком постаралася мовити Мія, але в неї вийшло геть інакше — голосніше й удавано, а не правдиво.

    — Тишу, — прошепотіла Лія. — Слухаю її, не наслухаюся, — аж прицмокнула губами, зімкнувши при цьому повіки.

    Мія звела брови, вдаючи серйозну.

    — Тишу? — перепитала. На хвильку замовкла — і вистрілила сміхом, мов конфетті з феєрверка: — Ліє, руда моя бестіє, ти невиправна! — заляскотала.

    Лії здалося: все довкіл нині розгнівалося на її необережну й галасливу сестрицю. Диво-пташка, мабуть, аж підстрибнула у своїй колисці на котрійсь із в’язевих верхівок, зачувши несподіваний вереск. Тому старша із сестер хутко запропонувала метушливій близнючці прогулятися до річки, й вони обоє вийшли за похилені ворота просторого подвір’я.

    Вони жили так, ніби справді були ставковими очеретянками. Бо про сестер Лію, Мію і Софію мало хто що знав. По тому, як померли їхні єдині родичі — дід Гордій, баба Устина й мати Марія, дівчата лишилися самі на відлюдькуватому, хоч і живодайному острові невеликого й густо озелененого селища. Тож нині дівчата знали хутір, на якому жили, ліпше, ніж самих себе. І не сказати, що сестри не виходили в люди, чи не купували харчі в магазинах, або не їздили «в центр» столиці, не навідували кінотеатри… Все це було у їхньому житті, але все це не було їхнім життям.

    Вони мало спілкувалися між собою і так само рідко контактували з оточенням. Через це хтось прозивав їх монашками, хтось дивачками, але найчастіше про сестер на прізвище Маковій казали: зашугані дідом онучки.

    Його ж, дідовим словом — «зашугані» — й обзивали.

    Свого часу трійко сестер вивчилося заочно на вчительок. Відтак Софія проводила уроки вокалу — винаймала кабінет у місцевій музичній школі. І малювала. Але то — для себе.

    Лія навчала учнів початкових класів у селищній школі, а Мія… А Мія, хоча й отримала диплом учителя, досі шукала справу свого життя, змінюючи одне захоплення на інше.

    Дім, чи радше квартира, де вони мешкали, належала предкам, котрі теж колись учителювали. Молоді й перспективні педагоги — Устина, у дівоцтві Лозова, вчителька молодших класів, та Гордій Маковій, дипломований фізик, — приїхали в Приграддя з Волині з трирічною донькою Марією. Немісцевому подружжю виділили державне житло в учительському, як його називали, будинку. У двох квартирах з окремими входами жили іншіродини вчителів, а в середній, теж із власним «під’їздом», — пара Маковіїв. Через роки їхня талановита до співу донька Марія вивчилася в столичній консерваторії на вокалістку й зробила шалену, за словами родичів, кар’єру, виступаючи по всіх країнах бувшого СРСР. Ще, наскільки знали жителі Приграддя, вона народила трьох доньок, але виховувати їх довелося дідові-бабі, бо Марія безнастанно гастролювала.

    То все було відомо зі слів, зокрема, Устини Костянтинівни, котру саме так усі називали, поки пам’ятали. Навіть внучки іноді забували, що їхня баба Устя вже не строга і взірцева вчителька в школі, а літня домогосподарка на пенсії. Ім’я по батькові причепилося, ніби краватка, котру до смерті не знімав, і до діда Гордія Васильовича. Родичі-вчителі — то вам не просто родичі, тим паче, за радянських часів.

    А матір Марію діти бачили лише кілька разів — вона влітала розфуфиреною, як казав дід, павою у їхню «глушину» й так само хутко звідти вилітала. Востаннє приїхала додому… помирати.

    Діда з бабою немає, якщо точно, вже років сім. А приватизований дім, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» ніхто, крім сестер, Маковій не жив. Але днями почали навідуватися незнайомці. Дівчата їх досі бачили, але чули через стіни, що, як відомо, теж мають вуха...