Хранитель забутих речей

Хранитель забутих речей

92 грн

Письменник на пенсії пише розповіді про людей і про їх втрати. Таким чином він намагається спокутувати почуття провини, яке виникло в ньому після невиконаної обіцянки, яке він дав своїй покійній дружині…

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Книга “Хранитель забутих речей” розповідає історію Ентоні Пардью, який в один день втратив все найдорожче: його наречена Тереза гине напередодні весілля, а подарований нею медальйон, символ кохання, безслідно зникає. Залишилися тільки біль від непоправної втрати й почуття провини… У завжди закритій на ключ кімнаті він зберігає колекцію втрачених і врятованих речей у надії допомогти бодай одному розбитому серцю, повернувши йому втрачене. А дивний заповіт Ентоні стає для його помічниці Лори не тільки другим шансом на щасливе життя, але й можливістю нарешті виконати клятву, яку дав коханій Терезі…

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Хранитель забутих речей”

    Розділ 1

    Чарлз Брамвелл Броклі вирушив до Брайтона о 14:42 зі станції Лондон-Бридж. Він подорожував сам і квитка не потребував. Бляшана коробка з-під печива «Huntley & Palmers», що стала його тимчасовим притулком, небезпечно захиталася на краю сидіння, коли потяг різко загальмував на зупинці Гейвордс-Гіт.

    Та щойно коробка нахилилася, щоб звалитися на підлогу, її підхопили чиїсь дбайливі руки.

    Як добре повернутися додому. Падуя — старовинна вілла у вікторіанському стилі зі спадистим ґанком, який обрамлюють зарості жимолості і клематіса. З-під променів яскравого полуденного сонця чоловік пірнув до прохолодного передпокою, тут його вітали відлуння безлюдного будинку та пахощі троянд. Він опустив свою валізу на підлогу, поклав ключі в столик, повісив панаму на вішак для капелюхів. Чоловік страшенно втомився, проте спокій цього будинку наснажував його. Спокій, але не тиша.

    Цокав старовинний годинник, кректав холодильник не найновішої моделі, а десь у саду співав чорний дрізд. Новітні технології тут не мали голосу: ні комп’ютера, ні телевізора, ні DVD чи CD плеєрів. Єдині засоби зв’язку із зовнішнім світом у Падуї — старий телефон з бакеліту й радіо. На кухні чоловік відкрутив воду, почекав, поки вона стане крижаною, і набрав собі склянку. Надто рано для джину з лаймом і надто спекотно для чаю. Лора вийшла, але вона залишила записку й салат із шинкою в холодильнику йому на вечерю. Така турботлива дівчинка. Він пожадливо випив воду. Потім повернувся в передпокій, дістав з кишені ключ і відчинив важкі дубові двері. Чоловік підхопив з підлоги валізу й увійшов до кімнати, обережно причинивши за собою двері. Полиці і шухляди; полиці і шухляди; полиці і шухляди — три стіни щільно заставлені до самої стелі. Кожна полиця розсідається від речей, кожна шухляда повна до краю: ця сумна колекція є результатом сорока років збирання, маркування та дбайливого зберігання. Мереживні панелі на французьких вікнах у кабінеті розсіювали занадто яскраве полудневе сонячне світло. Єдиний промінь, що пробирався знадвору, прорізав морок; на світлі кружляли блискучі іскри пилу. Чоловік дістав коробку з-під печива «Huntley & Palmers» і поставив її на масивний стіл із червоного дерева — єдине вільне місце в кімнаті. Піднявши кришку, він дослідив вміст своєї знахідки — блідо-сірий крупнозернистий пісок. Такий самий він розвіяв багато років тому в трояндовому саду позаду будинку. Але чи могли це справді бути людські останки? На сидінні в потязі? У коробці з-під печива? Чоловік закрив коробку. Він намагався віддати коробку на станцію, але контролер, який перевіряв квитки, запевнив його, що це просто сміття, і порадив викинути її в найближчу урну.

    — Ви здивуєтеся, скільки сміття люди залишають у потязі, — сказав він, відпихаючи коробку від себе.

    Навряд чи щось у цьому світі могло здивувати Ентоні, але його досі зворушували загублені речі, неважливо, великі чи малі. Він дістав із шухляди коричневий обгортковий папір й авторучку золотистого кольору. Акуратно записав на папері чорним чорнилом спершу дату і час, потім незвичайне для такої знахідки місце:

     

    Коробка з-під печива «Huntley & Palmers», імовірно, з людськими останками. Знайдено в шостому вагоні від голови поїзда з Лондон-Бридж до Брайтона о 14:42. Особа покійного невідома. Благослови Господь його душу, хай спочиває з миром.

     

    Ентоні лагідно погладив кришку коробки перед тим, як знайти їй місце на одній з полиць і обережно поставити її туди.

    Передзвін годинника в коридорі нагадав, що вже час для джину з лаймом. Ентоні взяв з холодильника лід і лаймовий сік і виніс їх на веранду на срібній таці разом із зеленою коктейльною склянкою й невеликою тарілкою оливок. Він не відчував голоду, але сподівався, що оливки розбудять його апетит. Не хотілося розчаровувати Лору, вона так старалася, готуючи для нього салат. Він поставив тацю й відчинив вікно в сад. Поблизу стояв грамофон — гарна старовинна дерев’яна річ із широкою золотавою трубою. Ентоні підняв голку й акуратно поклав її на коричневу пластівку. Голос Ела Боуллі  полинув у сад, змагаючись зі співом чорного дрозда.

    Лише від згадки про Вас…

    Їхня пісня. Ентоні зручно влаштувався в шкіряному кріслі. Високий, зграбний, зараз уже дещо змарнілий. Коли був молодший, його вага відповідала зросту, тож мав гарне тіло, але з роками почав усе більше худнути, тепер шкіра зовсім прилипла до кісток. Він цокнувся з жінкою, чию фотографію в срібній оправі тримав в іншій руці: «Будьмо, моя люба».

    Ентоні відпив ковток свого напою і з любов’ю поцілував холодне скло над фотографією перед тим, як поставити рамку на стіл біля свого крісла. Жінка на фото не була красунею в класичному розумінні: молода, з хвилястим волоссям і велетенськими темними очима, які сяяли, немов зірки, навіть на цій старій чорно-білій світлині. Здавалось, вона тут, незважаючи на всі ті роки, що минули, і її присутність досі хвилювала Ентоні. Вона померла сорок років тому, але жила в його серці. Завдяки її смерті він знайшов своє покликання. Саме ця жінка зробила Ентоні Пардью

    Хранителем забутих речей.

     

    Розділ 2

    Лора заплуталася; її безнадійно несло течією. Вона ще трималася на плаву завдяки суміші прозаку  та «Піно ґріджо», плекаючи ілюзії про те, що нічого не сталося. Наприклад, зради Вінса. Ентоні Пардью і його будинок урятували її.

    Під’їжджаючи до вілли та припарковуючи автомобіль за будинком, Лора підрахувала, як довго тут працює: п’ять, ні, уже майже шість років.

    Вона тривожно перебирала журнали в приймальні свого лікаря, коли її увагу привернуло оголошення в «Леді»:

     

    Письменник шукає домогосподарку й секретарку. Звертатися письмово до Ентоні Пардью, поштова скринька 27312.

     

    У цю приймальню вона прийшла з єдиною метою — благати лікаря про медикаменти, що робили її існування в цьому світі більш стерпним, а залишила її, вирішивши звернутися за оголошенням, котре, як виявилося, змінило її життя.

    Вона відімкнула замок парадного входу й пройшла до будинку. Як завжди, її огорнули умиротворення і спокій Падуї. На кухні Лора набрала води в чайник і поставила його на камінну полицю. Ентоні вийшов на ранкову прогулянку. Вона не бачила його відучора. Він їздив до Лондона, щоб відвідати свого адвоката. Чекаючи поки закипить чайник, Лора переглянула акуратно складені папери, що їх Ентоні залишив для неї: кілька рахунків на оплату, листи, на які треба відповісти від його імені, й прохання призначити візит до лікаря. Жінка відчула, як тривога шпигнула її в серце. Вона намагалася не помічати, як Ентоні змарнів за останні місяці, вицвів, немов гарний портрет, що надто довго перебував під палючими сонячними променями, втрачаючи яскравість і кольори. Кілька років тому на їхній першій співбесіді вона побачила високого міцного чоловіка з копицею темного волосся, очами кольору танзаніту і голосом Джеймса Мейсона. Вона й подумати не могла, що йому 68 років. Лора закохалася в містера Пардью та Падую тієї миті, коли переступила поріг вілли. Любов, яку вона відчувала до Ентоні, не була романтичною, радше це любов дитини до улюбленого дядька. Лагідна сила, внутрішній спокій, бездоганні манери — якраз ті риси, котрі, як виявилося, щоправда, трохи запізно, вона найбільше цінує в чоловіках. У його присутності вона завжди мала гарний настрій, з Ентоні Лора поважала себе, хоч для неї це віддавна стало складним завданням. Ентоні був для неї чимось простим, незмінним і водночас необхідним, як повітря. У цьому його можна порівняти з Радіо 4, Біґ-Беном чи «Землею надії та слави» . Проте разом з тим він завжди залишався трохи на віддалі. Якусь частину своєї душі він ніколи не розкривав, тримав у таємниці. Саме це її приваблювало чи не найдужче. Зайва інтимність, чи то фізична, чи то емоційна, завжди розчаровує. Спершу містер Пардью був для Лори ідеальним роботодавцем, а потім став просто Ентоні, її другом. Але їхні стосунки ніколи не перетинали певну межу.

    Щодо Падуї, то Лора закохалася в цей будинок, щойно побачила тут скатертину на таці. На співбесіді Ентоні пригостив її чаєм. Він виніс прибори до чаювання на веранду: чайник і вишуканий глечик для молока, цукорницю і щипці для цукру, чашки і блюдця, срібні чайні ложки, фільтр для чаю і підставку. Усе виставлене на тацю зі сніжно-білою, облямованою мереживом скатертиною. Оця скатертина остаточно скорила її серце. Падуя — саме те місце, де всі ці речі, разом зі скатертиною для таць, були частиною повсякденного життя; містер Пардью користувався ними щодня. Це здавалося Лорі таким чарівним і водночас недосяжним. Коли вони тільки одружилися, Вінс кпинив із її спроб призвичаїти їхню родину до такого. Якщо навіть йому доводилося колись самому заварити собі чай, він залишав використаний пакетик на мийці, незважаючи на те, що Лора мільйон разів просила його викидати пакетики у сміття. Крім цього, Вінс пив молоко та сік просто з пакета, їв, поклавши лікті на стіл, тримав ніж, як ручку, і говорив з повним ротом. Здавалося, це дрібниці, але цих дрібниць назбиралося так багато. Лора намагалася їх не помічати, але вони, бажала вона того чи ні, дратували її. Минали роки, через навалу цих дрібниць Лора збайдужіла й облишила спроби наслідувати те, що колись бачила вдома у своїх шкільних подруг. Кпини Вінса зрештою перетворилися на грубий посміх; скатертина на таці в їхній оселі тільки дратувала його. І Лору так само…