Код да Вінчі

Опис товару

Ця історія про неймовірне розслідування і приголомшливі відкриття Роберта Ленґдона та Софі Неве, без перебільшення, перевернула світ. Ден Браун створив легенду, в яку повірили всі, — попри відчайдушний опір Ватикану. Скандали навкруг роману, здається, не вгамуються ніколи, чому сприяє недавня його екранізація. А секрет цього величезного успіху полягає в тому, що Денові Брауну вдалося, як нікому до нього, наочно довести, що так звана історія та політика — це тільки ширма, за якою приховані величезні таємниці…

Додаткова інформація

Автор:
Видавництво:
Рік видання:
Палітурка:
Кількість сторінок:
Країна:

Роберт Ленґдон насилу пробудився.

У темряві дзвонив телефон — незнайомий металічний звук. Полапки знайшов нічну лампу й увімкнув. Мружачись від яскравого світла, Ленґдон побачив розкішну спальню у стилі Ренесансу з меблями епохи Людовіка XIV, фрески ручної роботи і величезне ліжко з червоного дерева.

«Де я, чорт забирай?»

На жакардовому халаті, перекинутому через спинку ліжка, він побачив монограму ГОТЕЛЬ РІТЦ ПАРИЖ.

Туман потроху розсіювався.

Ленґдон узяв слухавку.

— Алло?

— Месьє Ленґдон? — пролунав чоловічий голос. — Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Нічого не розуміючи, Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. 00:32. Він спав лише годину і відчував смертельну втому.

— Це консьєрж, месьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. Він запевняє, що це терміново.

Ленґдон усе ще не міг прийти до тями. «Гість?» Погляд його натрапив на зім’ятий аркуш на тумбочці.

АМЕРИКАНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ У ПАРИЖІ

запрошує

на вечір із РОБЕРТОМ ЛЕНҐДОНОМ,

професором з релігійної символіки Гарвардського університету

Ленґдон застогнав. Вечірня лекція зі слайдами про поганську символіку, приховану в стінах Шартрського собору, вочевидь, припала не до смаку кільком консерваторам серед аудиторії. Якийсь правовірний учений, мабуть, пішов за ним слідом до готелю, щоб з’ясувати стосунки.

— Мені шкода, — відказав Ленґдон, — я дуже втомився і...

— Але, месье... — не відступався консьєрж, перейшовши на настійливий шепіт. — Ваш гість — важлива персона.

Хто б сумнівався! Ленґдонові книжки про картини на біблійні теми й культову символіку хоч-не-хоч зробили його знаменитістю в мистецькому світі, а торік його слава й узагалі зросла стократ після того, як він став причетним до однієї гучної історії у Ватикані. Відтоді паломництво до нього зарозумілих істориків й аматорів від мистецтва не вщухало ні на мить.

— Якщо ваша ласка, — Ленґдонові коштувало неабияких зусиль залишатися ввічливим, — запишіть ім’я й телефон того добродія й перекажіть, що я спробую сконтактуватися з ним, доки буду в Парижі, тобто до вівторка. Дякую. — Він поклав слухавку, доки консьєрж устиг щось відповісти.

 

***

 

Тишу знову розітнув телефонний дзвінок.

Подумки вилаявшись, Ленґдон узяв слухавку:

— Так?

Як він і думав, це знову був консьєрж.

— Месьє Ленґдон, перепрошую ще раз. Я дзвоню, лише щоб сказати, що ваш гість іде до вас у номер. Я подумав, треба вас попередити.

Сон як рукою зняло.

— Ви пустили когось до мого номера?

— Вибачте, месьє, але особа такого рангу... Я не посмів його спиняти.

— То хто ж він у біса?

Та в слухавці вже чулися гудки.

Майже тієї ж миті в двері хтось голосно постукав.

Не знаючи, що робити, Ленґдон тихо встав із ліжка. Відчув, як ноги глибоко занурюються у розкішний старовинний килим. Накинув халат із монограмою готелю і підійшов до дверей.

— Хто там?

— Месьє Ленґдон? Мені потрібно з вами поговорити. — Чоловік говорив англійською з акцентом, голос був різкий і владний. — Це лейтенант Жером Колле. Центральне управління судової поліції.

Ленґдон розгубився. «Судова поліція?» Центральне управління судової поліції — це приблизно те саме, що у Сполучених Штатах ФБР.

Не знімаючи ланцюжка, Ленґдон трохи відхилив двері. Він побачив худорляве і втомлене обличчя. Гість був неймовірно худий, у синій, з вигляду офіційній уніформі.

— Можна ввійти? — запитав поліцейський.

Ленґдон завагався, почуваючись непевно під пильним поглядом незнайомця.

— А про що, власне, йдеться?

— Мій капітан потребує вашої консультації в одній приватній справі.

— Як, зараз? — здивувався Ленґдон. — Вже за північ.

— Чи правда, що цього вечора у вас була призначена зустріч з куратором Лувру?

Ленґдон ураз почувся якось дуже незатишно. Він і справді домовлявся з поважним куратором Жаком Соньєром зустрітися ввечері після лекції, але той так і не з’явився.

— Так. Звідки ви знаєте?

— Ми натрапили на ваше ім’я в його щоденнику.

— Сподіваюся, з ним усе гаразд?

Поліцейський тяжко зітхнув і пропхав у щілину дверей миттєвий фотознімок.

Побачивши, що на ньому, Ленґдон заціпенів.

— Цей знімок зроблено менш ніж годину тому. В Луврі.

Розглядаючи фотокартку, Ленґдон за кілька секунд відчув, як його первинна відраза і шок поступаються місцем щирому гнівові.

— Хто міг таке зробити!

— Ми подумали, що, можливо, ви допоможете нам відповісти на це запитання, зважаючи на вашу обізнаність у символах і те, що ви планували зустрітися з ним.

Ленґдон уважно вивчав фотографію, до безмежного жаху тепер додався ще й якийсь благоговійний страх. Це було щось страшне і водночас дуже дивне, воно навіювало тривожне відчуття — десь він уже таке бачив. Понад рік тому Ленґдон теж одержав фотокартку з трупом і теж до нього звернулися по допомогу. Через добу у Ватикані він ледь не розпрощався з життям. Це фото було зовсім інакше, однак щось у цьому всьому видавалося дивно знайомим.

Поліцейський подивився на годинник.

— Мій капітан чекає, месьє.

Ленґдон його майже не чув. Його погляд усе ще був прикутий до фотокартки.

— Цей символ і те, що тіло в такій дивній...

— Позі? — підказав поліцейський.

Ленґдон кивнув, відвів нарешті очі від фото і відчув, як по шкірі пробіг холодок.

— Не уявляю, хто міг таке вчинити.

Поліцейський спохмурнів ще більше.

— Ви не розумієте, месьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цій фотокартці... — він помовчав. — Месьє Соньєр зробив це сам.

***

 

Ленґдон укотре відчув легкий подив і водночас захват, намагаючись охопити поглядом одразу всю цю грандіозну споруду. Величезна площа, а за нею — фасад Лувру, що, наче цитадель, височів на тлі паризького неба. Побудований у формі підкови, Лувр уважався найдовшою спорудою в Європі, по його довжині можна було б розташувати три Ейфелеві вежі. Навіть мільйон квадратних футів площі між крилами музею анітрохи не применшував величі його фасаду. Якось Ленґдон вирішив обійти Лувр по периметру і з великим подивом довідався, що подолав аж цілих три милі.

Щоб уважно оглянути 65 300 експонатів музею, кажуть, середньостатистичному відвідувачеві потрібно близько п’яти тижнів. Однак більшість туристів воліє оглядати Лувр побіжно. Ленґдон жартома називав такий огляд пробіжкою Лувром: туристи бадьоро крокують залами музею, щоб неодмінно побачити три найзнаменитіші експонати: Мону Лізу, Венеру Мілоську і Ніку — крилату статую Перемоги. Один відомий американський журналіст якось нахвалявся, що спромігся побачити всі три шедеври лише за п’ять хвилин і п’ятдесят шість секунд.

Водій витягнув рацію і скоромовкою випалив французькою:

— Monsieur Langdon est arrivé. Deux minutes.

У відповідь щось нерозбірливо затріщало.

Поліцейський сховав рацію й обернувся до Ленґдона:

— Капітан вас зустріне біля головного входу.

Незважаючи на знаки, що забороняли в’їзд на площу, водій натиснув на газ, і «ситроен» переїхав через парапет. Тепер уже було видно головний вхід до Лувру, фронтон будівлі велично здіймався попереду в оточенні семи трикутних басейнів, з яких били водограї з підсвіткою.

«La Pyramide».

Новий вхід до паризького Лувру прославився майже так само, як і власне музей. Ультрасучасна скляна піраміда, яку спроектував американський архітектор китайського походження І. М. Пей, і досі дратувала традиціоналістів. На їхню думку, ця споруда руйнувала стиль і принижувала гідність Ренесансу. Гете називав архітектуру застиглою музикою, а цю піраміду критики Пея порівнювали зі скрипом нігтя по шкільній дошці. Водночас прогресивні шанувальники вважали прозору піраміду, заввишки сімдесят один фут, блискучим поєднанням давньої традиції із сучасними технологіями, символічною ланкою між минулим і майбутнім, яка мала забезпечити Луврові гідне місце у третьому тисячолітті.

— Вам подобається наша піраміда? — запитав поліцейський.

Ленґдон насупився. Французи, схоже, страшенно люблять запитувати про це американців. Питання, звісно ж, провокаційне. Варто зізнатися, що піраміда тобі подобається, і миттю станеш недолугим американцем. Скажеш, що не подобається, — образиш французів.

— Міттеран був сміливцем, — дипломатично відказав Ленґдон.

Подейкували, що цей нині покійний президент Франції страждав так званим фараоновим комплексом. З його легкої руки Париж заполонили єгипетські обеліски та інші предмети давньої культури. Франсуа Міттеран мав якусь загадкову пристрасть до всього єгипетського, настільки сильну, що французи й досі називали його Сфінксом.

— Як вашого капітана на ім’я? — Ленґдон вирішив змінити тему.

— Безу Фаш, — відповів водій, під’їжджаючи до головного входу піраміди. — Ми кличемо його «le Taureau».

Ленґдон подивився на нього здивовано, замислившись, чи кожен француз має якесь загадкове прізвисько, пов’язане з твариною.

— Ви називаєте свого капітана Биком?

Поліцейський підвів брови:

— А ви насправді краще знаєте французьку, ніж показуєте, месьє Ленґдоне.

«Французьку я знаю препаскудно, — подумав Ленґдон, — зате незле розуміюся на іконографії знаків Зодіаку. Таурус завжди був биком. Астрологічні символи однакові в усьому світі».

Поліцейський зупинив авто і показав на великі двері в піраміді між двома водограями.

— Вхід там. Хай щастить, месьє.

— А ви хіба не йдете зі мною?

— Мені наказано залишити вас тут. Я маю інші справи.

Ленґдон зітхнув і виліз з авта. «Умови тут диктую не я».

Заревів двигун, і «ситроен» розтанув у пітьмі.

Дивлячись йому вслід, Ленґдон раптом подумав: а може, не йти туди? Адже він міг і відмовитись від запрошення... Перейти через площу, спіймати таксі і їхати до готелю спати?.. Та щось підказувало йому, що це аж ніяк не найкраща ідея.

Ленґдон рушив до серпанка водограїв, і в нього виникло тривожне відчуття, наче він переступає якийсь уявний поріг в інший світ. Усе це скидалося на сон. Двадцять хвилин тому він мирно спав у готелі. А тепер от стоїть перед прозорою пірамідою, яку збудував Сфінкс, і чекає поліцейського на прізвисько Бик.

«Я загубився в якійсь картині Сальвадора Далі», — майнуло йому в голові.

Ленґдон рушив до головного входу — величезних дверей-вертушки. У фойє горіло тьмяне світло і було порожньо.

«Постукати?»

«Цікаво, — подумав Ленґдон, — а чи доводилося комусь із шанованих єгиптологів Гарварду стукати в двері піраміди, сподіваючись, що їм відчинять?» Він уже підняв було руку, готовий постукати, аж раптом із темряви за склом виникла чиясь постать. Хтось поспішно йшов знизу закрученими сходами. Чоловік був кремезний і темноволосий, чимось схожий на неандертальця. Чорний двобортний піджак, здавалося, от-от трісне на його широких плечах. В усьому, навіть у його ході, відчувалася владність. Він розмовляв по мобільному телефону, але доки підійшов до дверей, закінчив розмову і жестом запросив Ленґдона ввійти.

— Я Безу Фаш, — відрекомендувався, щойно Ленґдон опинився всередині. — Капітан Центрального управління судової поліції. Голос цілком пасував до його зовнішності — гортанний гуркіт... наче грім, що віщує бурю.

Ленґдон простягнув руку.

— Роберт Ленґдон.

Величезна долоня Фаша стиснула його руку з неймовірною силою, наче хотіла роздушити.

— Я бачив знімок, — сказав Ленґдон. — Ваш працівник сказав, Жак Соньєр сам це...

— Месьє Ленґдон, — чорні очиці Фаша були наче вирізані з ебенового дерева, — те, що ви бачили на знімку, — лише початок усього, що зробив Соньєр.

 

***

 

Протиснувшись попід ґратами, Роберт Ленґдон опинився біля входу до Великої галереї. Було враження, наче він зазирає в пащу довгого й глибокого каньйону. По обидва боки галереї височіли голі стіни на тридцять футів, верх їх танув у пітьмі. Червонувате сяйво нічних ламп сочилося з плінтусів і кидало чудернацькі відблиски на безцінні полотна да Вінчі, Тиціана і Караваджо, що звисали зі стелі на спеціальних дротах. Натюрморти, біблійні сцени й пейзажі висіли поряд із портретами знаті та відомих політичних діячів.

Хоч у Великій галереї було зібрано чи не найкращу в світі колекцію італійського живопису, у багатьох відвідувачів виникало відчуття, що найцінніший експонат тут — унікальна паркетна підлога. Викладена з дубових паркетин по діагоналі, вона не лише вражала досконалим геометричним візерунком, а й створювала своєрідну оптичну ілюзію, нагадувала якийсь багатовимірний простір: відвідувачам здавалося, наче вони пливуть галереєю, поверхня якої з кожним кроком змінюється.

Ленґдон розглядав вигадливий візерунок на паркеті, аж раптом його погляд натрапив на зовсім недоречний тут предмет, що лежав ліворуч лише за кілька ярдів, оточений спеціальною стрічкою. Ленґдон обернувся до Фаша:

— Це що... Караваджо? На підлозі?

Фаш кивнув, навіть не подивившись у той бік.

Ця картина, як припускав Ленґдон, коштувала з два мільйони доларів, проте лежала на підлозі, наче якийсь непотрібний плакат.

— Якого дідька ця картина робить на підлозі?

Обурення, що прозвучало в його голосі, схоже, не справило враження на Фаша.

— Це місце злочину, месьє Ленґдон. Ми нічого не чіпали. Картину зірвав зі стіни сам куратор. У такий спосіб він активував систему безпеки.

Ленґдон озирнувся на ґрати, намагаючись збагнути, що ж насправді відбулося.

На куратора напали в його кабінеті, він вибіг, кинувся до Великої галереї й активував систему безпеки, стягнувши зі стіни цю картину. Ґрати одразу опустилися й перекрили сюди доступ. Інших входів і виходів у цій галереї немає.

Ленґдон чогось не розумів.

— Отже, куратор замкнув нападника у Великій галереї?

Фаш похитав головою.

— Ґрати впали між Соньєром і його нападником. Убивця залишився в коридорі і вистрілив у Соньєра крізь ґрати. — Фаш показав на жовтогарячий прапорець на ґратах, під якими вони щойно проповзли. — Працівники науково-технічного відділу виявили там частинки пороху. Він стріляв крізь ґрати. Соньєр помер тут сам.

Ленґдон згадав знімок із тілом Соньєра. Але вони сказали, що він зробив це сам. Подивився у величезний коридор.

— То де ж тіло?

Фаш поправив свою шпильку-розп’яття і пішов далі.

— Вам, мабуть, відомо, що Велика галерея дуже довга.

«Якщо не помиляюсь, довжина Великої галереї становить приблизно півтори тисячі футів, це висота меморіалу Вашинґтона, помножена на три». Від ширини коридору теж перехоплювало подих, тут легко стали б поряд два пасажирські поїзди. По центру періодично траплялась якась статуя чи велетенська порцелянова ваза, що допомагали розмежувати потік відвідувачів, який уздовж однієї стіни рухався в одному напрямку, а вздовж другої — у протилежному.

Фаш мовчки й швидко крокував правим боком коридору, дивлячись лише вперед. Ленґдонові здавалося, що це просто блюзнірство — пробігати повз стільки шедеврів і не зупинитися навіть на мить, щоб подивитися на них.

«При такому світлі я б однаково нічого не побачив», — подумав він.

Тьмяне червонувате освітлення навіяло Ленґдонові спогади про його останнє перебування в таємних архівах Ватикану. Це вже вдруге сьогоднішній вечір нагадав йому про минулорічні події в Римі, коли він ледь не позбувся життя. Він знову подумав про Вітторію. Вже кілька місяців він не згадував про неї. Не вірилось, що то все трапилося лише рік тому; здавалося, відтоді промайнули десятиріччя. Інше життя. Востаннє він отримав звістку від Вітторії ще в грудні. То була поштівка, в якій вона писала, що вирушає на Яванське море, аби продовжувати дослідження в галузі фізики... щось там ішлося про використання супутників, щоб стежити за міграцією мантій Землі. Ленґдон ніколи не мав ілюзій, що така жінка, як Вітторія Ветра, зможе щасливо жити з ним в університетському містечку. Однак їхня зустріч у Римі пробудила в ньому якусь тугу, якої він ніколи раніше не відчував. Його любов до холостяцького життя й тих невигадливих свобод, які воно давало, похитнулась... і несподівано поступилась місцем відчуттю порожнечі, яке за минулий рік, схоже, тільки посилилось.

Вони далі швидко крокували галереєю, однак трупа Ленґдон і досі не бачив.

— Жак Соньєр зайшов аж так далеко?

— Месьє Соньєр дістав кулю в живіт. Він помирав дуже повільно. Хвилин, мабуть, з п’ятнадцять, а то й двадцять. Очевидно, він мав величезну силу волі.

Ленґдон був приголомшений.

— То охоронцям треба було аж п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися сюди?

— Звісно, ні. Служба безпеки Лувру миттєво відреагувала на сигнал тривоги, але до Великої галереї не було доступу. Охоронці стояли біля ґрат і чули, як хтось ходить у дальньому кінці коридору, але не бачили, хто це. Кликали, та ніхто не відзивався. Вирішили, що це злочинець — хто ж іще? — і, згідно з інструкціями, викликали судову поліцію. Ми прибули на місце за п’ятнадцять хвилин. Трохи підняли ґрати, так, щоб під ними можна було проповзти, і я послав туди дюжину озброєних агентів. Вони прочесали всю галерею в пошуках злочинця.

— І?..

— І нікого не знайшли. Окрім... — він показав на щось попереду, — нього.

Ленґдон простежив за напрямом пальця Фаша. Спочатку йому здалося, що Фаш показує на велику мармурову статую посеред коридору. Проте, коли вони підійшли ближче, Ленґдон побачив приблизно за тридцять ярдів від статуї яскраву пляму світла. Лампа на штативі створювала на підлозі єдиний острівець світла в червонуватому напівмороці галереї. У центрі цієї плями, наче комаха під мікроскопом, лежало на паркетній підлозі оголене тіло куратора.

— Ви бачили знімок, — сказав Фаш, — отже, для вас тут не повинно бути нічого несподіваного.

Вони наблизились, і Ленґдон відчув мандраж. Перед ним постала одна з найдивніших картин, які йому доводилося бачити.

Тіло Жака Соньєра лежало на паркетній підлозі точнісінько, як це було зображено на знімку. Стоячи над ним і мружачись від різкого світла, Ленґдон ще раз із подивом подумав, що Соньєр провів останні хвилини свого життя, намагаючись зайняти таку ось незвичну позу.

Соньєр виглядав на диво підтягнутим як на свої роки... і всю його мускулатуру було чітко видно. Він зірвав із себе геть увесь одяг, акуратно поскладав його поряд на підлозі і ліг на спину посеред широкого коридору, строго вздовж його центральної осі. Руки й ноги широко розкинуті, як у дитини, що робить на снігу «орла»... або точніше, як у людини, яку розтягнули й зібрались четвертувати якісь невидимі сили.

Кривава пляма на грудях позначала те місце, де в тіло ввійшла куля. Рана була на диво мала — лише невеличка плямка потемнілої крові.

Вказівний палець Соньєра теж був закривавлений, очевидно, він вмочав його в рану, і це було найстрашніше і найнезбагненніше в усьому цьому. Використавши власну кров як чорнило, а власний оголений живіт як полотно, Соньєр намалював у себе на тілі простий символ: п’ять прямих ліній, що перетиналися й утворювали п’ятикутну зірку.

«Пентаграма?»

Кривава зірка з центром у пупі надавала трупові справді зловісного вигляду. Знімок, який бачив Ленґдон, теж справляв моторошне враження, але тепер, побачивши все на власні очі, він відчував дедалі більшу тривогу.

«Він зробив це сам».

— Месьє Ленґдон? — чорні очі Фаша пильно дивилися на нього.

— Це пентаграма, — сказав Ленґдон, і власний голос видався йому чужим, так він дивно відлунював під високими склепіннями галереї. — Один із найдавніших символів на землі. З’явився за чотири тисячі років до народження Христа.

— І що він означає?

Ленґдон завжди вагався, коли йому ставили таке питання. Казати людям, що «означає» той чи інший символ, — це все одно, що казати, як на них має подіяти та чи інша пісня. Усяк тлумачить символи по-своєму. Приміром, білий ковпак Ку-клукс-клану у Сполучених Штатах асоціюється з ненавистю й расизмом, тимчасом як в Іспанії те саме вбрання свідчить лише про глибоку християнську віру.

— У різних випадках ті самі символи мають різне значення, — відповів Ленґдон. — Спершу пентаграма була поганським релігійним символом.

— Поклоніння дияволові, — кивнув Фаш.

— Не зовсім так, — заперечив Ленґдон і одразу збагнув, що слова треба добирати обережніше.

Сьогодні слово «поганець» стало майже синонімом поклоніння дияволові, а це зовсім неправильно. Насправді це слово походить від латинського paganus, що означає «мешканці сільської місцевості». Поганці не мали єдиної усталеної релігії, а натомість поклонялися силам і явищам природи. Християнська Церква так сильно боялася цих багатобожників, що колись безневинне слово «селянин» — французькою vilain — набуло значення «негідник».

— Пентаграма, — пояснив Ленґдон, — це дохристиянський символ, що стосується поклоніння Природі. Наші предки поділяли світ на дві половини — чоловічу й жіночу. Їхні боги й богині разом забезпечували рівновагу сил. Інь та ян. Коли чоловіче й жіноче начала врівноважені, у світі панує гармонія. Коли ж рівновага порушується, виникає хаос. — Ленґдон показав на живіт Соньєра: — Ця пентаграма символізує жіночу половину всього сущого. Історики, що вивчають релігії, називають це «священною жіночністю», або «божественною богинею». Соньєр знав це краще, ніж хто інший.

— То Соньєр намалював собі на животі символ богині?

Ленґдон не міг не погодитись, що це виглядало дещо дивно.

— У найвужчому сенсі пентаграма символізує Венеру — богиню кохання й краси.

Фаш глянув на оголений труп і щось пробурчав собі під ніс.

— Давні релігії ґрунтувалися на божественному устрої Природи. Богиня Венера і планета Венера — це те саме. Богиня посідає відповідне місце на нічному небі і відома під багатьма іменами — Венера, Східна зірка, Іштар, Астарта — всі вони символізують могутнє жіноче начало, тісно пов’язане з Природою і Матір’ю-Землею.

Фаш чомусь занервував. Наче йому більше була до вподоби ідея поклоніння дияволові.

Ленґдон вирішив не розповідати зараз про найдивовижнішу властивість пентаграми — наочний доказ її зв’язку з Венерою. Ще коли він був студентом і вивчав астрономію, то з величезним подивом довідався, що кожні вісім років планета Венера креслить у площині екліптики правильну пентаграму. Давні люди спостерегли це явище, і воно справило на них таке враження, що Венера та її пентаграма стали символами досконалості, краси і циклічності сексуального кохання. Аби належно вшанувати магію Венери, давні греки влаштовували Олімпійські ігри кожні вісім років. Сьогодні мало кому відомо, що сучасні Олімпійські ігри дотримуються половинчатого циклу Венери. Ще менше людей знає, що п’ятикутна зірка ледь не стала офіційною емблемою Олімпійських ігор — в останню мить вирішили замінити п’ять гострих кутів п’ятьма колами, що перетинаються, які, на думку організаторів, мали б краще відображати дух усезагальної участі й гармонії.

— Месьє Ленґдон, — раптом сказав Фаш, — очевидно, що пентаграма мусить бути якось пов’язана теж і з дияволом. Про це доволі чітко свідчать ваші американські фільми жахів.

Ленґдон спохмурнів. Дякую, Голлівуде. Сьогодні п’ятикутна зірка фактично стала емблемою фільмів жахів про вбивць-сатаністів. Її зазвичай можна було побачити на стінах помешкань сатаністів поряд з іншою демонічною символікою. Ленґдон завжди впадав у відчай, коли бачив цей символ у такому контексті, адже первинно пентаграма символізувала лише добро.

— Запевняю вас, — сказав Ленґдон, — попри те, що ви бачите у фільмах, демонічне тлумачення пентаграми неправильне з погляду історії. Первинно вона символізувала жіноче начало, але за тисячоліття значення цього символу було спотворене. У цьому випадку — через кровопролиття.

— Я не зовсім розумію...

Ленґдон подивився на шпильку-розп’яття, не впевнений, як краще сформулювати думку.

— Я маю на увазі Церкву. Переважно символи дуже живучі, проте Римо-католицька Церква змінила значення пентаграми ще на початку свого існування. Це було частиною кампанії Ватикану зі знищення поганських релігій і навернення люду до християнства. Церква активно боролася з поганськими богами й богинями, зображуючи їхні священні символи як символи зла.

— Говоріть далі...

— Це доволі типове явище в часи великих потрясінь, — вів далі Ленґдон. — Кожна нова влада намагається привласнити існуючі символи, скомпрометувати і стерти з пам’яті людей їхнє первинне значення. У боротьбі між поганськими і християнськими символами програли перші. Посейдонів тризуб перетворився на вила диявола, гострокутний ковпак мудреця — на символ відьми, а пентаграма Венери стала знаком диявола. — Ленґдон на мить замовк. — Прикро, але військове відомство США теж спотворило суть пентаграми: тепер вона стала нашим головним символом війни. Ми малюємо її на наших винищувачах і прикрашаємо нею погони наших генералів. — І прощавай, богине кохання й краси.

— Цікаво, — Фаш кивком показав на труп з розкинутими руками. — Ну а поза? Вона вам про щось каже?

Ленґдон знизав плечима.

— Ця поза лише підкреслює зв’язок із пентаграмою і священною жіночністю.

— Перепрошую?

— Це називають реплікацією. Повторення символу — найпростіший спосіб підсилити його значення. Поза Жака Соньєра нагадує п’ятикутну зірку. Одна пентаграма — добре, а дві — ще ліпше.

Фаш подивився по черзі на руки, ноги й голову Соньєра, що мали символізувати п’ять кутів пентаграми, і знову пригладив рукою і без того прилизане волосся.

— Цікавий аналіз, — він помовчав. — Ну а те, що він голий? — Фаш скривився, вимовляючи останнє слово, наче тіло голого літнього чоловіка викликало в нього відразу. — Навіщо він зняв одяг?

Гарненьке запитання. Ленґдон не припиняв про це думати від першої ж миті, як побачив фотознімок. Найімовірніше, оголене тіло людини мало ще раз нагадати про Венеру, богиню сексуальності. Хоч у сучасній культурі Венера вже здебільшого не асоціювалась із фізичним зв’язком між чоловіком і жінкою, пильне око лінгвіста-етимолога й досі могло помітити слід первинного значення Венери у слові «венеричний». Проте Ленґдон вирішив не заглиблюватися в цю тему.

— Месьє Фаш, я не можу сказати, чому месьє Соньєр намалював на собі цей символ чи прийняв таку позу. Однак знаю напевно, що така людина, як Жак Соньєр, розглядала б пентаграму як знак священної жіночності. Історики мистецтва і науковці, які вивчають символи, добре знають про зв’язок між пентаграмою і божественним жіночим началом.

— Добре. Ну а чому він вирішив писати власною кров’ю?

— Очевидно, більше не мав чим.

Фаш помовчав, тоді зауважив:

— Мені здається, він писав кров’ю, щоб змусити поліцію провести певну судово-медичну експертизу.

— Перепрошую?

— Погляньте на його ліву руку.

Ленґдон подивився на білу руку куратора, від плеча до долоні, проте нічого не побачив. Тоді обійшов тіло, нагнувся і з подивом помітив, що куратор стискає в руці великий маркер із фетровим стрижнем.

— Соньєр тримав його, коли ми знайшли тіло, — зауважив Фаш. Відійшов від Ленґдона і наблизився до розкладного столика, на якому лежали інструменти, дроти і якісь електронні прилади.

— Як я вже вам казав, — він перебирав предмети на столі, — ми нічого не чіпали на місці злочину. Вам знайомий цей тип ручки?

Ленґдон нахилився нижче, щоб роздивитися напис на ручці.

STYLO DE LUMIERE NOIRE.

Він здивовано підвів голову.

Такими маркерами зі спеціальним фетровим стрижнем зазвичай послуговувались працівники музеїв, реставратори і поліцейські, щоб наносити невидимі позначки на предмети. Писали вони флуоресцентним чорнилом на спиртовій основі, і побачити ці написи можна було лише при невидимому світлі. Зокрема, працівники музеїв робили такими маркерами позначки на рамах картин, що потребували реставрації.

Ленґдон випростався, а Фаш тим часом підійшов до лампи й вимкнув її. Галерея враз занурилась у пітьму.

На мить «засліплений» Ленґдон почувся непевно. Але поступово очі звикали до темряви, і він розрізнив у червонуватому напівмороці постать Фаша. Той ішов до нього, тримаючи в руках якесь портативне джерело світла, що огортало його фіолетовим серпанком.

— Можливо, ви знаєте, — сказав Фаш, у фіолетовому сяйві його очі світилися, — що за допомогою такого світла поліція шукає на місці злочину сліди крові та інші докази, які підлягають експертизі. Тож можете уявити, як ми здивувалися... — Він різко спрямував світло лампи на труп.

Ленґдон подивився і з жахом відсахнувся.

Серце калатало. На паркетній підлозі поряд із трупом світилися пурпурові літери. Останні слова куратора. Тупо дивлячись на мерехтливі знаки, Ленґдон відчував, що туман, який огортав усю цю історію від самого початку, ще більше густішає.

Він перечитав слова ще раз і подивився на Фаша.

— Що в дідька все це означає?

Очі Фаша світилися білим.

— Саме на це питання ви й маєте відповісти, месьє.

 

***

 

Ленґдон не міг відвести погляду від пурпурових літер, що пломеніли на паркеті. Прощальне послання Жака Соньєра аж ніяк не скидалось на останні слова помираючого, принаймні так думав Ленґдон.

На підлозі було написано:

13 — 3 — 2 — 21 — 1 — 1 — 8 — 5

O D r a c o n i a n d e v i l !

O h l a m e s a i n t !

Ленґдон не мав ані найменшої гадки, що б це могло означати, зате нарешті зрозумів, чому Фаш так уперто пов’язував пентаграму з поклонінням дияволові.

О Драконів диявол!

Соньєр безпосередньо вказував на диявола. І цей незрозумілий ряд чисел...

— Частина послання нагадує числовий шифр.

— Так, — погодився Фаш. — Наші криптографи вже над ним працюють. Ми думаємо, що ці числа якось виведуть нас на вбивцю. Може, це телефон чи номер соціального страхування. Скажіть, на ваш погляд, ці числа мають якесь символічне значення?

Ленґдон ще раз подивився на числа, відчуваючи, що пошук їх символічного значення може зайняти не одну годину. Якщо взагалі Соньєр щось мав на увазі. Ленґдонові здавалося, що ці числа взято навмання. Він звик до символічних прогресій, у яких начебто крився якийсь зміст, але тут усе: пентаграма, слова і числа — здавалося, ніяк не пов’язані одне з одним.

— Раніше ви казали, — зауважив Фаш, — що всі дії Соньєра були спрямовані на те, щоб залишити якесь послання... про поклоніння богині чи щось у такому дусі? Як у цю концепцію вписується це послання?

Ленґдон розумів, що це питання суто риторичне. Дивний ряд чисел і незрозумілі слова аж ніяк не відповідали версії Ленґдона, пов’язаній з культом богині.

«О Драконів диявол! О кульгавий святий!»

— Це схоже на якесь звинувачення, — мовив Фаш. — Вам так не здається?

Ленґдон спробував уявити останні хвилини куратора, замкненого у порожній Великій галереї, упевненого в тому, що от-от помре. Що ж, таке припущення виглядало логічним.

— Може, звинувачення на адресу вбивці. Думаю, це має сенс.

— І моє завдання — назвати його ім’я. Дозвольте вас запитати ще одне, месьє Ленґдон. Окрім чисел, що, на вашу думку, у цьому посланні найдивніше?

Найдивніше? Людина, що помирає, замкнулася в галереї, намалювала собі на животі пентаграму, а на підлозі нашкрябала якесь загадкове звинувачення. Що з цього не дивне?

— Слово «Драконів»? — Ленґдон сказав перше-ліпше, що йому спало на думку. Він був певний: людина, яка доживає останні хвилини життя, навряд чи згадуватиме про Дракона — нещадного афінського законотворця сьомого століття до Р. Х. — «Драконів диявол» — це дивний добір слів.

— Драконів? — у голосі Фаша тепер чулося нетерпіння. — Зараз ідеться не про добір слів.

Ленґдон не знав, що там на думці у Фаша, але почав підозрювати, що той чудово порозумівся б із Драконом.

— Соньєр був французом, — з притиском сказав Фаш. — Він жив у Парижі. Але чомусь вирішив написати своє останнє послання...

— Англійською, — закінчив Ленґдон думку капітана.

— Саме так. Чому, як ви гадаєте?

Ленґдон знав, що Соньєр бездоганно володів цією мовою, однак не міг збагнути, чому той вирішив написати передсмертні слова саме англійською. Він мовчки знизав плечима.

Фаш показав на пентаграму на животі покійного.

— Це ніяк не пов’язано з поклонінням дияволові? Ви й досі в цьому впевнені?

Ленґдон уже ні в чому не був упевнений.

— Між символами й текстом, схоже, немає жодного зв’язку. Мені шкода, але більше я нічим не можу допомогти.

— Можливо, це щось прояснить. — Фаш трохи відійшов від тіла і знову підняв невидиме світло вгору так, щоб воно охопило більшу площу на підлозі. — А тепер?

І тут Ленґдон із подивом побачив, що тіло куратора обведене лінією. Очевидно, Соньєр ліг і спробував накреслити тим самим маркером довкруг себе коло.

Умить усе стало зрозуміло.

— «Вітрувієва людина», — Ленґдон мало не задихнувся від подиву. Соньєр створив копію найвідомішого рисунка Леонардо да Вінчі в натуральну величину.

У часи Леонардо цей рисунок уважали найточнішим, з анатомічного погляду, зображенням людського тіла, і сьогодні він став своєрідним символом культури. Його можна побачити на плакатах, килимках для комп’ютерних мишок та футболках в усьому світі. Знаменитий рисунок складається з абсолютно правильного кола, в яке вписано голого чоловіка із розкинутими руками й ногами.

Да Вінчі. Ленґдон був вражений, аж мурашки пішли по шкірі. Тепер намір Соньєра не залишав жодних сумнівів. В останні миті життя куратор зірвав із себе одяг і ліг усередину кола, чітко наслідуючи знаменитий рисунок Леонардо да Вінчі «Вітрувієва людина».

Саме цього кола бракувало, щоб збагнути суть головоломки. Жіночий символ захисту — тіло голого чоловіка, оточене колом, — довершував ідею да Вінчі про гармонію чоловічого й жіночого начала. Залишалося з’ясувати, навіщо Соньєр вирішив імітувати знаменитий рисунок.

— Пане Ленґдоне, — знову заговорив Фаш, — такій людині, як ви, безперечно, відомо, що Леонардо да Вінчі захоплювався темними силами.

Ленґдон здивувався, що Фаш так добре знає да Вінчі. Очевидно, саме тому капітан і підозрював, що тут ідеться про поклоніння дияволові. Да Вінчі завжди був «міцним горішком» для істориків, особливо християнської традиції. Попри свою беззаперечну геніальність, Леонардо був відвертим гомосексуалістом і до того ж поклонявся божественному устроєві Природи. І те, й інше робило його вічним грішником. Більш того, ексцентричні вчинки художника створили йому своєрідну демонічну ауру: да Вінчі викопував із землі трупи, щоб вивчати анатомію людини, вів якісь таємничі журнали, куди щось записував геть нерозбірливим почерком та ще й справа наліво, вважав себе алхіміком, який уміє перетворювати свинець на золото... Він навіть насмілювався шахрувати з Богом, створивши якийсь еліксир безсмертя, і, крім того, винайшов жахливі, доти не бачені знаряддя тортур і зброю.

«Нерозуміння породжує недовіру», — подумав Ленґдон.

Грандіозний внесок да Вінчі до християнського мистецтва лише підсилював його репутацію духовного лицеміра. Леонардо отримував від Ватикану сотні замовлень, які дуже щедро оплачувались, проте малював біблійні сюжети не за покликом душі, а з корисливих міркувань — щоб мати кошти на розкішне життя. Прикро, але да Вінчі був жартівником і часто розважався тим, що плював у криницю, з якої пив воду. У багатьох своїх картинах на біблійні теми він приховав аж ніяк не християнські символи, що свідчили про його справжні вірування — так він глузував із Церкви. Ленґдон навіть якось читав у Національній галереї в Лондоні лекцію «Таємне життя Леонардо: поганські символи в християнському мистецтві».

— Я розумію, що вас турбує, — сказав Ленґдон, — але повірте, насправді да Вінчі ніколи не вдавався до чорної магії. Він був надзвичайно духовною людиною, хоч і постійно конфліктував із Церквою. — Щойно він це сказав, як йому спало на думку несподіване. Він іще раз глянув на слова, що світилися на підлозі. О Драконів диявол! О кульгавий святий!

— Так? — Фаш запитливо подивився на нього.

Ленґдон ретельно добирав кожне слово.

— Я щойно подумав, що Соньєр здебільшого поділяв духовні погляди да Вінчі. Зокрема йому теж не подобалось, що Церква вилучила із сучасної релігії поняття священної жіночності. Можливо, імітуючи славнозвісний рисунок да Вінчі, Соньєр просто хотів ще раз підкреслити: як і Леонардо, його засмучувало те, що сучасна Церква демонізувала богиню.

Фаш посуворішав.

— Думаєте, Соньєр називає Церкву «драконовим дияволом» і «кульгавим святим»?

Ленґдон мусив визнати, що це звучить дико, однак пентаграма невблаганно наводила на таку думку.

— Я лише хочу сказати, що месьє Соньєр присвятив усе життя вивченню історії богині, а ніхто на світі не спромігся знищити цю історію більше, ніж католицька церква. Отже, можна припустити, що цим передсмертним актом Соньєр хотів виразити своє розчарування.

— Розчарування? — голос Фаша тепер звучав майже вороже. — Це більше схоже на лють, аніж на розчарування, ви так не думаєте?

Ленґдон почав втрачати терпець.

— Капітане, ви просили, щоб я спробував розтлумачити, що Соньєр хотів усім цим сказати. Саме це я й роблю.

— Тобто ви вважаєте, що це звинувачення Церкви? — Фаш говорив крізь зуби й насилу стримував гнів. — Я бачив чимало смертей, месьє Ленґдон, така вже моя робота. Дозвольте вам дещо сказати. Коли одна людина помирає від руки іншої, то навряд чи в останні хвилини життя в неї виникне дивна ідея залишити якесь туманне духовне послання, якого ніхто не розумітиме. По-моєму, така людина думатиме лише про одне. — Фаш тепер дуже чітко вимовляв кожне слово. — Про помсту. Як на мене, Соньєр написав це, щоб підказати нам, хто вбивця.

Ленґдон здивовано подивився на нього:

— Але тоді це взагалі не має сенсу!

— Хіба?

— Ні, — відрізав він, втомлений і розчарований. — Ви сказали, на Соньєра напали в його кабінеті. Напав хтось, кого він, очевидно, сам і впустив.

— Так.

— То логічно припустити, що куратор знав свого вбивцю.

Фаш кивнув:

— Продовжуйте.

— Отже, якщо Соньєр знав людину, яка його вбила, то що тут вказує на вбивцю? — Він показав на підлогу. — Числові коди? Драконові дияволи? Кульгаві святі? Пентаграми на животі? Надто хитромудро.

Фаш насупився, наче йому це ніколи не спадало на думку.

— Справді.

— Зважаючи на всі обставини, — продовжив Ленґдон, — я припустив би, що якби Соньєр мав намір повідомити, хто вбивця, то просто написав би ім’я цієї людини, от і все.

Уперше за весь цей час на обличчі Фаша з’явилась вдоволена усмішка.

— Саме так, — погодився він. — Саме так.