Прогулянка на війну

Опис товару

Відверто про найстрашніші сторінки історії сучасної Грузії!

Події відбуваються в Грузії часів розпаду Радянського Союзу. Вся країна охоплена розбратом, фактично іде громадянська війна.
Гіо народився у заможній родині, але все за нього вирішує батько. Хлопець закохався у вродливу і сумну дівчину Яну, яка була повією, але батько виступив проти їх стосунків. Коли дівчина завагітніла, він безжально розлучив закоханих.
Втративши смак до життя, Гіо погоджується на умовляння приятеля допомогти йому перевозити наркотики. Вночі вони випадково заїжджають на територію Карабаху. Друзі намагаються врятуватися від ворогів, які переслідують їх. Врешті азербайджанці беруть хлопців у полон.
Чи вдасться їм вижити і вирватися на свободу?

Додаткова інформація

1

Розпочалося все наприкінці лютого. Тоді в Грузії спалахнула війна поміж своїми (якщо те, що коїлося, можна назвати словом «війна»). Та як не називай, а президент Гамсахурдіа щойно втік, переховуючись від бійців національної гвардії та бойовиків «Мхедріоні». Мене це й тоді не обходило, а тепер і поготів. Добігав кінця лютий, і я не міг думати ні про що, крім Ґоґліка та його чергових безглуздих намірів.

Його просто так не зупиниш, якщо вже затявся. Тільки й скаже: «Уперед, друже, рушаймо швидше!» Гроші дасть Ачико Кіпіані, а нам лишиться взяти ті гроші та гайнути. Але мені не дуже кортіло сідати за кермо та гасати туди й сюди там, де чорт ногу зламає, до того ж іще взимку. Навіщо воно мені? На той час, до речі, пального не можна було купити ні за які гроші. А Ґоґлік від свого не відступається: «рушаймо» та «вперед». Мовляв, нам усього й потрібно, що дістатися туди, назбирати «травички», якої вистачить до наступної осені, — от і вся дурничка!

І знову, і знову те саме. А я не бажав вирушати в путь. Таким я вже дуже давно не цікавився. Ну, міг затягнутися «травичкою» разів чотири на рік, може, п’ять, але ж не більше. Ні, як йому взагалі спало на гадку мріяти про те, щоб ганяти мене через пів Азербайджану? Що я йому — хлопчисько? Їдь, друже, повертайся, а потім можеш усім розповідати, як дістався Ґанджі й привіз звідти повну автівку гашишу. Так, звичайно: ви уявіть собі, люди, я поїхав до Ґанджі — бачите, скільки гашишу привіз, так, так, із самої Ґанджі, і так далі, і тому подібне. А він усе одно напосідав, що давай, друже, вперед, махнемо до Ґанджі…

Ні, якщо вже Ґоґлік щось задумав, він від свого не відступиться. Вилупок дурний, хай йому грець! Нарешті пішов, але того ж вечора з’явився знову, притягнувши із собою Кіпіані. Цей хлопець високий і міцний, як бугай. Сидів, знервовано перебираючи чотки.

— Слухай, Ґіо, — каже він мені. — Жоден ділок в Азербайджані, хай би їх чорти взяли, більше не хоче мати зі мною справ. А ти — друг Ґоґліка, тому і мій друг. Тож допоможи нам, тут за дві-три доби можна впоратися. А за мною не стане, задоволений будеш.

Уміє він умовляти людей.

— А де пальне взяти? — запитую. Для себе я вже вирішив їхати.

— В Азербайджані, — відповідає, — бензину вистачає, тож заправишся там. А на початок дороги я тобі двадцять літрів дам.

Нехай би краще допоміг пхати мою «Ладу» аж до кордону: двадцять літрів — то ж менше ніж півбака, цього вистачить хіба що за межі Тбілісі виїхати. Тоді я до батька, на його квартиру. Удома були лише Нана та Іраклій. Іраклій дивився фільм зі Шварценегером — так зіщулився у кріслі, що я його не одразу й помітив. Підійшов до нього, поцілував. Він сидів, широко розплющивши очі та стискаючи в руках автомат. Іграшковий, зрозуміло. Іраклій — мій молодший брат, йому п’ять років виповнилося.

А Нана — то дружина мого тата. Я пам’ятаю її ще як був дитиною: тато завжди повертався додому разом із нею, але весілля вони відгуляли тільки тоді, коли я пішов до останнього класу. Перед цим він переїхав до неї, а квартиру на вулиці Кавсадзе залишив мені. Татові вже за п’ятдесят. Нані ж тридцять п’ять, вона справді ще молода жінка. Мій друг Дуда каже, що Нана звила собі затишне кубельце поряд із мільйонами мого батька, а мені теж виділила затишний куточок, тільки подалі — у моїй «Ладі». В Іраклія її очі — темні, лагідні.

Тато належить до тих старих, хто й у своєму віці метушаться, немов великі цабе, розкидаються грошима та гучно нагадують усім, хто тільки може почути, щоб ішли під три чорти, якщо їм щось не подобається. Він зі своїми друзями — це щось на кшталт маленького мафіозного клану. Цілісінький день він «наглядає за справами» та розважається з приятелями, а додому повертається лише пізно ввечері. Ось і зараз його вдома немає.

— Куди його понесло? — запитав я у Нани.

— Поїхав на блокпост, — зітхнула вона.

— На блокпост? Що йому там робити?

— Уночі вони зупиняють і перевіряють машини. Конфісковують зброю. Ну, ти ж і сам розумієш.

— Він що — до поліції пішов працювати? — Я не втримався й засміявся.

— Ні, не до поліції. Це начебто якась військова операція. Я точно не знаю. Розшукують тих, кого й завжди: братів Мікаберидзе, Рамішвілі, Сашу, Бубу… Там не тільки твій батько, людей багато.

— Наглядають за правопорядком, ось як?

— Він несамовитий, Ґіо, інакше й не скажеш. Усе бігає, розмахує пістолетом… А ти їсти хочеш? Принести тобі чогось?

— Ні, не треба. Не знаєш, у нього бензину хоч трохи є?

— Має бути. Напевно, у підвалі. Візьми ключ та йди подивися сам.

Що ж, уже непогано.

— А коли він повернеться, Нано?

— І не знаю. Можливо, тільки вранці. А тобі щось треба?

— Я їду на декілька днів.

— Куди?

— До Єревана. Усього на два-три дні, з хлопцями… Мені просто необхідно трохи розвіятися, вирватися з Тбілісі.

— Давай я тобі все ж зберу щось у дорогу, — запропонувала Нана, трохи поміркувавши. — А її ти із собою теж береш?

— Ні.

— Тоді чому ти їдеш саме до Єревана?

— А навіщо мені залишатися у Тбілісі?

— Дякувати Господу, що ти з нею порвав, Ґіо. Тенгіз уже починав шаленіти.

— Годі, Нано, давай облишимо це…

— Якщо тобі потрібно позичити гроші, ти тільки скажи.

— Хіба що трошки, — засміявся я.

— Скільки?

— Трошки.

— Тисячу? Дві?

— Однієї мені вистачить.

— Візьми, тут приблизно тисяча чотириста. Бери, бери все.

Я взяв тисячу, поцілував Іраклія, підморгнув Нані й пішов униз. У підвалі вишикувалася шеренга каністр із бензином. Ось тобі й об’єкт загального користування.

Почув кроки й оглянувся. Нана.

— Я не розповім йому, що ти їдеш, а то він тільки розлютиться.

— Гаразд.

— Вимкни свій мобільний. Я скажу, що ти заходив сьогодні й попередив, що не можеш телефонувати, тому що мобільний вийшов із ладу. Іще скажу, буцімто ти познайомився з іншою дівчиною й зараз із нею. Згоден?

— А як Тенгіза підстрелять, Нано, тоді що робитимемо?

— Ну навіщо ти так кажеш, Ґіо, справді…

— А якщо говорити серйозно, то що він собі думає, коли у його віці бігає всюди, мов той революціонер?

— Маєш рацію. Відверто кажучи, я дуже налякана. Тенгіз увесь час повторює, що, якби того схопили минулого літа, тепер усе було б чудово.

— Еге ж, і місто повернули б, і інші нісенітниці в тому ж дусі… — засміявся я.

***

Я приїхав додому й поволі побрів сходами нагору. Темно було неймовірно. Ненавиджу, коли вирубають електроенергію. Є в мене декоративна японська свічечка, прикрашена гілочками, — здається, такі називають ікебанами. Я її палив усю зиму, а вона, ця чортова штука, так і не догоріла. Та й гілочки ті японські якісь чудернацькі: не горять і запаху не мають ніякого. Отже, я запалив свічку й умостився біля неї. Відколи почалася війна, я жодного разу не спав у своєму ліжку, а тільки у кріслі, де з одного боку горіла свічка, а з іншого стояв радіоприймач. Мені було байдуже, що передають по радіо, але тато телефонував мені щовечора й запитував: «Новини слухаєш? І що кажуть? Отакої. Добре… свобода… еге ж… і все? А про нас нічого не сказали? Кхм…»

Я — особистий прес-аташе Тенгіза Мікатадзе, його персоніфіковане щоденне зведення новин. Потім я засинав під бурмотіння радіо, вранці прокидався, а свічка все горіла. Господи, від цих трьох таки з’їду з глузду: від цієї свічки, від баритонів цих пихатих дикторів і від свого тата, цього революціонера похилого віку.

Тієї ночі я кілька годин поспіль дивився на полум’я клятої свічки. Одна-єдина думка крутилася й крутилася у мене в голові, і я не міг її позбутися. Я не знав, як мені далі бути. Можливо, так на мене вплинуло сказане Наною, а може, згадки про минуле не давали спокою… Слово честі, не знаю. Подумки я почав лаятися. Діставалося Ґоґліку, звичайно. Коли я роздратований, то завжди сиплю прокльони на Ґоґліка — він же такий дурень, йолоп чортів. Не можу пригадати жодного разу, коли він зробив або сказав щось путнє, бодай хоч схоже на розумне. Я маю на увазі, що пам’ятаю не просто кілька кумедних подробиць і навіть не так, немовби це трапилося зі мною вчора, — ні, пам’ятаю все набагато краще, настільки чітко й реалістично, що навіть зараз мені стає моторошно й серце стискається.

Було це в жовтні. Не мав я ще ні машини, ні чогось іншого особливого. Одного вечора з Ґоґліком, Дудою і Вато Аміреджибі пішов розважатися. Вирушили ми не до борделю, а, власне кажучи, до якогось злиденного кубла в житловому будинку, як на мене, десь поблизу Варкетілі. Дуда стверджував, що то його невеличкий гарем, що дівчата там дуже палкі і, якщо ми вміло розіграємо свої карти, нам дозволять туди приходити. Тож ми прихопили кілька пляшок спиртного, тістечка, цигарки, щось іще та й попрошкували собі. Дівчат було четверо. Ми запалили, випили, закусили й випили ще. Потім Вато відійшов з однією, Дуда вийшов з іншою, і ми з Ґоґліком залишилися з двома дівчатами. Ґоґлік ухопив одну з них за руку й потягнув до себе. Дівчина неквапливо підвелася. Очі в неї були стомлені; пам’ятаю й те, що одягнена була в чорну футболку, а на пальцях — ціла виставка каблучок.

— Ми сходимо подихаємо свіжим повітрям, — промовив Ґоґлік і криво посміхнувся до мене.

Сам не знаю, що на мене найшло. Несподівано мені стало шкода тієї стомленої сумної дівчини. Називаю її дівчиною, бо їй було років на три більше, ніж мені самому. Не маю звички запам’ятовувати дівочі ймення, тож і її ім’я не пригадую. Закарбувалося у пам’яті тільки те, що ім’я було не грузинське. Я спритно підвівся й виволік Ґоґліка до передпокою.

— У тебе є гашиш? — зрадів той.

— Цю дівчину хочу я. — Прямо й відверто, бо інакше не зрозуміє.

— Так стоїть, що й терпіти несила? — Він завжди пащекуватий і брутальний.

Здається, мій вибрик Ґоґліка лише потішив. Він повернувся до кімнати й вийшов звідти з іншою дівчиною. Коли я зайшов до кімнати, інша, відвойована, сиділа за столом, із затуленим долонями обличчям, із недбало розсипаним волоссям. Очей її я не бачив, але зауважив прикушену нижню губу.

— Як тебе звуть? — запитав.

— Яна. — Вона підвелася. Схоже, була вихованою.

Я знав напевне, що вона не думає зараз падати на спину й розводити ноги.  Зненацька відчинилися двері, й на порозі постав Дуда, загорнений у простирадло.

— Друже, мені затягтися потрібно. — Добре пам’ятаю, як він узяв зім’яту пачку цигарок і підморгнув.

Тоді пішов. Клацнули зачинені двері. Яна підійшла до вікна. Я й без того міг бачити світло у вікнах віддалік розташованих багатоповерхових житлових споруд околиць міста. Приступив ближче до дівчини, поклав руку на її плечі, пригорнув. Раніше я такого ніколи не робив, ні до кого так не ставився. Тепер навіть не знав, що сказати. Коли сидиш у колі жінок, добре розумієш, що вони хочуть робити, що говоритимуть, коли кинуть тобі щось ущипливе та як ти сам маєш діяти і що відповідати. А тут…

Я раптом пригадав, що, коли ми сиділи за столом, Яна поводилася тихіше від усіх. Що ж це: я весь час придивлявся до неї? І сам не знаю. Зазвичай про жінок так багато не думаєш. Просто з’являєшся на вечірки, спочатку сяк-так причепурившись. Ну, останнє зрозуміло, хоча й клопоту багато, а це дратує. Жінка ж, напевно, не бажає, щоб на неї скочив якийсь неохайний покидьок, від якого тхне хлівом? Як від того Ґоґліка…

Ми стояли біля вікна — достоту сцена з однієї з тих сентиментальних пісеньок. Раптом плечі Яни затремтіли: вона заплакала — тихо-тихо, неначе вирвалося на волю раніше старанно погамоване. Вона схлипувала настільки тихесенько, що я майже не чув. Гадаю, для неї виявилося останньою краплею те, що ми з Ґоґліком обмінялися нею та її ж подругою, мовби дешевими запальничками. Дівчина зіщулилася, ніби з усіх сил прагнула стати зовсім непомітною, притиснулася до мене, сховавши обличчя на грудях, і так плакала.

Я розгубився, не знав, що вчинити. Зрештою вирішив забрати її до себе. Вивів на вулицю — вона ж лише щільніше тулилася до мене. Досить швидко зупинив таксі, й ми подалися звідти. На порозі моєї квартири Яна на хвилинку зупинилася; волосся ще затуляло її обличчя, прикривало очі. Я провів її до спальні. Утім, лягати з нею навіть і не думав. Вона безсило впала на ліжко і знову почала схлипувати. До того я нікому так не співчував. І гадки не мав, щоб чіплятися до неї, просто сидів і дивився.

— Зварю тобі кави, — промовив нарешті та пішов із кімнати.

Коли ж приніс каву, вона все ще лежала, але плакати припинила. Я влаштувався перед дзеркалом, спираючись на стіну. Не пам’ятаю, про що були мої думки, як і того, коли заснув. Прокинувся я від її дотику. Яна сиділа проти мене, ледь помітно посміхаючись, й легенько гладила мене по обличчю. Майже інстинктивно я поцілував її руку. Дівчину це приголомшило.

— Мені час іти, — раптом сказала вона.

Я рвучко підвівся і поцілував Яну. Зазвичай таких дівчат хлопці не цілують, хоч самі начебто такі вже чисті та цнотливі… Їм потрібна жінка, а її губи викликають огиду. Утім, у ту хвилину я про це й не згадував. Почувався якимсь іншим, незнайомим — задоволеним і втішеним. Важко навіть описати те, що я відчував. Та й звідки мені знати? З дитинства я не любив нікого. Можливо, на мене вплинуло те, що губи в неї були такі ж сухі, як і в мене. Не знаю.

— Мені йти потрібно, — повторила вона й обережно забрала свою руку.

Яна пішла...