Перейти до кошика “Проти шторму” додано до кошика.

Сирітський потяг

77 грн

Вражаюча історія про двох різних жінок, які зуміли збудувати свою дружбу: 91-річна жінка із таємним минулим та дівчинка-підліток, яка намагається знайти відповідь на запитання, на які ніхто не може дати відповідь.

 

Немає в наявності

  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Книга Крістіни Б. Клайн “ Сирітський потяг ” розповідає про Моллі Айер. Дівчині вже майже вісімнадцять і вона знає, що це її останній шанс. Її відділяє місяць від того віку, коли вона стане непотрібною системі благоустрою та буде виключена із прийомної сім’ї. Лише робота прибиральниці у старої жінки дозволяє їй хоч якось триматися на плаву.

Вівіан Делі жила тихо та щасливо на березі Майну. Проте на її горищі приховані речі із її важкого минулого. Після знаходження цих речей, Моллі допомагає Вівіан розібратися у собі та… несподівано для себе відкриває те, що старенька не така проста, як здається на перший погляд. Будучи дитиною, Вівіан сіла у сирітський потяг із іншими дітьми, чиї долі визначила доля та сліпий шанс.

Що більше Моллі дізнається про Вівіан, то глибше вона занурюється у її секрети. Вона, виявляється, теж була аутсайдером, яку виховували незнайомці і вона теж має питання до свого минулого. Моллі відчуває, що може допомогти Вівієн знайти відповіді на складні запитання та й сама віднаходить свою дорогу до щастя.

Додаткова інформація

Автор:

Крістіна Бейкер Клайн

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2016

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

304

ISBN:

978-617-12-0837-7

Країна:

США

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Сирітський потяг”

    Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

    Крізь стіну своєї кімнати Моллі чує, як опікуни розмовляють про неї у вітальні, просто за дверима.

    — Ми на це не підписувалися, — каже Діна. — Якби я знала, що в неї стільки проблем, то нізащо не погодилася б.

    — Знаю, знаю.

    У Ралфа втомлений голос. Моллі відомо, що з них двох саме він хотів стати опікуном. Колись давно, в юності, він був «проблемним підлітком» (про що їй розповів, не вдаючись у подробиці) і соціальна працівниця зі школи записала його на програму «Старший брат». Ралфові завжди здавалося, що його старший брат — так він називає свого напутника — допоміг йому не збитися зі шляху. Але Діна від самого початку поставилася до Моллі з підозрою. Цьому посприяло те, що до Моллі в них жив хлопець, який спробував підпалити молодшу школу.

    — Мені досить стресу на роботі, — каже Діна, підвищуючи голос. — Я не хочу приходити додому в це лайно.

    Діна працює диспетчером у поліційному відділку Спрюс-Гарбора, і, на думку Моллі, це не надто напружена робота — кілька п’яних водіїв, рідкісні бійки, дрібні крадіжки, аварії. З усіх посад диспетчера у світі, напевно, менш напружену роботу, ніж у Спрюс-Гарборі, годі уявити. Але Діна від природи нервова. Їй дошкуляють найменші дрібниці. Як наче вона сподівається, що все буде гаразд, а коли це не справджується — що буває, звісно, досить часто, — вона сповнюється здивування й образи.

    Моллі — повна її протилежність. За сімнадцять років життя стільки всього складалося не на її користь, що вона навчилася цього очікувати. Коли щось і справді вдається, вона не знає, що й думати.

    І саме так нещодавно сталося з Джеком. Коли Моллі торік перевели до старшої школи острова Маунт-Дезерт, у десятий клас, здавалося, що більшість учнів з усіх сил старалися її обходити. У них були свої друзі, свої компанії, до яких Моллі не пасувала. Правду кажучи, вона сама цьому теж посприяла. Моллі з досвіду знає, що бути грубою й дивною краще, ніж жалюгідною й вразливою; вона носить свій образ дівчинки-гота, мов броню. Джек виявився єдиним, хто спробував до неї достукатися.

    Це сталося в середині жовтня, на занятті з суспільних наук. Коли настав час об’єднуватися для роботи над проектом, Моллі, як завжди, залишилася без пари. Джек запросив її приєднатися до нього і його партнера, Джоді, що явно був не в захваті від цієї ідеї. Усі п’ятдесят хвилин заняття Моллі скидалася на кицьку з вигнутою спиною. Чого це він поводився так приязно? Що він від неї хотів? Чи належав він до тих хлопців, яким подобається дражнити дивних дівчат? Хай що ним рухало, вона не збиралася поступатися ні на йоту. Вона трималася позаду, схрестивши руки на грудях, втягнувши голову в плечі, ховаючи очі за темним жорстким волоссям.

    Вона знизувала плечима й бурчала, коли Джек ставив їй питання, хоч і досить добре орієнтувалася й виконала свою частину роботи.

    — Та дівчина збіса дивна, — почула Моллі бурмотіння Джоді, коли вони виходили з класу після дзвінка. — Мені поряд із нею незатишно.

    Коли Моллі обернулася й ззирнулася з Джеком, той здивував її усмішкою.

    — А як на мене, вона кльова, — відказав він, усе ще дивлячись Моллі в очі. Уперше, відколи почала вчитися в цій школі, вона не змогла втриматися й усміхнулась у відповідь.

    Упродовж наступних кількох місяців Моллі по дрібочках складала для себе уявлення про Джекове життя. Його батько, робітник-мігрант із Домініканської Республіки, познайомився з його матір’ю на плантації чорниці в Черріфілді, а коли вона завагітніла, повернувся додому й став зустрічатися з місцевою дівчиною, забувши про минуле.

    Його матір, так і не вийшовши заміж, працює на багату стару пані, що живе в маєтку на березі моря. За законами життя, Джек мав би теж опинитися на задвірках суспільства, та сталося інакше. Він багато чим вирізняється: ефектними рухами на футбольному полі, сліпучою усмішкою, гарними великими очима й неймовірно довгими віями. І навіть якщо він сам відмовляється сприймати себе серйозно, Моллі знає, що він куди розумніший, ніж визнає, можливо, навіть розумніший, ніж думає. Моллі байдужісінько до його майстерності на футбольному полі, але його розум вона поважає. (Великі очі — це приємний бонус.) Для неї самої допитливість — це єдиний спосіб не втратити здорового глузду. Від гота ніхто не очікує традиційності, тож Моллі відчуває, що має свободу бути дивною водночас у багато чому. Вона весь час читає — у коридорах, у їдальні — переважно романи з неспокійними головними героями: «Незайманки-самогубки», «Ловець у житі», «Під скляним ковпаком». Вона виписує словникові слова у записник, бо їй подобається їхнє звучання: карга, легкодушний, талісман, вдівець, виснажливий, лакеюватий…

    Спочатку в новій школі Моллі подобалася дистанція, створювана її образом, сторожкість і недовіра, які вона бачила в очах однолітків. Але хоч їй і не хотілося цього визнавати, та віднедавна її образ здавався тісним. Щоранку їй потрібна ціла вічність, щоб правильно причепуритися, а ритуали, колись сповнені важливості, — фарбування волосся у смоляний колір, підкреслений фіолетовими або білими пасмами, обведення очей олівцем, накладання крему, на кілька тонів світлішого за її шкіру, вбирання й закріплення різноманітного незручного одягу — тепер її дратують. Вона почувається, мов той цирковий клоун, що якогось ранку прокидається й більше не хоче приклеювати собі червоного гумового носа. Більшості людей не треба витрачати стільки сил, щоб відповідати своєму образові. Нащо це їй? Вона уявляє, як на новому місці — бо завжди буде нове місце, нова сім’я, нова школа — почне заново з іншим, простішим виглядом. Панка? Юної спокусниці?

    Ймовірність того, що це станеться швидше раніше, ніж пізніше, росте з кожною хвилиною. Діна вже якийсь час хотіла позбутися Моллі й тепер має вагомий привід. Ралф поручився за Моллі, він доклав багатьох зусиль, аби переконати Діну, що за її образом ховається хороша дівчинка. Що ж, тепер це все коту під хвіст.

    Моллі опускається на коліна й піднімає крайку покривала. Витягає з-під ліжка дві яскраві спортивні сумки, які Ралф колись купив на розпродажі в магазині «Л. Л. Бін» в Елсворсі (на червоній написано «Бреден», а на помаранчевій із гавайськими квітами — «Ешлі». Моллі важко сказати, за що їх забракували: за колір, стиль чи просто дивність цих імен, вишитих білою ниткою). Коли вона висовує горішню шухляду свого комода, вібрації під ковдрою перетворюються на коротеньку версію «Імпакто» Дедді Янкі. «Це щоб ти знала, що це я, і взяла бісову слухавку», — сказав Джек, коли купив їй цю мелодію для дзвінка.

    — Hola, mi amigo, — каже Моллі, коли нарешті знаходить телефон.

    — Привіт, як справи, chica?

    — Та як. Діна гнівається.

    — Справді?

    — Ага. Дуже.

    — Як дуже?

    — Ну, напевно, мене виженуть. — Вона відчуває, як до горла підступає клубок. Це дивує, враховуючи, що вже стільки разів вона переживала подібне.

    — Та ні, — відказує він. — Навряд чи.

    — Виженуть, — каже Моллі, витягаючи купу шкарпеток і білизни й закидаючи їх у сумку «Бреден». — Я чую, як вони це обговорюють.

    — Але ж ти маєш відпрацювати свої години виправної роботи.

    — Мені не буде як. — Вона піднімає золотий ланцюжок із дармовисами, що лежить сплутаний на комоді, і тре його між пальців, намагаючись послабити вузол. — Діна каже, що ніхто мене не візьме. Я неблагонадійна. — Вузол послаблюється, й вона його розв’язує. — Та нічого. Я чула, що в колонії для неповнолітніх не так і погано. І це ж лише на кілька місяців.

    — Але ж ти не крала тієї книжки.

    Притуляючи до вуха плаский телефон, Моллі надягає ланцюжок, наосліп упоравшись із застібкою, й дивиться у дзеркало над комодом. Чорний олівець розмазався в неї під очима, як у гравця в футбол.

    — Правда ж, Моллі?

    Річ у тому, що вона її таки вкрала. Чи намагалася вкрасти. Це її улюблена книжка, «Джен Ейр», і Моллі хотілося її мати. У «Книгарні Шермана» в Бар-Гарборі її не було в продажу, і вона посоромилася попросити працівника замовити для неї. Діна не дала б їй номера своєї кредитки, щоб купити книжку в інтернет-магазині.

    Моллі ніколи нічого так сильно не хотілося. (Ну… вже давно.) Отак вона й опинилася в бібліотеці, на колінах у вузькому проході між полиць із романами, дивлячись на три примірники «Джен Ейр», два — в м’яких обкладинках і один у твердій. Вона вже двічі оформляла той, що у твердій обкладинці, — підходила до столу й записувала його на свою бібліотечну картку. Моллі взяла з полиці всі три книжки, подумки зважила їх у руці.

    Поставила назад примірник у твердій обкладинці поруч із «Кодом да Вінчі». Новішу з двох інших теж повернула на полицю.

    Той примірник, який вона запхнула за пояс джинсів, був старий і пом’ятий, з жовтими сторінками й підкресленими олівцем абзацами. Дешева оправа з висохлим клеєм почала відставати від сторінок. Якби її виставили на продаж на щорічному бібліотечному ярмарку, то дали б за неї щонайбільше десять центів. Нікому її не бракуватиме, вирішила Моллі. Залишилися два інші, новіші примірники. Але нещодавно в бібліотеці запровадили магнітні протикрадіжкові наліпки, а кілька місяців тому четверо волонтерок, пані солідного віку, які присвятили себе пристрасному служінню бібліотеці Спрюс-Гарбора, тижнями наклеювали їх на внутрішню сторону обкладинок усіх одинадцяти тисяч книжок. Отож коли того дня Моллі виходила з бібліотеки крізь, як потім виявилося, двері з протикрадіжковою системою, головна бібліотекарка, Сьюзен Лебланк, кинулася до неї, мов яструб, зачувши гучне, наполегливе гудіння…