Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів

Перейти до кошика “Календар любові” додано до кошика.

Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів

54 грн

Немає в наявності

  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Захоплива історія про любов, мистецтво та вовків!
У віддалене від цивілізації карпатське село поблизу старовинного замку Гербуртів приїздить успішна художниця Анна, яка шукає душевного спокою.
А неподалік в дикому гірському урочищі проводить дослідження етолог Юрій, зацікавлений вивченням поведінки вовків. Він виховує трьох новонароджених вовченят, які залишилися без батьків. Людина і вовки в цій «зграї» живуть за вовчими законами, які іноді виглядають більш досконалими, ніж людські.
Несподівана зустріч Юрія та Анни дає кожному можливість по-новому поглянути на своє життя…

Також до книжки увійшли оповідання, дія яких відбувається поряд із замком Гербуртів.

Додаткова інформація

Автор:

Галина Вдовиченко

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2015

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

224

ISBN:

978-966-14-9249-2

Країна:

Україна

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів”

    Розділ 1
    Жiноча половина
    Початок жовтня. Санкт-Петербург

    Якби хто запитав: «З якого дива ти купила квиток на потяг «Санкт-Петербург — Львiв»? Годину ж тому нiкуди не збиралась!» — один з варiантiв вiдповiдi мiг би звучати так: «Тому що в сумцi спiвала мобiлка, а я не змогла її знайти».

    Голос улюбленого Джо Коккера у цю хвилину дратував, виводив iз себе — нiяк не могла розшукати джерело цього спiву в нутрощах мiсткої торбинки! Хiба можна знайти щось у тому безладi, серед записникiв, квитанцiй, ключiв (а ось i ключ вiд гаража!.. не забула його на роботi, виявляється), паперових носовичкiв, помад, грошей, авторучок, пластикових карток, парфумiв (як тут опинилися одразу два флакончики?), вiзитiвок, тушi для вій, флешок, розiрваної пачки жуйок (розсипала, мантелепа!), нерозкритої упаковки колготок… Хай йому грець, отому необхiдному мотлоху!

    Уже й без того була накручена до нестями: гаратнула зранку добру половину невiдкладних справ з довжелезного списку, задоволено помiчаючи «галочками» — зроблено! Хоча довелося переробити ще й купу зайвого, того, що забирає сили та поглинає час, залишаючи по собi не спокiйне задоволення, а дратiвливе виснаження.

    I от я вела авто, однiєю рукою копирсаючись у своїй просторiй, з кiлькома внутрiшнiми кишенями «бiркiн», а мобiлка все не вгамовувалася. Так поспiшала, сiдаючи в авто, що поставила сумку на пасажирське сидiння, забувши вийняти мобiлку та встромити у пiдставку для телефону. I тепер, втрачаючи витримку, була готова якнайдалi жбурнути свою сумку — дорогу забавку для енергiйних бiзнес-ледi (ненав’язливе уточнення для моїх понтових замовниць, якi все одно не тямили як слiд у дорогих аксесуарах). Насправдi ж — доступну й зручну торбу, куплену за триста зелених через Iнтернет-аукцiон.

    Тiльки-но мобiлка замовкла, я її знайшла. А тодi виявилося, судячи з номера телефону, що дзвонило одне цiлеспрямоване дiставало, для якого я була потрiбною людиною, а вiн менi — п’ятим колесом до воза. I той впертюх мене таки дiстане — не мине й кiлькох хвилин — своїм черговим дзвiнком. А я i без його втручань уже нiчого не встигала. Попередженi про катастрофiчне спiзнення, мене ще чекали на бiзнес-ланчi. Але можна було вже викреслювати цей пункт як наразi невиконаний i вирiшити питання згодом, по телефону. Натомiсть ще iснував шанс вчасно приїхати на наступну, справдi важливу зустрiч. Однак уже встрягла в дорожню пробку, з вiдчаєм розумiючи, що це надовго. Знову повний цейтнот. I знову не маю часу навiть на те, аби зробити найнеобхiднiше.

    А що для мене найнеобхiднiше? Зараз? Навести лад у торбинцi. Зайве викинути, потрiбне залишити — щоб на душi стало легше. Бо далi так жити не можна.

    Оп-па, зрушили з мiсця. Давайте, хлопцi й дiвчата, давайте! Хутчiш, хутчiш! Погнали. Бiжи, Лоло, бiжи! Загнаних коней пристрiлюють, чи не так? Пофiгiст-кiномеханiк не помiтив, як запустив кiноплiвку в пришвидшеному режимi, а сам пiшов пити каву. Або щось мiцнiше. Я ж спостерiгаю за прискореним миготiнням кадрiв i вже нiчого не розумiю, але й погляду вiдвести не можу.

    Ця хвилина пошукiв мобiлки вирiшила все. Iнстинкт самозбереження пiдказав менi: «Стоп! Досить ганяти. Це не життя — це якiсь перегони на виживання. Ти не витримаєш. Стоп».

    I я розвернула машину в напрямку залiзничних кас. От чому купила квиток на потяг «Санкт-Петербург — Львiв». Або ще такий варiант вiдповiдi — теж чесний i вiдвертий: через Олега. Свята правда, через нього. Не можу бiльше залишатися поруч. Опинилась на роздорiжжi: направо пiдеш — коня втратиш, налiво пiдеш — сама згинеш. Куди менi? Хочу додому, у Львiв.

    — …Я їду, — сказала, дiставшись до нього ввечерi.

    «До нього», бо у нас «гостьовий» шлюб. Ми не живемо пiд одним дахом — ми зустрiчаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спiльна кiмната в помешканнi його батькiв. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловiковi купити власну квартиру. Вiн iдеї не пiдтримав, може, тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотiв іти вiд мами. Я переїхала — вiн залишився. Тепер зустрiчаємось у мене, переважно в суботи-недiлі.

    Кiлька знайомих теж так облаштували своє життя. Дружина одного з моїх замовникiв живе з дiтьми-дошкiльнятами в замiському будинку. Чоловiк, щоб не витрачати час та бензин на далеку дорогу, повертається щовечора в однокiмнатну холостяцьку квартиру в центрi мiста. Наприкiнцi робочого тижня приїжджає до сiм’ї як дорогий гiсть, з подарунками та повними торбами смаколикiв. Каже, йому так зручно. Не знаю, чи його дружина такої ж думки.

    Менi теж зручно. Майже не готую, i у мене завжди чисто. Чоловiк доглянутий — мама дбає про його випрасуванi сорочки, зiбранi по парах шкарпетки, капцi на порозi, свiжу пресу в газетницi в туалетi.

    — …Я їду, — сказала йому.

    Вiн навiть не ворухнувся. Сидiв, утопившись у м’якому глибокому фотелi, з пультом у руцi, з порожньою склянкою бiля нiг, не вiдводячи каламутного погляду вiд телеекрана. Спав з розплющеними очима, чи що?..

    Показували виступ вiдомого гумориста: бездарний клоун сипав банальностями й робив багатозначнi паузи — глядачi в залi вмирали вiд смiху.

    — Цiкаво?

    Нульова реакцiя.

    — Був у майстернi?

    Склянi порожнi очi та глуха мовчанка. Вiн не вдає, справдi не чує. Так само не чує i не бачить того, що вiдбувається на екранi телевiзора. Чого до хлопа вчепилась? Навiть якщо й був, навiть якщо й брався за пензлi та фарби — що з того? Довше години не працював. Робота над черговим шедевром у мого чоловiка просувається як мокре горить.

    — …Кутасов приводив одного папiка, — озвався Олег, ледве повертаючи язиком, — усе ж таки чує! — i той сказав… Глянув на мене, спробував сконцентрувати погляд на моєму обличчi.

    — …що готовий заплатити за мою картину… п’ятсот доларiв!

    — У його голосi бринiла неприхована гордiсть за себе. — А я йому сказав: на цю роботу черга стоїть! — Олег голосно гикнув й додав: — Десять покупцiв! Ви — одинадцятий.

    — Доведеться бiдолазi довгенько чекати…

    Олег кинув у мiй бiк недобрий погляд, потягнувся за пляшкою на пiдлозi.

    — Додай нуль до своєї цiни, — не втрималась я, — i у тебе на цю картину залишиться один покупець. Усе в життi коштує рiвно стiльки, скiльки люди готовi за це заплатити. А ще краще — не пий, тодi й працюватимеш швидше…

    — Супер-пупер-майстер з продажiв! Ги-ги-ги… Рiвних тут тобi немає! — корок вискочив з Олегових рук на пiдлогу, останнє моє зауваження вiн пропустив повз вуха. — Ти а-ас у цiй справi у на-ас…

    I цi слова, i вираз його обличчя, i те, що я чомусь вперто намагалася викликати чоловiка на розмову (хотiла ще раз переконатися, що прийняла правильне рiшення?), — усе зараз було жалюгiдним.

    Вiн наповнив склянку, хлюпнувши вином на бiлий вовняний килим. На обличчi читалася вiдраза. Очi в Олега червонi й випуклi, нiби в окуня. Вiн у такi хвилини робився копiєю своєї мами, яка час вiд часу дивилася на мене таким самим риб’ячим поглядом. Учора ввечерi у розпал вiдкриття нової експозицiї в моїй галереї вiн мав такий самий погляд. Численнi гостi спiлкувалися групками, тримаючи в руках тарiлки та келихи, коли раптом пролунало вимогливе… «Ану йди сюди!» Олег кликав офiцiанта, який обносив шампанське на iншiй половинi зали. «Гей, я до кого звертаюся?!» Й без того вже червоне обличчя мого чоловiка вкрилось хмiльними плямами. Гостi не могли збагнути, чого це вiн розлютився. Натомiсть я знала: зараз йому здавалося, що його хочуть принизити привселюдно вiдсутнiстю уваги. I хто?! Обслуговуючий персонал! А вiн цього терпiти не збирався. На нього почали озиратися. Хлопчик-офiцiант теж повернув голову до епiцентру скандалу. I зрозумiв, що те викличне «Позакладало, чи що?!» стосувалося саме його, а не когось iншого. Обличчя юнака спалахнуло, мов у пiдлiтка.

    Однi старанно вдавали, що не звертають уваги на шум, iншi повитягували шиї, намагаючись не пропустити жодної деталi iнциденту. Тримаючи на обличчi гiдну, як менi здавалося, усмiшку, й припускаючи, що збоку вона виглядає досить безпорадно, я просувалась до Олега. З iншого боку в тому ж напрямку поквапом наближався заскочений хлопчик-офiцiант. Я готова була крiзь землю провалитися.

    …Як довго живе любов без поваги?

    Практика свiдчить: iнодi довго. Навiть усе життя. Який відсоток любовi мiстить прив’язанiсть до людини, яка занадто часто дає пiдстави себе зневажати? Якщо б кохання включало в себе повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаєморозумiння!» Саме так — окремо й через кому.

    …Колись давно, хильнувши зайвого, Олег ставав подiбним на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, Олег лагiдно прощався з усiма та йшов спати. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не одразу й зрозумiла що сталося, чому вiн такий кумедний. Второпавши — розреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiєшся, дурненька?..» Її чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто запивав, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих та дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного п’яного чолов’ягу, як бик на червону шмату. Такий у неї виробився умовний рефлекс.

    Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега надто швидко почала накочуватись свинцева хвиля роздратування та пiдозр. Вiн прискорено долав стадiю розслабленої лагiдностi й без причини робився агресивним, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. I що важливiша подiя при цьому вiдбувалася, що поважнiшi люди збиралися за столом, то бiльше вiн намагався опинитися в центрi уваги й тим очевиднiшi глупоти виговорював. Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам’ятав. Або вдавав, що не пам’ятає.

    …Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi — її голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:

    — Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаєш. А Олег?.. Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп’єш, здоровим повiтрям подихаєш, по гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз опеньки?! Нема як додому донести — доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?.. Побачиш, для чого. Приїжджай!

    I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди. Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий — жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна, i все частiше хотiлося безпричинно плакати.

    …Поїзд виявився тим самим, «ковбойським» — розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi — пiдкоряти Пiтер.

    I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер — романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з горішньої полицi звiшувалася рука, роблячи в повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч уже тягнулася рука знизу. У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон: «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…» Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою в руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою роман, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною...