Янголи і демони

93 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Відгуки критиків і читачів свідчать: цей роман перевершує всі твори автора!
Прочитайте його та переконайтеся: Церква й політика — лише завіса для приховування приголомшливих таємниць.

Ілюмінати.
Давній таємний орден, що у добу середньовіччя вів запеклу боротьбу з офіційною Церквою. Легенда далекого минулого? Можливо… Але чому на грудях вбитого за загадкових обставин вченого-винахідника антиматерії випалено саме символ ілюмінатів?

Професор з Гарварда Роберт Ленґдон та донька вбитого починають власне розслідування — і доходять неймовірних висновків!

Додаткова інформація

Автор:

Ден Браун

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2014

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

544

ISBN:

9789663436937

Країна:

США

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Янголи і демони”

    ПРОЛОГ

    Фізик Леонардо Ветра почув запах паленого м’яса, і зрозумів, що це горить його власне тіло. Із жахом дивився він на темну постать, що нависла над ним.

    — Чого вам треба?

    La chiave! — відповів різкий голос. — Пароль!

    — Але.. я не...

    Нападник сильніше притиснув білий розпечений предмет Ветрі до грудей. Зашкварчала, обвуглюючись, шкіра.

    — Пароля немає! — скрикнув Ветра, корчачись від несамовитого болю. Він відчув, що впадає в забуття.

    Незнайомець ледь помітно посміхнувся.

    Ne avevo paura. Цього я й боявся.

    Ветра з усіх сил намагався не зомліти, але свідомість невблаганно огортала темрява. Втішало одне: нападник у жодному разі не дістане того, за чим прийшов. Однак за мить той витягнув ножа й підніс його Ветрі до обличчя. Лезо блиснуло перед самими очима.

    — На милість Бога! — закричав Ветра. Але було запізно.

    1

    Із вершечка великої піраміди в Ґізі до нього сміється й гукає якась молода жінка.

    — Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! — Її усмішка зачаровує.

    Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

    — Зачекай, — благає він. — Будь ласка...

    Він видерається нагору, в очах темніє. У вухах дзвенить. Я мушу її наздогнати! Знову підводить голову, але жінки уже немає. На її місці стоїть і дивиться на нього, презирливо скрививши губи, якийсь дідуган із гнилими зубами. Не тямлячи себе з горя, він кричить страшним криком, що безліч разів відлунює в пустелі.

    Здригнувшись, Роберт Ленґдон прокинувся. На тумбочці біля ліжка дзвонив телефон. Збентежений, він узяв слухавку.

    — Алло?

    — Мені потрібний Роберт Ленґдон, — сказав чоловічий голос.

    Ленґдон сів на ліжку і спробував зібратися з думками.

    — Я і є... Роберт Ленґдон. — Він глянув на цифровий годинник, що світився в темряві. 5:18.

    — Мені треба негайно з вами зустрітись.

    — А хто ви?

    — Мене звати Максиміліан Колер. Я фізик, спеціалізуюся на елементарних частинках.

    Хто? — Ленґдон не міг нічого второпати. — Ви впевнені, що я саме той Ленґдон, який вам потрібний?

    — Ви професор релігійної символіки в Гарвардському університеті. Ви написали три книжки на цю тему і...

    — Вам відомо, яка зараз година?

    — Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.

    Ленґдон мимоволі застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релігійну символіку — мусиш бути готовий до дзвінків від усяких фанатів, які вимагають, аби ти тлумачив знаки, що їх посилає їм Господь. Минулого місяця якась стриптизерка з Оклахоми пообіцяла Ленґдонові найкращий у світі секс, якщо він прилетить до неї й підтвердить автентичність хреста, який дивом проступив на її постелі. «Талсівська плащаниця», хай їй грець, подумав було Ленґдон.

    — Звідки ви взяли мій телефон? — Ленґдон намагався говорити ввічливо, попри невідповідну годину.

    — З Інтернету. На сайті, де можна замовити вашу книжку.

    Ленґдон наморщив чоло. Він був на сто відсотків упевнений, що на тому сайті немає номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.

    — Мені треба з вами зустрітися, — наполягав той. — Я добре заплачу.

    Ленґдон почав втрачати рівновагу.

    — Перепрошую, але я справді...

    — Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до...

    — Нікуди я не полечу! П’ята година ранку! — Ленґдон жбурнув слухавку і впав назад у ліжко. Заплющив очі, намагаючись знову заснути. Марно. У пам’ять міцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче він одягнув халат і спустився вниз.

    **

    Роберт Ленґдон бродив босоніж по своєму порожньому вікторіанському будинку в Масачуссетсі, стискаючи в руках традиційний засіб від безсоння — горнятко гарячого «Несквіку». Світло квітневого місяця лилося у вікна в глибоких нішах й утворювало на східних килимах чудернацькі візерунки. Колеги Ленґдона часто жартували, що його помешкання більше нагадує антропологічний музей, аніж людське житло. Полиці були заставлені релігійними пам’ятками з усього світу: екуаба з Ґани, золотий хрест з Іспанії, ідол з островів Кіклади в Егейському морі і навіть рідкісний плетений бокус молодого воїна з Борнео, символ вічної юності.

    Ленґдон сів на мідну скриню східного гуру і, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив своє відображення у вікні. Обличчя витягнуте й бліде... наче в привида. Підстаркуватий привид, похмуро подумав він, вкотре усвідомивши, що його юна душа живе в смертній оболонці.

    Сорокап’ятирічний Ленґдон не був красенем у класичному розумінні, але мав те, що колеги-жінки називали «шармом науковця» — срібні пасма в густому темному волоссі, проникливі сині очі, заворожливий низький голос і щиру безтурботну посмішку спортсмена-аматора. У школі й коледжі Ленґдон захоплювався стрибками у воду і дотепер перебував у чудовій фізичній формі, яку старанно підтримував, долаючи щодня п’ятдесят разів довжину університетського басейну.

    Друзі завжди вважали Ленґдона трохи загадковим — чоловіком, що загубився десь між століттями. У вихідні його можна було застати зі студентами в університетському дворі у джинсах, він розмовляв із ними чи то про комп’ютерну графіку, чи про історію релігії. Його також можна було побачити на фотографіях в поважних мистецьких часописах у твідовому піджаку й жилеті з малюнком пейслі на відкритті якоїсь музейної виставки, куди його запросили виступити з лекцією.

    Ленґдон був строгим викладачем і неухильно вимагав дисципліни, однак завжди першим підтримував те, що сам називав «забутим мистецтвом доброї невинної забави». Із фанатичним завзяттям він пропагував активний відпочинок, чим завоював собі глибоку довіру серед студентів. Прізвисько Дельфін йому дали водночас і за добродушність, і за легендарну здатність під час гри у водне поло пірнути глибоко, до самого дна, й обійти цілу команду суперника.

    Ленґдон самотньо сидів у порожньому будинку і розсіяно дивився в темряву, аж раптом тишу знову порушив дзвінок — тепер факсу. Сердитися він не мав сили, тож тільки втомлено хмикнув.

    Божі люди, подумав. Дві тисячі років чекають на свого месію і ні на мить не втрачають надії.

    Відніс до кухні порожнє горня і неквапно пішов до кабінету, обшитого дубовими панелями. Зітхнувши, відірвав отриманий факс і подивився на нього.

    Раптом йому стало млосно.

    На папері був зображений труп. Із жертви зірвали весь одяг і скрутили шию так, що було видно тільки потилицю. На грудях чорніло тавро. Одне-єдине слово... Це слово Ленґдон знав дуже добре. Надто добре. У німому заціпенінні дивився він на химерний напис.

    ILLUMINATI

    — Ілюмінати, — вимовив, запинаючись. Серце шалено калатало. Не може бути...

    Дуже повільно, наче не наважуючись побачити те, що на нього чекає, Ленґдон повернув факс на сто вісімдесят градусів. Подивився на слово знову.

    Йому перехопило подих. Він не міг отямитись. Насилу вірячи власним очам, він обернув факс іще раз, знову прочитав витавруване слово, тоді ще раз...

    — Ілюмінати, — прошепотів.

    Приголомшений, Ленґдон упав на стілець. Якусь мить він сидів, геть ошелешений. Тоді погляд його випадково натрапив на червоний індикатор, що блимав на факсовому апараті. Той, хто надіслав цей факс, був і досі на лінії... хотів з ним розмовляти. Ленґдон довго дивився на червону лампочку.

    Тоді тремтячою рукою взяв слухавку.

    2

    — Ну що, тепер ви готові мене вислухати? — запитав той самий чоловічий голос.

    — Готовий, чорт забирай. Ви можете пояснити, що це все означає?

    — Я намагався це зробити. — Голос звучав жорстко й незворушно. — Я фізик. Керівник науково-дослідного центру. У нас сталося вбивство. Труп ви бачили.

    — Як ви мене знайшли? — Ленґдон силився зосередитись. З голови не йшло зображення на факсі.

    — Я ж уже вам сказав. Через Інтернет. Через сайт вашої книжки «Мистецтво ілюмінатів».

    Ленґдон намагався зібратись із думками. У широких літературних колах ця книжка була майже невідома, зате її досить жваво обговорювали в Інтернеті. І все одно, щось тут не клеїлось.

    — На цьому сайті немає контактної інформації, — знайшовся нарешті Ленґдон. — Я в цьому впевнений.

    — У мене в лабораторії працюють люди, які досконало вміють витягати з всесвітньої павутини потрібну інформацію.

    — Схоже, ваша лабораторія знає про мережу дуже багато, — скептично зауважив Ленґдон.

    — Аякже, адже це ми її винайшли. — Щось у голосі співрозмовника переконало Ленґдона, що він не жартує. — Мені треба з вами зустрітися, — наполягав той. — Це не телефонна розмова. Від Бостона до нашої лабораторії лише година льоту.

    Ленґдон стояв у напівтемряві кабінету й розглядав факс, який досі тримав у руці. Це зображення мало для нього величезне значення. Можливо, воно стане епіграфічною знахідкою століття, яка підтвердить результати десяти років його наукової праці.

    — Це терміново, — не відступався співрозмовник.

    Ленґдон не відводив очей від тавра на грудях убитого. Ілюмінати, перечитував він знову і знову. Його наукові пошуки завжди ґрунтувалися на символічних відповідниках викопних останків — старовинних документах і давніх віруваннях — але це фото було сьогоденням. Сучасністю. Ленґдон почувався палеонтологом, що сам на сам зіткнувся з живим динозавром.

    — Я наважився вислати по вас літак, — сказав голос. — Він буде в Бостоні за двадцять хвилин.

    У Ленґдона пересохло в горлі. Година льоту...

    — Пробачте мою самовпевненість, — вів далі співрозмовник, — але ви мені потрібні тут.

    Ленґдон знову подивився на факс — живе підтвердження давнього міфу. Про наслідки страшно було й подумати. Він розсіяно глянув у вікно. Крізь гілля беріз на подвір’ї просочувалися перші промені світанку, але знайома картина за вікном тепер виглядала якось інакше. Ленґдона охопило дивне змішане відчуття страху й радісного збудження, і він зрозумів, що вибору в нього немає.

    — Ваша взяла, — здався він. — Кажіть, де шукати ваш літак.

    3

    За тисячі миль від будинку Ленґдона відбувалася інша розмова. Двоє чоловіків сиділи в темній кам’яній келії, як у Середньовіччі.

    Benvenuto! — сказав один із них владним тоном. Він сидів у темному куті, майже невидимий. — Усе пройшло добре?

    Si, — відказав інший. — Perfettamente. — Голос його звучав різко.

    — І ні в кого не виникне сумнівів, хто за це відповідальний?

    — Ні в кого.

    — Чудово. Ти приніс те, що я просив?

    Чорні як смола очі вбивці блиснули. Він поставив на стіл важкий електронний прилад.

    — Молодець. — Чоловік, що сидів у тіні, здавався задоволеним.

    — Служити братству для мене честь, — відказав убивця.

    — Скоро розпочнеться другий етап. Відпочинь трохи. Сьогодні до півночі ми змінимо світ.

    4

    «Сааб 900S» Роберта Ленґдона вилетів із тунелю Келлагана й опинився на східному боці бостонського порту, неподалік від аеропорту Лоґана. Згідно з наданими йому вказівками, Ленґдон знайшов вулицю Авіейшн-роуд і звернув ліворуч за колишнім офісом авіакомпанії «Істерн ейрлайнз». Ярдів за триста попереду у світанковій імлі виднівся ангар. На ньому фарбою було виведено велику цифру «4». Ленґдон заїхав на стоянку і вийшов з авта.

    Із-за ангара з’явився кругловидий чоловік у синьому однострої.

    — Роберт Ленґдон? — привітно гукнув він із незнайомим акцентом.

    — Так, це я, — відізвався Ленґдон, замикаючи авто.

    — Ви дуже вчасно. Я щойно приземлився. Прошу йти за мною.

    Йдучи за пілотом уздовж ангара, Ленґдон занервував. Він не звик до загадкових телефонних дзвінків і таємних зустрічей із незнайомцями. Не знаючи, що на нього чекає, він убрався так, як зазвичай одягався в університет — бавовняні штани, светр із гольфом і твідовий піджак. Із голови не йшов факс, який тепер лежав у кишені піджака. Він і досі не міг остаточно повірити в реальність того, що було на ньому зображено.

    Пілот, здається, відчув стривоженість Ленґдона.

    — Сподіваюся, сер, літати для вас не проблема?

    — У жодному разі, — відказав Ленґдон. Трупи з тавром на грудях — оце для мене проблема. А літати — це дурниця.

    Зайшовши за ріг, вони опинилися на початку злітної смуги.

    Побачивши літальний апарат, що стояв на майданчику перед ангаром, Ленґдон вкляк на місці.

    — Ми що, полетимо на цьому?

    Пілот широко всміхнувся.

    — Подобається?

    Ленґдон дивився кілька секунд, нічого не розуміючи.

    — Подобається? — перепитав нарешті. — Це що за чортівня?

    **

    Літальний апарат, що постав перед ними, був величезний. Він трохи нагадував космічний корабель, от тільки ніс мав абсолютно плаский, наче зрізаний. Незвичний літак, що стояв на початку злітної смуги, більше скидався на велетенський клин. Ленґдонові на мить здалося, що він бачить сон. На вигляд цей засіб був не більше придатний для польотів, ніж якийсь «б’юїк». Крил у нього, практично, не було — лише два коротенькі стабілізатори на задній частині фюзеляжу. Над ними стриміли ще два кілі. Усе решта — суцільний корпус, завдовжки приблизно двісті футів, без жодних ілюмінаторів.

    — Двісті п’ятдесят тисяч кілограмів з повною заправкою, — гордо повідомив пілот, наче батько, що нахваляється своїм новонародженим сином. — Працює на рідкому водні. Корпус із титану з карбідокремнієвим волокном. Співвідношення тяги й ваги — 20:1. У більшості реактивних літаків це лише 7:1. Директорові, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрітися. Зазвичай він не висилає по своїх гостей цього велетня.

    — Ця штука літає? — здивувався Ленґдон.

    — Ще й як! — усміхнувся пілот. Він підвів Ленґдона ближче до літака. — Виглядає страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих літаків. Років через п’ять тільки вони й залишаться — швидкісний цивільний авіатранспорт. Наша лабораторія придбала такий літак одна з перших.

    Схоже, ваша лабораторія не бідує, подумав Ленґдон.

    — Це прототип «Боїнга Х-33», — вів далі пілот, — але є й десяток інших моделей — наприклад, «Національний Аерокосмічний літак»; росіяни мають «Скремджет», британці — «ГОТОЛ». Майбутнє за ними, потрібно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зі звичайними реактивними літаками можете попрощатися.

    Ленґдон боязко подивився вгору на літак майбутнього.

    — Я б краще летів на звичайному.

    Пілот показав рукою на трап.

    — Сюди, будь ласка, містере Ленґдон. Обережно, не спіткніться.

    **

    За кілька хвилин Ленґдон уже сидів у порожньому салоні. Пілот всадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки і зник у носовій частині літака.

    Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському літаку, тільки без ілюмінаторів, через що Ленґдон почувався дуже незатишно. Усе життя він страждав від легкої форми клаустрофобії — наслідок одного випадку в дитинстві, — позбутися якої так і не зміг.

    Відраза до замкненого простору аж ніяк не позначалась на здоров’ї Ленґдона, але часто виводила його з рівноваги. Виявлялась вона у дрібницях. Він не любив спортивних ігор у закритому приміщенні, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свій просторий вікторіанський будинок із височенними стелями, хоч університет міг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленґдонові часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юності від любові до величезних музейних залів.

    Десь під ногами запрацювали двигуни, і корпус літака затремтів. Ленґдон нервово ковтнув і застиг в очікуванні. Він відчув, як літак зрушив з місця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилі кантрі.

    Двічі пікнув телефон на стіні. Ленґдон узяв слухавку.

    — Алло?

    — Як чуєтеся, містере Ленґдон?

    — Препаскудно.

    — Розслабтеся. За годину будемо на місці.

    — А де це «на місці»? — поцікавився Ленґдон, усвідомивши, що поняття не має, куди його везуть.

    — У Женеві, — відповів пілот, і двигуни заревіли. — Наша лабораторія в Женеві.

    — Женева, — повторив Ленґдон, трохи заспокоєний. — На півночі штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичі, біля озера Сенека. Я й не знав, що в Женеві є фізична лабораторія.

    Пілот розсміявся.

    — Не та Женева, що в штаті Нью-Йорк, містере Ленґдон. Женева у Швейцарії.

    Зміст останніх слів пілота дійшов до Ленґдона не відразу.

    — У Швейцарії?! — серце шалено закалатало. — Ви, здається, сказали, що ми летітимемо лише годину?!

    — Так і є, містере Ленґдон, — зі сміхом відповів пілот. — Цей літак летить зі швидкістю п’ятнадцять махів.

    5

    Убивця маневрував поміж натовпом на людній вулиці європейського міста. Це був дужий чолов’яга. Смаглявий і дивовижно спритний. М’язи в нього й досі були напружені після недавньої важливої зустрічі.

    Усе пройшло добре, казав він собі. Хоч працедавець так і не відкрив йому свого обличчя, убивця вважав за честь бути в його товаристві. Невже від їхнього першого контакту проминуло лише п’ятнадцять днів? Убивця досі пам’ятав кожне слово з тієї телефонної розмови...

    — Мене звуть Янус, — відрекомендувався незнайомець. — Ми з тобою майже побратими. У нас спільний ворог. Я чув, твої послуги можна купити.

    — Залежить, кого ви представляєте, — відповів убивця.

    Незнайомець сказав.

    — Це ви так жартуєте?

    — Бачу, ти про нас чув.

    — Звичайно. Про це братство ходять легенди.

    — То чому ж ти мені не віриш?

    — Усім відомо, що браття давно відійшли в небуття.

    — Це наша тактика. Найнебезпечніший ворог — той, кого не бояться.

    Убивця не дуже вірив.

    — Ви хочете сказати, братство існує донині?

    — Саме так, тільки тепер воно в іще глибшому підпіллі. Ми можемо проникнути куди завгодно... навіть у священну фортецю нашого найзаклятішого ворога.

    — Це неможливо. Вони недосяжні.

    — У нас довгі руки.

    — Таких довгих рук не має ніхто.

    — Дуже скоро ти пересвідчишся. Світ от-от побачить неспростовний доказ могутності братства. Очевидний акт зради.

    — Що ви зробили?

    Співрозмовник розповів.

    Убивця був вражений.

    — Не може бути!

    Наступного дня новина з’явилася в газетах по усьому світі. Убивця повірив.

    За п’ятнадцять днів його віра зміцніла так, що не залишилося й тіні сумніву. Братство живе, тріумфував він. Сьогодні вони вийдуть із підпілля й відкриють світові свою силу.

    Із зловісним блиском у чорних очах убивця протискався крізь натовп по вулицях. Одне з найпотаємніших і найстрашніших товариств на землі звернулось до нього по послугу. Вони зробили правильний вибір, подумав він. Його вміння берегти таємниці поступалося хіба що вмінню вбивати.

    Наразі він служив їм бездоганно. Убив, кого належало, й привіз Янусові потрібний предмет. Тепер Янус має застосувати весь свій вплив і доправити цей предмет у належне місце.

    Доправити...

    Цікаво, застановлявся убивця, як Янус упорається з таким неймовірним завданням? Очевидно, він має спільника всередині. Влада братства, схоже, й справді безмежна.

    Янус, думав убивця. Зрозуміло, що це кодове ім’я. У кого він його запозичив — у дволикого римського бога... чи в супутника Сатурна? Хоча — яка різниця... Янус мав величезну владу. Він однозначно це довів.

    Убивця йшов і уявляв, як із неба йому всміхаються предки. Адже сьогодні він продовжує їхню справу — бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато віків, починаючи з одинадцятого століття... коли орди хрестоносців уперше ринули на його землю; вони ґвалтували й убивали його співвітчизників, називаючи нечестивцями, оскверняли їхні храми й богів.

    Щоб дати відсіч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грізну армію, бійці якої незабаром стали відомі всюди як захисники. Ці вправні воїни мандрували країною, безжально вбиваючи усякого ворога, що траплявся їм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували свої перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.

    Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одним-єдиним словом — гашишин — дослівно «шанувальник гашишу». Слово гашишин стало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійські мові... але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.

    Сьогодні воно звучить як асасин — найманий убивця.

    6

    Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапу на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець шелестів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.

    Я бачу сон, казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.

    — Ласкаво просимо до Швейцарії, — голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.

    Ленґдон подивився на годинник. 7:07.

    — Ви перетнули шість часових поясів, — нагадав пілот. — Тут уже початок другої.

    Ленґдон перевів годинник.

    — Як чуєтеся?

    Він потер живіт.

    — Так, наче наївся пенопласту.

    Пілот кивнув.

    — Висотна хвороба. Ми піднімалися на шістдесят тисяч футів. На такій висоті вага зменшується на тридцять відсотків. Вам пощастило, що летіти треба було недалеко. От якби ми прямували до Токіо, то довелося б піднятися набагато вище — на сотню миль. Від цього справді вивертає кишки.

    Ленґдон вимучено кивнув і погодився, що йому пощастило. Загалом, політ був достатньо буденний. Якщо не зважати на шалене прискорення під час злету, від якого ламало кістки, то все інше було здебільшого таким, як звично, — час до часу незначна турбулентність, зміна тиску під час набору висоти... Ніщо не свідчило, що вони мчать крізь простір із приголомшливою швидкістю одинадцять тисяч миль за годину.

    По злітній смузі до літака вже бігло кілька техніків. Пілот повів Ленґдона до чорного «пежо», що стояв на автостоянці позаду диспетчерської вежі. За кілька хвилин вони вже мчали по шосе, що простягалося через долину. Попереду бовваліла купка будівель. Рівнини за вікном тільки мигтіли.

    Ленґдон збентежено дивився, як стрілка спідометра сягнула ста сімдесяти кілометрів за годину — понад сто миль. Цей хлопець просто помішаний на швидкості, подумав він.

    — До лабораторії — п’ять кілометрів, — повідомив пілот. — Доїдемо за дві хвилини.

    Ленґдон марно намагався знайти пасок безпеки. Чи не краще доїхати за три, але живими?

    — Любите Рібу? — запитав пілот, вставляючи в магнітофон касету.

    «Страшно залишитися самотньою...» — заспівав жіночий голос.

    Нічого страшного, розсіяно думав Ленґдон. Колеги-жінки часто підсміювалися з нього, кажучи, що колекція музейних цінностей, яку він зібрав під своїм дахом, — це лише відверта спроба заповнити тоскну порожнечу будинку. Насправді ж цей будинок, наполягали вони, дуже виграв би від присутності жінки. Ленґдон завжди віджартовувався, нагадуючи, що вже має три великі кохання в житті — символіку, водне поло і холостяцьке життя. Останнє означало свободу, завдяки якій він міг подорожувати світом, спати, скільки завгодно, хоч і до обіду, і насолоджуватися спокійними вечора вдома з бренді та хорошою книжкою.

    — У нас тут ціле містечко, — сказав пілот, відвертаючи Ленґдона від його роздумів. — Не тільки лабораторії. Супермаркети, лікарня, навіть кінотеатр.

    Ленґдон машинально кивнув і подивився на комплекс сучасних будівель, що розлягався попереду.

    — До речі, — додав пілот, — наша машина — найбільша у світі.

    — Справді? — Ленґдон уважно подивився навколо.

    — Так ви її не побачите, — усміхнувся пілот. Вона під землею на глибині шести поверхів.

    Ленґдон не встиг більше нічого запитати. Пілот без попередження натиснув на гальма, і авто різко зупинилося перед броньованою будкою охоронця.

    Ленґдон побачив попереду знак: SECURITE. ARRETEZ. Раптом усвідомивши, де він, Ленґдон запанікував.

    — О Господи! Я ж не взяв із собою паспорта!

    — Він вам не потрібний, — заспокоїв його пілот. — Ми маємо постійну домовленість зі швейцарським урядом.

    Приголомшений, Ленґдон дивився, як його водій дає охоронцеві своє посвідчення. Той протягнув його через електронний ідентифікаційний пристрій. Загорілась зелена лампочка.

    — Ім’я пасажира?

    — Роберт Ленґдон, — відповів водій.

    — Хто його запросив?

    — Директор.

    Охоронець звів брови. Відвернувся й подивився спочатку у комп’ютерний роздрук, тоді на екран комп’ютера. За кілька секунд знову підійшов до віконця.

    — Приємного перебування в Швейцарії, містере Ленґдон.

    Авто знову рвонуло вперед і на швидкості проїхало ще ярдів зо двісті широким колом, що вело до головного входу в лабораторію. Попереду з’явилась ультрасучасна прямокутна будівля зі сталі й скла. Незвичний дизайн, завдяки якому ця споруда здавалася легкою й прозорою, справив враження на Ленґдона. Він завжди був небайдужий до архітектури.

    — Скляний собор, — пояснив його супутник.

    — Церква?

    — Та ні, ну що ви! Чого-чого, а церкви в нас немає. Єдина релігія, яку тут сповідують, — це фізика. Можете згадувати всує ім’я Господа скільки завгодно, — зі сміхом додав пілот, — не опоганюйте лишень кварків і мезонів.

    Пілот розвернув авто й зупинив просто перед входом до скляної будівлі. Ленґдон сидів геть спантеличений. Кварки й мезони? Жодного паспортного контролю? Літак, що летить зі швидкістю п’ятнадцять махів? Хто вони, у біса, ці люди? Відповідь була викарбувана на гранітній плиті перед входом:

    (CERN)

    Conseil Europeen pour la

    Recherche Nucleaire

    — Ядерні дослідження? — перепитав Ленґдон, хоч і був певний, що правильно переклав назву.

    Водій не відповів: нахилившись уперед, він зосереджено крутив регулятори магнітофона.

    — Ви приїхали. Директор зустріне вас тут, біля входу.

    Ленґдон побачив, що з будинку виїжджає якийсь чоловік в інвалідному кріслі. На вигляд йому було років шістдесят. Кістлявий, геть лисий, з жорстким підборіддям. Він був одягнений у білий халат, ноги в парадних туфлях твердо впиралися в підніжку крісла. Навіть на відстані його очі здавалися холодними — наче два сірі камінці.

    — Це він? — запитав Ленґдон

    Водій підвів голову.

    — Оце так! — Він повернувся до Ленґдона з похмурою посмішкою. — Про вовка помовка...

    Не знаючи, чого й чекати, Ленґдон вийшов з авта.

    Чоловік в інвалідному кріслі заспішив Ленґдонові назустріч і простягнув холодну вогку руку.

    — Містер Ленґдон? Це я вам телефонував. Мене звуть Максиміліан Колер.

    7

    Генерального директора ЦЕРНу Максиміліана Колера за спиною називали Королем. Такий титул пояснювався передусім страхом, а не поклонінням перед особою, яка правила своїми володіннями з трону на колесах. Мало хто був знайомий з ним особисто, зате всі в ЦЕРНі знали страшну історію про те, як він став калікою, і ніхто не докоряв йому за жорсткість... так само, як і за фанатичну відданість чистій науці.

    Пробувши в товаристві Колера лише кілька хвилин, Ленґдон відчув, що директор — людина стримана, яка нікого близько до себе не підпускає. Інвалідне крісло з електродвигуном безшумно котилося до головного входу, і Ленґдон, щоб не відставати, мусив майже бігти за ним. Він іще зроду не бачив такого крісла — устаткованого купою електронних приладів, включно з багатоканальним телефоном, системою пошукового виклику, комп’ютерним екраном і навіть невеличкою переносною відеокамерою. Такий собі мобільний командний пункт короля Колера.

    Услід за директором Ленґдон увійшов крізь автоматичні двері до просторого холу ЦЕРНу.

    Скляний собор, згадав Ленґдон, подивившись угору.

    У сяйві пообіднього сонця скляна стеля мерехтіла блакиттю, створюючи атмосферу суворої величі; сонячні промені заломлювались і креслили в повітрі геометрично правильні візерунки. Мармурова підлога й стіни, оздоблені білим кахлем, були змережані нерівними тінями. Повітря здавалося неймовірно чистим. Ленґдон побачив кількох науковців, кожен поспішав у своїх справах. Кроки дзвінко відлунювали в просторому приміщенні.

    — Прошу сюди, містере Ленґдон. — Голос директора лунав рівно, майже штучно. Чітка й правильна вимова дуже пасувала до його жорсткого обличчя. Колер закашлявся, витер рот білою хустинкою і пильно подивився на Ленґдона своїми холодними сірими очима. — Покваптеся, будь ласка. — Інвалідне крісло швидко покотися мармуровою підлогою.

    Ленґдон поспішив за ним повз безліч коридорів, що відгалужувалися від центрального холу. У кожному відбувався якийсь рух. Побачивши Колера, науковці здивовано витріщалися і з цікавістю розглядали Ленґдона, ніби застановляючись, кого це директор удостоює такої честі.

    — Мені соромно зізнатися, — спробував зав’язати розмову Ленґдон, — але я ніколи раніше не чув про ЦЕРН.

    — Не дивно, — сухо відказав Колер. — Більшість американців не визнають за Європою першості в наукових дослідженнях. Для них ми просто оригінальний торговельний район — дивне уявлення, якщо зважати на національність таких людей, як Айнштайн, Галілей чи Ньютон.

    Ленґдон не знав, як на це реагувати. Він витяг із кишені факс.

    — Це чоловік на фотографії — чи не могли б ви...

    — Прошу вас! — Колер жестом його зупинив. — Не тут. Ми якраз до нього йдемо. — Він простягнув руку. — Дайте-но краще це мені.

    Ленґдон віддав факс і пішов далі мовчки.

    Колер різко звернув ліворуч і в’їхав до широкого коридору, де на стінах красувалося безліч похвальних грамот і дипломів. Відразу біля входу в очі впадала одна особливо велика бронзова табличка. Ленґдон сповільнив крок, щоб прочитати напис:

    PRIX ARS ELECTRONICA

    за інновацію в галузі культури в еру електроніки

    присуджена Тімові Бернерсу Лі та

    Європейському центру ядерних досліджень

    за винахід

    ВСЕСВІТНЬОЇ ПАВУТИНИ

    Ще ж треба! подумав Ленґдон, цей чоловік і справді не жартував. Ленґдон завжди думав, що всесвітню павутину винайшли в Америці. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося візитами на сайт власної книжки та ще нечастими віртуальними екскурсіями в Лувр чи музей Прадо на старенькому «Макінтоші».

    — Всесвітня павутина, — Колер знову закашлявся і приклав до вуст хустинку, — народилася тут як локальна мережа. Завдяки їй науковці з різних відділів змогли обмінюватися результатами щоденної праці. А світ традиційно думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.

    — То чому ж ви не відкриєте світові очі? — поцікавився Ленґдон.

    Колер байдуже знизав плечима.

    — Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН — це набагато більше, ніж глобальна комп’ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.

    Ленґдон запитально подивився на Колера.

    Чудеса? — Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.

    — Чому так скептично? — здивувався Колер. — Я думав, ви займаєтесь релігійними символами. І не вірите в чудеса?

    — Щодо чудес я не маю чіткої позиції, — відповів Ленґдон. Особливо про ті, що відбуваються в наукових лабораторіях.

    — Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.

    — Моєю мовою? — Ленґдонові раптом стало неприємно. — Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку — я науковець, а не священик.

    Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.

    — Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми. раку, не конче самому хворіти на нього.

    Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні.

    Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

    — Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон.

    Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

    **

    З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

    — Що це? — нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

    — Камера вільного падіння, — коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

    Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Максиміліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп... із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

    Наприкінці коридору гуркіт перетворився на заглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

    Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди. Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.

    О Боже, подумав він. Я потрапив до Країни Оз.

    Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднівся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкістю.

    — Камера вільного падіння, — пояснив Колер, зупинившись біля Ленґдона. — Те саме, що затяжні стрибки з парашутом, тільки в закритому приміщенні. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамічна труба.

    Вражений, Ленґдон не міг відвести погляду від трьох літунів. Одна з них — доволі огрядна жіночка — підлетіла до вікна. Хоч її хлистали потужні струмені повітря, вона широко всміхнулася й показала Ленґдонові двома руками «це чудово!». Той слабко усміхнувся у відповідь і повторив її жест, застановляючись, чи знає вона, що це — давній фалічний символ чоловічої сили.

    Ця товстенька жіночка, зауважив Ленґдон, єдина з трьох мала щось на кшталт мініатюрного парашута. Клаптик тканини, що тріпотів над нею, здавався іграшковим.

    — Навіщо їй цей парашутик? — поцікавився Ленґдон. — Він має не більше ярда в діаметрі.

    — Опір, — пояснив Колер, — зменшує її аеродинаміку, щоб потік повітря міг її підняти. — Він знову рушив по коридору. — Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.

    Ленґдон розсіяно кивнув.

    Він і гадки не мав, що ще до ранку в одній країні, розташованій за сотні миль від Швейцарії, ця інформація врятує йому життя.

    8

    Коли Колер і Ленґдон вийшли через інші двері з головної будівлі ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленґдонові на мить здалося, що він перенісся на батьківщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось із найпрестижніших університетів у Новій Англії.

    Зелений схил збігав до широкої рівнини, де на прямокутних галявинах поміж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками діловито крокували особи з ученим виглядом і книжками в руках. Схожості з університетським кампусом додавали двоє довговолосих гіпі, які кидали один одному фрізбі під звуки Четвертої симфонії Малера, що линули з вікна гуртожитку.

    — Це наші гуртожитки, — пояснив Колер, виїхавши на стежку, що вела до будинків. — У нас працює понад три тисячі фізиків. ЦЕРН зібрав під своїм дахом понад половину всіх фахівців з елементарних частинок у світі — це найсвітліші розуми планети. Німці, японці, італійці, голландці — усіх не перелічити. Наші фізики представляють понад п’ятсот університетів і шістдесят національностей.

    Ленґдон був вражений.

    — Як же вони спілкуються?

    — Англійською, звичайно. Це універсальна мова науки.

    Ленґдон завжди думав, що універсальна мова науки — це математика, але надто втомився, щоб сперечатися. Він слухняно йшов стежкою за Колером.

    Десь на півдорозі назустріч їм пробіг молодий чоловік у футболці з написом: NO GUT, NOGLORY!

    Спантеличений, Ленґдон подивився йому вслід.

    — Gut?

    — Теорія Великого Об’єднання, — насмішкувато відповів Колер. — Теорія всього.

    — Зрозуміло, — сказав Ленґдон, насправді нічого не розуміючи.

    — Ви маєте хоч якесь уявлення про фізику елементарних частинок, містере Ленґдон?

    Ленґдон знизав плечима.

    — Я маю уявлення про фізику загалом — падіння тіл і таке інше. — Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговінням перед силою тяжіння і прискоренням вільного падіння. — Фізика елементарних частинок — це наука про атоми, правда?

    Колер похитав головою.

    — Порівняно з тим, чим ми займаємося, атоми здаються планетами. Нас цікавить ядро атома, яке в десять тисяч разів менше від нього самого. — Він знову закашлявся, цього разу сильніше. — Чоловіки й жінки, що працюють у ЦЕРНі, шукають відповідей на одвічні запитання, які турбували людство з найдавніших часів. Звідки ми взялися? З чого створені?

    — І що, відповіді на ці запитання можна знайти у фізичній лабораторії?

    — Вас це дивує?

    — Звичайно. Мені здається, що це питання духовного плану.

    — Містере Ленґдон, усі питання колись були духовного плану. З давніх-давен людство зверталося до духовності й релігії, щоб заповнити ті прогалини, яких не могла пояснити наука. Схід і захід сонця колись приписували Геліосу і його вогненній колісниці. Землетруси й цунамі вважали гнівом Посейдона. Сьогодні наука довела, що ці боги були фальшивими ідолами. І незабаром доведе, що такими є всі боги. Наука вже дала відповіді майже на всі запитання, які тільки можуть цікавити людину. Залишилося декілька, щоправда, найскладніших. Звідки ми взялися? Що тут робимо? У чому сенс життя і всесвіту?

    Ленґдон був вражений.

    — І що, на ці запитання ЦЕРН намагається знайти відповіді?

    — Уточнення: ми не намагаємося, а знаходимо відповіді на ці запитання.

    Ленґдон замовк, і вони продовжили свій шлях поміж гуртожитків. Над головами в них плавно пролетіло фрізбі і впало просто перед ногами. Колер, наче не помітивши, попрямував далі.

    Ззаду хтось загукав:

    S’il vous pl+++ait!

    Ленґдон озирнувся. Йому махав сивий літній чоловік у футболці з довгими рукавами і написом COLLEGE PARIS. Ленґдон підняв фрізбі і спритно метнув назад. Чоловік спіймав його на палець, кілька разів крутонув і так само вправно перекинув через плече партнерові.

    Merci! — крикнув він Ленґдонові.

    — Вітаю! — сказав Колер, коли той його наздогнав. — Ви щойно перекинулися фрізбі з нобелівським лауреатом Жоржем Шарпаком, винахідником багатопровідної пропорційної камери.

    Ленґдон кивнув. Як же мені пощастило!

    **

    За три хвилини Ленґдон і Колер прийшли до місця призначення — великого охайного гуртожитку, обсадженого осиками. Порівняно з іншими гуртожитками, цей здавався просто розкішним. На кам’яній плиті перед фасадом було вирізьблено: КОРПУС С.

    Вигадлива назва, подумав Ленґдон.

    Однак, попри примітивну назву, з архітектурного погляду корпус С Ленґдонові сподобався — він виглядав консервативно й надійно. Фасад із червоної цегли, ошатна балюстрада, з боків — два симетричні ряди скульптур. Ідучи кам’яною стежкою до входу, Ленґдон і Колер проминули ворота, утворені двома мармуровими колонами. До однієї з них хтось приліпив записку:

    ЦЯ КОЛОНА ІОНІЧНА

    Це що — графіті по-швейцарськи? з гумором подумав Ленґдон і, придивившись до колони, хмикнув.

    — Приємно побачити, що навіть найвидатніші фізики іноді помиляються.

    Колер озирнувся.

    — Ви про що?

    — Той, хто це написав, помилився. Ця колона не іонічна. Іонічні колони мають однаковий діаметр по всій висоті. Ця ж догори звужується. Вона дорична — грецький аналог. Багато хто так помиляється.

    Колер не усміхнувся.

    — Автор цієї записки хотів пожартувати, містере Ленґдон. Він мав на увазі, що ця колона містить іони — частинки з електричним зарядом. Вони є в більшості об’єктів.

    Ленґдон іще раз подивився на колону і тихо застогнав.

    **

    Усе ще сердячись на себе за ляпсус, Ленґдон вийшов із ліфта на найвищому поверсі корпусу С і попрямував услід за Колером ошатним коридором. Інтер’єр виявився несподіваним — у традиційному французькому колоніальному стилі: темно-червона канапа, порцелянова ваза на підлозі, на стінах — дерев’яні панелі з химерним різьбленням.

    — Ми намагаємося створити для наших науковців максимальний комфорт, — пояснив Колер.

    Це очевидно, подумав Ленґдон.

    — Отже, той чоловік із факсу — він жив тут? Це був один із ваших найцінніших працівників?

    — Саме так, — відповів Колер. — Сьогодні вранці він не з’явився на зустріч зі мною і не відповідав на виклики по пейджеру. Тож я прийшов сюди сам і знайшов його у вітальні мертвим.

    Ленґдонові раптом стало лячно, коли він усвідомив, що от-от побачить покійника. Він ніколи особливо не вирізнявся міцними нервами. Цю слабкість він виявив у собі ще в студентські роки, коли якось на лекції викладач розповів, що Леонардо да Вінчі вивчав будову людського тіла на трупах, які викопував із землі, щоб ретельно дослідити м’язи.

    Колер попрямував у дальній кінець коридору. Там були одні-єдині двері.

    — Пентхауз, як кажуть у вас. — Він витер хустинкою піт із чола.

    На дубових дверях висіла табличка з написом:

    ЛЕОНАРДО ВЕТРА

    — Леонардо Ветра, — прочитав уголос Колер. — Наступного тижня йому б виповнилося п’ятдесят вісім. Це був один із найвидатніших науковців нашої доби. Його смерть — непоправна втрата для науки.

    На якусь мить Ленґдонові здалося, що на жорсткому обличчі Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як і з’явилось. Колер витягнув з кишені велику зв’язку ключів і почав перебирати їх, шукаючи потрібний.

    Ленґдонові прийшла до голови несподівана думка. Будинок здавався зовсім порожнім. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на місце злочину.

    — А де всі? — запитав він.

    — У лабораторіях, зрозуміло, — відповів Колер, знайшовши нарешті ключ.

    — Я маю на увазі поліцію, — пояснив Ленґдон. — Вони що, вже поїхали?

    Рука з ключем завмерла на півдорозі до замка.

    — Поліцію?

    Ленґдон подивився Колерові у вічі.

    — Так, поліцію. Ви прислали мені факс із фотографією убитого. Ви що, не викликали поліції?

    — Ні.

    — Що?

    Сірі очі Колера пожорсткішали.

    — Не все так просто, містере Ленґдон.

    Ленґдона охопила тривога.

    — Але... про це безумовно повідомили ще когось!

    — Так. Прийомну дочку Леонардо. Вона теж фізик, працює у нас в ЦЕРНі. Вони мали спільну лабораторію і працювали разом. Цього тижня міс Ветра була у відрядженні. Я сповістив її про смерть батька, і вона вже їде сюди.

    — Але ж скоєно убивство...

    — Формальне розслідування, — сказав Колер твердим голосом, — буде проведено. Однак воно, найімовірніше, розпочнеться з обшуку лабораторії Леонардо Ветри, а вони з дочкою не пускали туди сторонніх. Тому з розслідуванням доведеться зачекати до приїзду міс Ветри. Думаю, це найменше, що я можу зробити зі свого боку на знак поваги до неї.

    Колер повернув ключ у замку.

    Двері відчинилися, з кімнати зі свистом вирвалася хвиля крижаного повітря і вдарила Ленґдонові в обличчя. Від несподіванки він відсахнувся. За порогом був чужий світ. Помешкання оповив густий білий туман. Він клубочився довкола меблів і застилав кімнату молочною імлою.

    — Що це за...? — запинаючись, вимовив Ленґдон.

    — Фреон, — коротко пояснив Колер. — Я охолодив кімнату, щоб зберегти тіло.

    Ленґдон машинально застебнув піджак, щоб не змерзнути. Я в країні Оз, подумав він. Але я забув чарівні капці.