Казки мого бомбосховища

54 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Історії з життя людей Донбасу.

Дванадцять квартир у під`їзді великого будинку. Дванадцять трагічних, зворушливих, сумних і дивовижних історій.
У звичайній «сталінці» звичайного робітничого містечка живуть звичайнісінькі люди Вєрка, алкоголічка зі стажем; філологи зі світовими іменами Ярополк і Федора Задорожні з дітьми Кирилом та Мефодієм; колишній «беркутівець» Бембі та інші. Їхні життя — це суми халеп завалений пам`ятник і показове самогубство, несподівані знайомства і листи далеким коханим, зухвалі плани захоплення влади і все те, що зазвичай називають «інші страшні речі».

Додаткова інформація

Автор:

Олексій Чупа

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2014

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

224

ISBN:

978-966-14-8342-1

Країна:

Україна

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Казки мого бомбосховища”

    Перший поверх
    Квартира № 12
    Секс утрьох

    Майже усе, що відбувалося, говорилося, думалося та робилося у дванадцятій квартирі, легко можна було віднести до філософської категорії угару. Оте нікчемно мале і непомітне «майже», втиснуте на початку розповіді, стосувалося звичайного середньостатистичного життя, аж ніяк не притаманного мешканцям «дванадцятки». Те «майже» було таким незначним, що можна було би й не брати його до уваги. Я і не братиму.

    У дванадцятій квартирі панував угар. Це не був ані гармидер, ані тарарам, ані шарварок чи рейвах, ні. Угар, та й годі. Ніхто з мешканців під’їзду не зумів би пояснити напевно, чому вони вживають саме це слово. Але десь у глибинах їхньої підсвідомості спливали, як кити на поверхню океану, важкі спомини про те, як через Вєрку з «дванадцятки» чотири рази мало не згорів увесь будинок. Ця психологічна травма залягла глибоко і надійно, навіки зв’язавши в розумінні решти мешканців злощасну квартиру на першому поверсі з такими співзвучними коренями гор- і гар-.

    Угар оселився в дванадцятій квартирі близько тридцяти років тому, перед самісіньким початком «перестройки». Оселився разом із Вєркою Лабугою, тоді ще цілком принадною, хоч і демонічною жінкою. Вєрці було під тридцять, вона слухала геві-метал, була коханкою якоїсь шишки з прокуратури, і місцеві боялися її, як чорта. Чи то пак, якщо послуговуватися доречнішою ідеологічною термінологією, — як ворога народу. Боялися настільки, що не дивилися їй в очі, не віталися з нею і не розмовляли, всіляко уникаючи. Вєрка, своєю чергою, нічого спільного з місцевими не мала, в друзі не набивалася. До неї ніхто не заходив, і про те, що відбувалося в її квартирі, люди могли судити, лише спостерігаючи ззовні, дивлячись на рвучкі чорні силуети в її жовтих нічних вікнах і дослухаючись до диявольської музики, яка мало не цілодобово гуркотіла з Вєрчиного вікна.

    У її помешканні царював відвертий хаос. А оскільки хаос набагато більш самодостатній, ніж навіть найміцніший порядок, то хаос цей легко пережив такі хиткі по своїй суті явища, як піднесення національної самосвідомості, розпад радянської імперії, кілька революцій, шалену інфляцію та покращення разом зі стабільністю. Ба більше, я переконаний, що Лабуга, зав’язнувши у цьому своєму хаосі, навіть не помічала того, як міняється світ за її вікнами на першому поверсі.

    Останній, хто відкрито виступав проти Лабуги, після написання заяви до міліції несподівано для всіх сів до в’язниці за зберігання наркотиків, більше його не бачили. З часом люди перестали навіть викликати наряд, хоч як відверто нахабно й незаконно поводилися Лабуга та її гості. Міліція приїздила, вкотре переконувалася, що викликали її у «дванадцятку», і задушевним тоном радила з Вєркою не зв’язуватися. Удавати, що її не існує. «Ага, не існує», — похмуро кивали на її двері люди. За дверима рубали «Cannibal Corpse», чувся дзвін пляшкового скла та диявольський сміх хазяйки квартири. Час котився за опівніч, і мало хто міг заснути під такі колискові.

    Вєрка мала, сама того, певно, не знаючи, дозвіл на такий хардкор. Коханця-прокурора, який прописав її до «дванадцятки», Вєрка бортанула вже понад місяць тому, та він залишався її ангелом-охоронцем. Кохання тридцятирічного мужчини, якщо воно вже загорілося, може тривати аж до смерті. І це був саме той випадок. Те, що за останні тридцять років він перетворився з товариша Смірнова на Петра Петровича, першого зама обласного прокурора, аж ніяк не давало переваг мешканцям під’їзду у боротьбі з Лабугою. А те, що з’явилася тенденція забирати «донецьких» на підвищення до Києва, вселило у їхні душі остаточний і непереборний смуток. У 2015-му весь під’їзд змовився голосувати проти владної партії, сподіваючись, що Петро Петрович втратить свій владний німб і вони зможуть нарешті викинути Лабугу на мороз після тридцятирічних знущань. «Якщо знов переможуть ті самі, нам піздєц», — уже не добираючи слів, зітхали усі.

    А Вєрка просто собі жила, не помічаючи того всього, що діялося довкола неї. Ані прокльонів і змов, ані розмов, ані нічних нарядів, ані погрозливих написів на стінах першого поверху. Її життя мало два кольори — веселощів більших і веселощів менших. Якщо в неї невідь-звідки з’являлося бабло, Лабуга збирала усіх своїх дружбанів і влаштовувала апокаліптичні вечірки. Якщо бабла в неї не знаходилось, вона збирала усіх своїх дружбанів, вони скидалися хто що має і також веселилися, але скромніше. Дружбу вона водила з такими сірими і водночас запаморочливими персонажами, що я тільки дивувався, де вона їх знаходить. Усі як один — саботажники, алкаші, стабільно безробітні, хронічно бездомні, побиті життям і гопниками. Вони миттю просаджували на випивку будь-які гроші. Суми від двох гривень до двох-трьох тисяч (так-так, бувало й таке) спускалися в алкогольні ріки, як кров незайманок у язичницькі колодязі для жертвоприношень. У перервах між зловживаннями вони любили виловлювати нас, малих пацанів, і вантажити своїми філософськими тєлєгами, поки в полі їхнього зору не з’являлася нова пляшка. Я слухав їх найбільше та найуважніше. І вже пізніше, набагато пізніше зрозумів, що життя познайомило мене з персонажами Чарльза Буковскі раніше, аніж я навчився нормально читати, і тим більше — читати Буковскі. На роду написано, чи що?

    ***

    Суботній ранок для Сергія Платонова — це пора, якої він не знає. Зазвичай Сергій, відпахавши в банківському офісі свій законний робочий тиждень, у п’ятницю ввечері надирається з колегами в барі, повертається додому пізно-пізно вночі, завалюється спати й оживає аж ближче до вечора. Субота для нього не має ранків. Можливо, суботні ранки існують, але Сергій їх не бачив із часу закінчення школи.

    Але сьогодні — виняток. Ще відучора він знав, що в суботу вранці матиме завдання від шефа. Нічого складного: треба сходити до однієї жіночки на квартиру і з’ясувати, чому вона своєчасно не сплачує кредит. Якщо випаде оказія, з’ясувати, чому вона не тільки не платить, а ще й нахабно ігнорує дзвінки й листи з банку, коротше кажучи, уникає виконання нею ж підписаного контракту. Протягом тижня до неї кілька разів приходили, але вдома нікого не виявилося, напевно, пані була на роботі. Щоправда, за тим місцем роботи, яке вона вказала в анкеті, ніхто ніколи про неї не чув. Словом, справа хвилинна і не надто важка — лише підчепити жінку на гачок, визначити, чи вона хоча б мешкає там, де написала. Але представник банку мусить виглядати солідно, і тому Сергій учора після роботи пішов додому і ліг спати тверезим. Уперше за довгий-довгий час. Він простував собі від зупинки, звіряючись із мапою. Будинок, де мешкала клієнтка Лабуга, мав бути десь неподалік. Трохи попетлявши провулками, Сергій вийшов на широку вулицю, обабіч якої росли розлогі каштани. «Красиво», — подумав Сергій і пішов до подвір’я, біля входу до якого значився потрібний йому номер.

    Двір був по-липневому зелений і по-ранішньому теплий. Він порожньо тягнувся уздовж червоної цегляної стіни будинку, наприкінці переходячи в дитсадок. Прокалатала відрами двірничиха, десь неподалік низько прокричав молочник, кілька котів, хаотично рухаючись, перетнули асфальтовий квадрат посеред двору. Було тихо і безлюдно. Будинок лише починав прокидатися. А отже, шанси застати вдома пані Лабугу були значні. Сергій усміхнувся собі і рушив на пошуки. Упритул підходячи до під’їздів, він розглядав написані на металевих табличках номери розташованих там квартир. Дванадцята виявилася в другому. Вхід до під’їзду закривали важкі металеві двері з кодовим замком. Звідкілясь ізсередини рокотіла зловісна музика, і банківському посланцю на мить зробилося зимно, попри те що на вулиці вже виповзала спека. Він здригнувся, пересмикнув плечима, відчувши, як під білосніжною сорочкою виступили холодні краплі несподіваного поту, і взявся до підбирання коду. Оскільки в усьому місті встановленням таких дверей займалися лише дві фірми, то й чудодійних комбінацій для відімкнення існувало також дві. Сергій впорався з другої спроби.

    Двері зі скрипом відчинилися, і в обличчя йому війнуло прохолодою і тютюновим димом. Залишивши за спиною зелені літні дерева і прогрітий асфальт, Сергій Платонов, молодший банківський консультант, ступив у морок під’їзду. Він зробив кілька кроків сходами вгору і знову вчув ту страшну музику, від якої хребтом пробіглася слизька і холодна змія. Він мало не повернув був до виходу, але згадав, що ті, хто не виконує завдання, в них на роботі довго не затримуються, — і міцніше вчепився у дерев’яні перила.

    Найперше, що він зрозумів, — освітлення на першому поверсі немає. Лише на двері тринадцятої квартири, що була прямо перед ним, падало світле півколо з невеличкого віконця між поверхами. Сергій, напруживши очі і сконцентрувавши зір, намагався роздивитися приліплені до дверей номери квартир. Так, усе правильно. Квартири з дванадцятої по чотирнадцяту. Він дістав із кишені джинсів свій мобільний і, аби переконатися, підсвітив собі.

    Двері «дванадцятки» виглядали вражаюче. Сергій, як і більшість офісних працівників, адреналін отримував із комп’ютерних ігор, ставок на тоталізаторах і телевізійних новин. Оскільки перше і друге з часом впливали на зір та гаманець, то Сергій віддавав перевагу новинам. Кримінальні, політичні, новини шоу-бізу — то був його улюблений коник. Так ось, колись давно він бачив, як виглядають входи до поліцейських відділків після зіткнень із грецькими анархістами. Тут було щось подібне. Довкола самих дверей чорніла кіптява, дерев’яну лутку прикрашали сліди пожеж, а дзвінок безпомічно, як самогубець, висів на голому покоцаному дроті праворуч від дверей. Липкі на дотик двері були обклеєні папером із дивацьким візерунком. Під дверима лежав поролоновий килимок із милим написом HOME SWEET HOME, але коли Сергій випадково ступив на нього, під ногами гучно чвакнуло. Знизу, начебто із самого пекла, війнуло гострим запахом сечі, крові й водяри, і Сергій висмикнув уже зав’язлого черевика з гостинного килимка. Холодна змія вдруге пробіглася його хребтом і зникла десь нижче спини.

    — Блядь, — процідив крізь зуби і заходився протирати черевик хустинкою.

    За якісь три хвилини, сяк-так привівши себе до ладу, Сергій знову випростався. Ще раз посвітив біля дверей, шукаючи справного дзвінка, але не знайшов. «О’кей, Сергію, — сказав сам до себе, — нічого страшного. Зараз подзвониш, спитаєш і звалиш. У бар. А там надолужиш згаяне вчора. Гаразд?»

    Згадавши про бар, Сергій пожвавився. Видихнувши, він пригладив волосся, дістав із торби папку з ручкою та начепив на обличчя янгольську банківську усмішку. Слідом за цим пролунав глухуватий стукіт у двері. Кісточки пальців тричі провалили погано приклеєний до дверей папір і, нервово потершись об джинси, повернулися на місце. До поля його слуху повернулася зловісна музика, від якої холодна змія за коміром знову шмигнула вниз, але цього разу не зникла безслідно, а скрутилася в районі попереку і стисла, як удав. Сергія занудило. За дверима змінилася пісня, її настрій трансформувався з тягучо-зловісного на агресивний. Почекавши хвилинку, Платонов постукав іще, тепер уже кулаком, гучніше. По той бік почулися кроки, і старечий надтріснутий голос проревів, насилу перекрикуючи музику:

    — Шо?

    — Шо «шо»? — розгублено крикнув у відповідь Сергій.

    Луна злетіла угору, до верхнього поверху, і затихла аж під дахом.

    — Шо треба, питаю! Чого лупиш у двері?!

    — Я би хотів поговорити з Вірою Сергіївною Лабугою, — вдався до офіційного тону Сергій.

    — А хто ти такий, щоб зі мною говорити, га?

    «Ага, чудово. Отже, вона буває вдома. Можна валити», — подумав Сергій. Але його захланність і бажання якнайкраще показати себе перед босом зіграли з ним злий жарт. Уже майже сіпнувшись до виходу, Платонов уявив мармизу свого шефа, коли він викладе йому багато-багато цікавої інформації про Лабугу Віру Сергіївну, і ляпнув:

    — Це вас із банку турбують!

    — Якого ще, на хрін, банку? — загрозливо прошипіло за дверима.

    Музика вимкнулася, і в тиші, яка ламала двері з протилежного боку, Сергій почув пересування квартирою і кроки кількох осіб.

    — Ви в банку брали кредит у лютому цього року, тринадцять тисяч! Досі не зроблено жодного внеску! — гукнув Сергій, дивуючись, як Натаха з кредитного погодилася дати гроші такому клієнту. — Та ж ви відкрийте двері, поговоримо! У мене документи з собою, я все вам покажу!

    — Ага, щас я відкрила! Я відкрию, а ти мене пограбуєш, або ще гірше — зґвалтуєш! Воно мені нада?

    Сергій уявив, що можна винести з хати з такими дверима і як можна ґвалтувати людину, що має такий голос та, згідно з анкетою, майже шістдесят років від народження. Його охопив жах.

    — Ну що ви! Я ж на роботі! Як я можу!

    — Усе рівно. Можеш.

    Сергій поміркував і подумки погодився, що хтось інший все-таки міг би. Але не він.

    — Віро Сергіївно, відкрийте двері, поговоримо! — ще раз попросив він.

    — Іди на хуй звідси, шваль! — рявкнув раптом з-за дверей пропитий чоловічий бас.

    — Чуєш, дядя, — миттю завівся офіційний представник, — давай не груби мені тут, бо зараз наряд викличу, скрутять тебе, будеш у абіз’яннику матом крити.

    — Вали давай! — повторив той самий голос, але м’якше.

    — Я зараз ментів викличу, — простіше пояснив свою погрозу Сергій.

    — Давай-давай, думаєш, ти перший такий вумний? Уперьод, викликай!

    Сергій уже орієнтувався у цих пропитих і прокурених голосах. Зараз озвалася пані Лабуга, хазяйка. Він потупцяв на місці, але піти не наважився, бо ж тоді виходило, що його послали, а він послухався. За дверима знову зарухалися, заходили, щось потягли, а Сергій Платонов занурився у власні думки.

    «І на холеру воно мені треба? — заговорив він до себе. — Зараз валю звідси, набираю Натаху з Катьою, заскочим в один бар, в другий, потім гляну, хто з них швидше нап’ється, та й повезу до себе. А то й двох одразу», — мрійливо примружився він. Секс утрьох давно манив його, але залишався таким же далеким і недосяжним, як райські брами для політиків. «Хай йому грець, сьогодні я їх двох видеру. Одночасно!» — вирішив Сергій і, окрилений цією думкою, зібрався вже розвернутися і вибігти геть із темного під’їзду, від Лабуги з її корешами-бухарями, від просяклого незрозумілою рідиною килимка HOME SWEET HOME та загалом абсурдної ситуації, до якої він зараз потрапив. Але якраз цієї миті Вєрка Лабуга знов нагадала про себе надтріснутим голосом за дверима:

    — Альо, банкір, ти шо, змотався?

    — Ні.

    — Покаж документики.

    — Як я вам документики покажу, якщо у вас глазка немає на дверях? — Сергій підсвітив собі мобілою, але ніяких ознак дверного вічка справді не побачив.

    — Під дверима просунь. Я подивлюсь, потім віддам тобі і відкрию двері, якщо все гаразд.

    — У вас там насцяно під дверима, і набльовано теж. Як я вам документики туди просуну?

    — Та нормально там усе, не понтуйся ти, банкір, — знову втрутився в розмову уже знайомий чоловічий голос.

    — Іди на хуй! — огризнувся Сергій, якого ці дебіли вже затримували, відривали від пристрасного і виснажливого, хоча і поки що нафантазованого сексу з Натахою та Катею.

    Він, промовляючи ці слова, забув, де живе. Що в наших широтах за недоречні фрази, а простіше кажучи, за свій базар часто доводиться відповідати. Не встиг Сергій вимовити останній звук свого посилання, як за дверима почувся сухий і холодний ляскіт, а зразу за ним — приголомшливий вибух. Буквально за хвилину перед тим Лабуга з корешем дістали про всяк випадок стару рушницю і наставили її на двері, але постріл був несподіванкою як для Сергія, так і для них. Лабуга просто не терпіла, коли її друзів посилали на хуй. Сама незчулася, як смикнувся палець, сильно вдарило у плече і куля з кінематографічним тріс- ком проломила тонку деревину вхідних дверей, розірвала візерунчасту клейонку. Наступної миті Сергій, зробивши красивий рух усім тілом, лежав біля дверей квартири навпроти, занімілий від болю. Плече йому боліло так, ніби туди вкрутили болт і закручували, та де там, забивали з усієї дурі кількакілограмовим молотком. Біла сорочка була залита кров’ю, руки не слухалися, зуби стукотіли, вибиваючи дріб у холодній тиші сходової клітки. Довкола нього, мов пелюстки траурної білої троянди, лежали заляпані кров’ю квитанції та якісь банківські папери...