Коли приходить темрява

68 грн

Немає в наявності

  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Від лауреата конкурсу «Коронація слова», володаря спеціальної премії Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль» за найкращий гостросюжетний детектив

Усе більш жорстокими та цинічними стають вбивства, які скоює загадковий рівненський маніяк… Ставши першим, хто опинився на місці злочину, Назар тепер постійно відчуває на собі чийсь холодний погляд. Так, наче дивиться темрява… Хтось стежить за квартирою його коханої Лізи та її молодшої сестри, а слідчий Малашко неначе безсилий щось вдіяти. Це змушує Назара з дівчиною самим узятися за справу. Єдине, що їм відомо — вбивця все звужує кола, наближаючись до хлопця. Він той, хто зовсім поруч… Інтуїція ніколи ще не підводила Назара, і він відчуває — лише маленьке зусилля, і він зазирне в очі вбивці…

Додаткова інформація

Автор:

Ксенія Циганчук

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2016

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

256

ISBN:

978-617-12-1644-0

Країна:

Україна

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Коли приходить темрява”

    Ти впевнений, що зараз у безпеці?

    Останнім часом мене не полишає дивне відчуття, наче за мною стежать.

    Не знаю, що з цим робити. Це почалося у вівторок, після вбивства Тьоми. Я не знав його добре. Ми познайомилися по інтернету: він продавав уживані мобілки, а мені треба було продати свою… Гм… Я так і не продав її. Прийшов за адресою, яку він мені дав… До нього додому… Двері були ледь прочинені… Я увійшов… Боже, як страшно все це згадувати! Тепер здригаюся від будь-якого шарудіння…

    Хтось за мною йде. Я це знаю, відчуваю кожною клітинкою свого єства. Надворі день, проте людей на вулиці небагато. Похмуро. На небі скупчуються хмари. У жилах стигне кров, я не можу зупинитися, іду вперед, боячись обернутися.

    «Спокійно!» — кажу собі. Потрібно заспокоїтися… Чому я взагалі вирішив, що за мною стежать?.. Плутаються думки… Я зайшов до нього… Він лежав при вході з пробитою головою… З лоба сочилася кров. Вона вже встигла дещо згорнутися. Густа, неначе… Як огидно! Гарячково ковтаю слину. Ніколи не забуду цей бордовий колір густої запеченої крові. Слідчі сказали, що вбивство сталося зовсім незадовго до мого приходу. Запитали, чи я нікого не бачив. Та не бачив я нікого!!! Хто ж міг за мною стежити?!! Я нікого не бачив і абсолютно нічого не знав!

    Мене знудило. Я ледь стримався, аби не виблювати на вулиці. Зараз іду до своєї дівчини. А може, не треба його до неї вести? А раптом він їй щось заподіє? Утім, я навіть не знаю, чи за мною дійсно стежать… Можливо, усе це просто нерви? Не можу зрозуміти, коли взагалі виникло це відчуття… Я відірвав погляд від асфальту. Страшно було глянути навкруги. Озираюся. Усі люди цілком нормальні. Нічого особливого не помічаю. Ніхто не звертає на мене ані найменшої уваги. Усі заклопотані своїми проблемами. Озираюся ще. Нікого підозрілого…

    Отже, коли ж з’явилося це відчуття?.. Я викликав поліцію, щойно знайшов труп. Мене допитали. Я був шокований, мене заспокоїли та порадили добряче виспатися. Попросили нікуди не їхати з міста і, якщо я ще щось згадаю, негайно їм зателефонувати. Дали свій номер телефону… Так, слідчий був якимсь дивним… надто багато розпитував… Але це й зрозуміло: сталося вбивство. Проте, здавалося, він не повірив, що я нічого не бачив. Від його погляду мене пробрав мороз поза шкірою. Як то його звали?.. Малашко Андрій Степанович. Чи був він якось пов’язаний із тим, що сталося? До речі, він приїхав досить швидко. Дільничний навіть здивувався. «Ого, Андрюш, як то ти встигнув так швидко?» — запитав він колегу, подаючи руку. «Аби було бажання, усе можна… Ти казав, є свідок…» — якось надто нетерпляче відказав той. Свідок. Свідок. Але ж я не був свідком…

    Перед тим, як увійти до Лізиного під’їзду, я ще раз озирнувся. За мною йшла жінка років сорока в червоному літньому шарфі, з невеликою темною сумкою. Через дорогу маленьке хлоп’я… дивилося на мене?! Ні, не на мене. Із сусіднього під’їзду вийшла, певно, мати, і хлопчик гукнув її.

    Повз мене пройшов підліток, тягнучи за собою обшарпаний двоколісний велосипед. За ним простував русявий чоловік у темно-синьому піджаку. На вигляд невеликої статури, а проте, як на мене, досить міцний. Ідучи повз мене, він подивився мені в обличчя з особливою цікавістю, його очі часто заморгали… Нервовий тик? Мороз знову пройшов поза шкірою. Чоловік пішов далі, не обертаючись. Спостерігаю за ним: він завертає за ріг. Це він?.. Тепер я пішов за ним. За рогом він зустрівся з жінкою років тридцяти. Я трішки заспокоївся й повернувся. Підозрілих людей більше не було.

    «А слідчий явно нервувався», — подумав я, увійшовши до під’їзду…

     

    * * *

    Двері відчинила Лізина молодша сестра Катя.

    — Привіт! — Я змусив себе всміхнутися. — Тримай, — простягнув малій пакетик із цукерками.

    — Ох! Чудово, — аж підстрибнула вона з радощів. — Мої улюблені! Піду ставити чайник. Заходь. — І насправді вона не пішла, а побігла на кухню. — Ліза ще переодягається! Зажди у вітальні! — гукнула вона вже з кухні.

    Каті було лишень вісімнадцять. Непогана дівчина. Щоправда, часом надміру допитлива. Їй ніколи не можна було розповідати щось важливе: вона завжди потім перекручувала все на свій лад. Я озирнувся. Тут спокійно.

    Увійшов до вітальні. Телевізор виявився увімкненим, по М1 показували кліп Alyoshи. Сів на диван, постарався відволіктися. На столі лежав якийсь журнал. Спробував почитати, та, натрапивши на рекламу нового фільму жахів, змушений був відкласти його вбік. Чорт забирай! Невже так підводять нерви? «Цікаво, чи у всіх людей, які коли-небудь знаходили вбиту людину, були такі ж відчуття, як і в мене?» — подумалося. Напевно, потрібно просто заспокоїтися. Перемкнутися на щось інше. Я глибоко зітхнув…

    Кожна людина має певні страхи. І це цілком нормально. Особливо в наш час… Усміхнувся сам до себе. Цікаво: одним із моїх страхів у житті був страх стати свідком убивства. І це майже сталося. Дивна річ, колись мені сказали, що якщо чогось боятися, це обов’язково станеться.

    Я не був свідком, проте ледь ним не став. Якби прийшов на півгодини раніше, так би й трапилося. Тепер боявся, що мене вб’ють… Ставало моторошно від самої думки про те. Безумовно, боятися не можна, та нічого не міг із собою вдіяти. А якщо мене справді вб’ють? Що тоді?.. Але геть подібні думки!.. Потрібно думати про те, як виходити із ситуації…

    Можливо, убивця знав, що я мав прийти? Можливо, хтось хотів мене підставити? Але хто? Думки знову почали плутатися, проте я намагався міркувати розважливо. Якщо вбивця знав, що я маю прийти, тоді мене точно хотіли підставити. Тільки навіщо в такому разі за мною стежити? А якщо він не знав, що я прийду? Можливо, тоді він був у квартирі, десь заховався…

    Що я робив, коли побачив труп? Наскільки пам’ятаю, не роззирався, а відразу вибіг і подзвонив сусідам. Забіг до них, щоб викликати поліцію. Тож убивця мав кілька хвилин, щоби вибігти з помешкання. Потім здійнявся шалений галас. Дізнавшись, що трапилося, люди повибігали з квартир. Відтак шум почули інші. Так усе це почалося. Що ж було далі? Чорт, більше абсолютно нічого не можу згадати! Усе ніби в тумані. Мене допитували… Нікого підозрілого я не бачив. Окрім того слідчого… А що, якщо вбивця боїться, що я його бачив… або ж що я можу щось іще пригадати?! Я затамував подих…

    Та ні, я дійсно нічого підозрілого не бачив…

    — Назаре!

    Я здригнувся… Це кликала Ліза.

    — Ти де?.. А, ти тут… — Ліза поспіхом увійшла до вітальні. — А де Катя? На кухні?

    Я кивнув. Ліза озирнулася, зачинила за собою двері. Це моя кохана. Завжди спокійна та врівноважена. Один її погляд здатен підбадьорити мене. Я мимоволі замилувався нею. Вона була середнього зросту, не набагато нижчою від мене. Її не можна назвати красунею, але досить симпатичною напевне. А величезна родимка на її стегні — те, що просто зводить мене з розуму…

    — Ну, що там, є щось нове? — Вона швиденько присіла біля мене.

    Я вимкнув телевізор, пригорнув її до себе й поцілував.

    — Та ні, нічого. Усе, як і раніше. Я лишив те місце, як тільки мене допитали. Просили нікуди не виїжджати та бути на зв’язку. — Я налив собі з графина холодної води.

    — Не ображайся, але виглядаєш ти жахливо…

    — Що, так помітно? — Cпробував усміхнутися. Ліза похитала головою. Я зітхнув. Між нами запала мовчанка. Не знаю, навіщо я налив води: пити насправді зовсім не хотілося. Я відставив склянку.

    — Не хвилюйся, скоро все минеться. Ти просто шокований. Скоро ти заспокоїшся й про все забудеш. — Лізин голос дещо хрипкий, проте завжди діяв на мене дуже заспокійливо. Особливо тепер. Я заплющив очі, вона сіла ближче й почала гладити мене по голові. Я на хвильку розслабився.

    — От чорт! — вигукнула Ліза та відразу ж підхопилася, забравши руку.

    — Що таке?

    Ліза розлючено вглядалась у вікно. Через двір був іще один будинок. Я занепокоєно простежив за її поглядом. На шостому поверсі будинку навпроти незнайомий чоловік розглядав нас у бінокль. Я відразу ж зіскочив із дивана. Побачивши, що ми його помітили, невідомий одразу зник.

    — Хто це? — запитав я.

    — Не знаю, — Ліза зітхнула. — Він недавно з’явився, постійно розглядає нас із Катькою в бінокль. — Вона безпомічно махнула рукою.

    — Чому ти раніше нічого не розповіла про нього?

    — Та знаєш, після того, що недавно сталося… — Ліза на якийсь час замовкла. — Я просто не хотіла тебе бентежити. У неділю приїздить батько, я збиралася йому про це сказати, — мовила вона, обіймаючи мене. — Ну, не ображайся, це просто почалося з вівторка. — У моїй голові немов ударило молотком. — З того самого дня ти ходиш сам не свій, я не хотіла тебе турбувати.

    «З вівторка, коли сталося вбивство, — повторив я подумки. — З вівторка». Якусь мить я стояв, не знаючи, що робити й казати.

    — З тобою все гаразд? — турботливо спитала кохана.

    Я ствердно хитнув головою, приходячи до тями. Мені потрібно було неодмінно дізнатися, що то був за чоловік. Я мусив довідатися!

    — Я піду до нього, — рішуче сказав я, відхиливши Лізині руки вбік. Дівчина злякано подивилася на мене й хотіла щось сказати, проте цієї ж миті до кімнати увірвалася Катя:

    — Ви бачили того придурка?! — обурено вигукнула вона. — Він знову за нами дивився! Назаре, іди поговори з ним! — сказала мала, ледь помітно тупнувши ногою. Від природи Катя була досить вередливою. Ліза ж навпаки.

    — Можливо, він не нас розглядає, адже… — вона не договорила, — …адже в нашому будинку багато квартир.

    — Ага, можливо, він розглядає ще з десяток жінок, що живуть у нашому будинку! — обурено вигукнула Катя. — Назаре, то ти підеш?! А якщо це маніяк?! — Очі її розширилися.

    — Катю, що ти верзеш! Ніякий це не маніяк!

    Цієї миті я вираховував номер квартири. Я не дивився на Лізу, проте відчув, що її голос дещо змінився, коли вона промовляла слово «маніяк».

    Мені стало зрозуміло, що вона теж боїться…