Мексиканські хроніки

82 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Книжка отримала другу премію на конкурсі «Коронація слова» та посіла друге місце в конкурсі «Найкраща українська книга» від журналу «Кореспондент».

Роман про мандрівку відомого українського письменника й журналіста Макса Кідрука присвячений його першій подорожі Мексикою від західного до східного узбережжя, яку він здійснив ще аспірантом і яка змінила все його життя. Відлітаючи наодинці до країни своїх дитячих мрій, він навіть не міг передбачити, що тисячі кілометрів, подолані ним, настільки зменшать відстань між незнайомими людьми з різних місць планети, а подорож подарує не тільки море веселих спогадів і яскравих пригод, а й нових друзів.

Додаткова інформація

Автор:

Макс Кідрук

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2016

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

256

ISBN:

978-617-12-0843-8

Країна:

Україна

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Мексиканські хроніки”

    І. Загублена Мрія

    У мене була Мрія. Нічого в тому особливого. Грандіозні чи скромні, серйозні чи безглузді, здійсненні або ж утопічні мрії мають усі.

    Як і більшість благопристойних мрій, моя сягала корінням ранньої юності, коли мозок ще не був укритий шкаралупкою цинізму, а очі дивилися на світ зовсім по-іншому. Однак на відміну від отих інших мрій, образ яких із роками блякнув і тьмянів, розкисаючи під тягарем обмежень та умовностей заплутаного життя, мені вдалося протягти власну Мрію крізь усі негаразди та прикрощі аж до самого повноліття. Я ніс її із собою доти, доки Мрія не щезла, ставши Реальністю.

    Подекуди для Мрії наступали важкі часи. Були екзамени — з попсованими нервами, почервонілими від безсоння баньками та купою непотрібного мотлоху в довбешці. Був період дикого захоплення важкою музикою — з довгими патлами й одним-єдиним «I wanna be a rock-star1» у голові. Було перше кохання, яке, як то завше буває, роздовбало на друзки всі інші мрії, схоже, як Виговський — війська Трубецького під Конотопом. Проте Мрія лишалася. Хай навіть мала вигляд розмитого марева на задвірках свідомості, ледь відчутного, наче легкий запах лісового вогнища та хвої, яким просякнута футболка після повернення з кількаденного походу в гори. Мені пощастило — я не став одним із тих невдах, котрі занапастили та розгубили більшість своїх мрій, продираючись хащами життя, тому завжди (…ну, майже завжди) пам’ятав милозвучне ім’я моєї Мрії. А ймення її — Мексика.

    Але давайте про все по порядку, як кажуть, без вереску та штовханини.

    * * *

    Я прийшов у цей світ, нічого не відаючи про його прозаїчність. Щойно наловчившись ходити без допомоги старших, ще зовсім малим курдуплем, я натягнув кашкета на вуха і з головою поринув у процес емпіричного пізнання довколишньої дійсності.

    Щиро кажучи, кашкет той був лайновий (не те щоб він мені не подобався, просто колір у нього був таким), і це, схоже, немало позначилося на моєму світобаченні. Тож, розгулюючи наліво та направо у лайновому кашкеті, я сприймав багатогранне життя, що вирувало і бурхало навкруг, достоту так, як його сприймали люди за століття до мене, у той час, коли планету ще не обтяжували дари цивілізації, коли саме існування людини було викликом кипучим силам природи, коли безкраїй світ здавався загадковим, сповненим таємниць і небезпек.

    Я не знаю, у чому там насправді була річ: може, кашкет трохи голову муляв, а може, просто хотілося подіставати дорослих тупими запитаннями, але мені, як і багатьом іншим дітлахам, було нестямно цікаво пізнавати всесвіт. Я п’явся на найвищі деревини, звідкіль поривався дострибнути до неба, пхав у осині гнізда підпалені ялинові гілки (до сьогодні не можу пригадати мету того експерименту, хоча результат укарбувався у мою свідомість багряними літерами), пробував надувати котів насосом для велосипеда і дивився, що з того вигорить (хто б міг подумати, що все це через отой невдалий колір кашкета). Світ мені видавався безмежним, карколомним, іноді грізним, а отже — запаморочливо привабливим.

    Перша неув’язка між моїм тогочасним світоглядом і суворою реальністю вигулькнула тоді, коли я, споряджений синім портфеликом радянського зразка, почимчикував до першого класу. У школі мені розкрили очі на жахливу істину: наш світ тривіальний, усе в ньому можна пояснити, виміряти, побачити та зафіксувати, а багато чого навіть описати за допомогою формул. Причому все, що до цього часу могли побачити, виміряти та пояснити, вже побачили, виміряли та пояснили. Під час чергової спроби вмостити дворового кота для чергового надування велосипедним насосом мене осяйнуло болюче усвідомлення, що індіанці Північної Америки ніколи не відвоюють Північну Америку назад, що до Альфи Центавра ми не зможемо полетіти, навіть якщо скинемось усією планетою, а Котигорошко зроду не бив писок ніякому зубастому драконові, бо драконів просто не існує.

    Трохи пізніше мені вдалося рознюхати секретну реляцію про те, що цей бісовий атракціон, на який я зопалу згодився з огляду на авторитет батьків, розтягнеться аж на десять років, тобто що перший клас — то тільки початок, а далі буде тільки гірше. Я вмить пожалкував про своє поспіхом прийняте рішення податися до школи та навіть наважився виголосити своє справедливе обурення перед громадськістю. Однак батьки розцінили це як бунт і мотивували власну (вельми жорстку) позицію дуже промовистими аргументами, з гучним ляскотом припасовуючи їх до певних частин мого тіла. Після того я так глибоко розкаявся, що наступного ж дня, смиренно склавши зброю, знову потюпав до школи всотувати новітнє знання про те, що світ — це банальна і вельми нецікава штука.

    Школа добряче прополола мій спраглий до знань дитячий мозок, висмикавши з нього доблесні фрагменти про королів, лицарів і драконів. Натомість на спорожнілі місця вчителі з воістину ослячою одержимістю втовкмачували інформацію про атоми, молекули, протони, електрони, кварки й усяку іншу муру. Виграшу від того не було ні на дещицю. За своє життя я не бачив ні драконів, ні атомів чи електронів, але мусив вірити, що остан- ні існують. Думайте, що хочете, але я волів би за краще не знати того всього і вірити у вогнедишних зміїв. І це незважаючи на те, що лайновий кашкет більше не налазив мені на голову.

    Проте школа не викоренила мого потягу до мрій. Із жагою спраглого я ковтав одну за одною книги Джека Лондона, Жуля Верна, Рафаеля Сабатіні, Джеральда Даррела, Тура Хейєрдала й інших подібних авторів. Ночами я плив через Атлантику разом із Колумбом, пробивався крізь крижані гори Антарктики з Руалом Амундсеном, долав ополонки Льодовитого океану з Робертом Пірі, спускався з Огюстом Пікаром на дно Маріанської западини, атакував напханий золотом іспанський галіон пліч-о-пліч із Френсісом Дрейком. Я марив пригодами Марко Поло, Васко да Гами, Девіда Лівінгстона. І чим більше я читав, тим дужче переконувався, що в сучасному постіндустріальному світі не лишилося місця для романтики та пригод. Ще навіть не дотягнувши до повноліття, я остаточно переконався: нинішній світ глибоко вгруз у бруд буденності, а його мешканці стали парадоксально передбачуваними. Життя скидалося на старий нудотний фільм, у якому наперед відомі всі сцени та вибрики акторів, а вам зостається лише покірно догравати нав’язану суспільством роль.

    Здавалося, ще трохи — і справжнім мрійникам у цьому світі не буде про що мріяти…

    * * *

    Але у мене була Мрія, і звали її Мексика, і народилася вона одного чудового дня, коли мені до рук потрапила книга Генрі Райдера Хаґґарда «Дочка Монтесуми». Було мені тоді років дванадцять, а може, й тринадцять, я зараз навіть не пригадаю. Якщо намагатися бути точним і дотримуватися істинного плину подій, то остаточно Мрія сформувалася значно пізніше, однак саме з того моменту, коли я перегорнув першу сторінку уславленого роману, з’явився її перший в’ялий пуп’янок. На той час я ще не тямив до пуття, у що воно виллється, я навіть помислити не міг, що нетривале захоплення далекою країною переросте заледве не у манію. Єдине, що добряче відкарбувалось у пам’яті після прочитання книжки, — це опис навіженого та зухвалого рейду трьох сотень іспанських кабальєро на чолі з хоробрим Ернаном Кортесом від узбережжя Мексиканської затоки до Теночтитлану. Звитяжний похід, у якому зграя головорізів завдала прочухана багатомільйонній імперії, започаткувавши підкорення Мексики, припав мені до смаку значно більше, ніж нудотні описи любовних пригод доньки ацтецького імператора.

    Хаґґард — неперевершений романіст. Зазирніть на дозвіллі у його книгу, переконайтесь, як віртуозно він розписав боротьбу ацтеків із поневолювачами, здобривши роман усілякими звірствами святої інквізиції та безчесними підступами іспанців. Я скреготав зубами, читаючи про чергову поразку ацтецького воїнства, а коли дійшло до підлого забиття Монтесуми, мене тіпало від люті і я ледь не захлинався від праведного обурення. Після того на кілька днів навіть перехотілося дочитувати книгу: центральна сюжетна лінія, всі оті амурні фіглі-міглі та любовні шури-мури відійшли для мене на другий план. Роман я таки дочитав, хоча потому ще довго ходив набурмосеним і на чому світ стоїть псячив і цабанив клятих іспанців усіма лайливими словами, які тільки знав у дванадцять (чи тринадцять) років.

    Коли ураганні емоції, збурені романом, примерхли, я сів і замислився, чи, бува, не є вигадкою написане про Монтесуму, імперію ацтеків і Кортеса. Природно, мені заманулось докопатися, де в тому місиві з пригод проходить межа між історичними фактами та бурхливою уявою англійського прозаїка.

    Так воно все і закрутилось. Із прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів і цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем невпорядковані уривки й епізоди конкісти — однієї з найбільш огидних і кривавих сторінок в історії людства — шикувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували все чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків і майя, а слідом за ними — десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих.

    Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака вирушити до Мексики скидалося на тимчасову втрату здорового глузду, спричинену небувалої сили розладом шлунка. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися Мексики, прикинувши, що вони десь так на 0,5 % більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (припускаючи, до всього, що хоботному поталанить із погодою та вітром упродовж усього маршруту).

    Але то вже не мало значення. Мрія жила та давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неозорі простори долини Анауак, хоч навіть думка про можливість опинитися там навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував солоний присмак бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля. Іноді дорогою до школи подих сирого вітру, який виплигував на мене із проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь униз, у тропічні ліси, і далі — до океану. На всіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, вабила, мовби кароока східна красуня своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я якій — Мексика.

    А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, всі мрії поволі розчинилися під тягарем того, що ми, дорослі, звикли називати дорослим життям. Небавом я впевнився: школа — то ніщо порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя…