Око тигра. У пошуках скарбів

113 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Книжки В. Сміта видані 26 мовами у 38 країнах накладом понад 110 мільйонів примірників
10 творів автора екранізовані

Тисячу років скарб чекав нового володаря на дні океану. Колишній солдат Гаррі Флетчер проміняв війну на спокійне життя. Але чарівна жінка та люди з його минулого втягують його в небезпечну авантюру.

У Гаррі не залишається вибору – він повинен переграти своїх супротивників і підняти з дна дорогоцінний вантаж. Адже той, хто заволодіє скарбом, не тільки розбагатіє, але й залишиться живий…

Додаткова інформація

Автор:

Вілбур Сміт

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2016

Палітурка:

Тверда

ISBN:

978-617-12-0821-6

Кількість сторінок:

384

Країна:

ПАР

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Око тигра. У пошуках скарбів”

    * * *

    Це був один з тих сезонів, коли риба з’явилася пізно. Мій човен і його команда тяжко трудилися, щодня вирушаючи далеко на північ і повертаючись до Великої гавані аж темної ночі, та тільки шостого листопада нам трапилася перша велика рибина, яка ковзала на пурпурових брижах Мозамбіцької течії.

    На той час я вже втратив надію напасти на рибу. Мого човна заорендував рекламний бос із Нью-Йорка на ім’я Чак Мак-Джордж — один з моїх регулярних клієнтів, який щороку пускався в мандри до острова Сент-Мері, долаючи шість тисяч миль, щоб зловити великого марліна. Це був низенький жилавий чоловічок, лисий, як страусове яйце, із сивими скронями і зморшкуватим обличчям брунатної мавпи, але з дебелими, міцними ногами, такими незамінними під час риболовлі.

    Отож, коли ми, нарешті, побачили рибину, вона пливла поверх води, виграючи своїм плавцем, що був довший за людську руку й мав вигин у формі ятагана. Саме цей вигин відрізняє марліна від акули або дельфіна. Анджело примітив марліна тієї самої миті, що і я, проте й далі стояв на передній палубі, збуджено волаючи звідти; його чорні циганські кучері звисали на темні щоки, а зуби виблискували проти яскравого тропічного сонця.

    Рибина то вихоплювалася з води, то гойдалася на хвилях, неначе величезна колода, чорна, важка й масивна; її хвостовий плавець граційно повторював усі рухи спинного, аж поки вона пірнула і вода зімкнулася над її широкою іскристою спиною.

    Я повернувся й глянув на нижню палубу. Чаббі вже допомагав Чакові розташовуватись у великому кріслі риболова, закріплюючи важкі ремені й підбадьорюючи його, а тоді звів очі вгору й перехопив мій погляд.

    Чаббі зневажливо скривився і сплюнув за борт — разючий контраст із тим хвилюванням, яке охопило всіх нас. Чаббі — справжній здоровило, заввишки, як я, але набагато кремезніший і витриваліший. До того ж він один з найзавзятіших песимістів у нашій справі.

    — Сором’язлива риба, — пробурчав Чаббі й сплюнув знову.

    Я всміхнувся й гукнув:

    — Не зважай на його слова, Чаку! Твій давній друг Гаррі допоможе тобі зловити цю рибу.

    — Я маю тисячу зелених, яка підказує мені, що в тебе нічого не вийде! — крикнув Чак мені у відповідь, поморщившись від сліпучих сонячних відблисків, що ковзали по воді.

    Його очі мерехтіли від збудження.

    — А я кажу, що вийде! — пристав я на закла́д, якого не міг собі дозволити, і зосередив усю увагу на рибі.

    Чаббі, звичайно ж, мав рацію. Після мене він найкращий у світі знавець риб’ячих звичок. Цей марлін був великий, обережний і лякливий.

    П’ять разів я кидав йому принаду, вдаючись до всіх можливих хитрощів. Але щоразу він утікав від мене, як тільки я намагався скерувати навперейми йому свою «Танцівницю».

    — Чаббі, в ящику з льодом є свіжі шматки дельфінячого м’яса. Підтягни гачки, і ми настромимо його! — скрикнув я в розпачі.

    Начепивши м’ясо, я відпустив снасть, і принада попливла по хвилях, немов жива. Зловити момент, коли марлін ковтнув її, було неважко. Він неначе підняв свої широкі плечі, і я побачив, як зблиснуло його черево, схоже на дзеркало під водою.

    — Клюнув! — заверещав Анджело. — Він клюнув!

    Я доручив рибину Чакові, коли тільки звернуло на одинадцяту ранку. До напнутої у воді жилки треба докладати чимало зусиль. Але мій клопіт був іще більший, аніж просто зціпити зуби й тримати важке склопластикове вудлище. Я спрямовував «Танцівницю» слідом за марліном, а той шалено пручався й відчайдушно стрибав у воді. Нарешті Чак, умостившись у кріслі риболова, наліг на рибину, впираючись своїми дужими ногами.

    Через кілька хвилин після полудня Чак таки здолав марліна. Рибина виринула на поверхню й стала окреслювати кола, які завдяки Чакові щораз вужчали, аж поки ми підчепили її гаком.

    — Гей, Гаррі! — несподівано вигукнув Анджело, порушивши мою задуму. — А в нас гості!

    — Про що ти, чоловіче? — спитав я.

    — Сам Великий Джонні завітав до нас, — Анджело махнув рукою на воду. — Рибина пустила кров, і він це почув.

    Я глянув туди, куди показав Анджело, й побачив акулу. Її тупий плавець розтинав поверхню моря. Вона наближалася до нас, принаджена боротьбою й запахом крові. Це був здоровезний молот.

    — Тримай стерно, Анджело, — гукнув я й віддав штурвал.

    — Гаррі, якщо ти дозволиш цьому мерзотникові зжувати мою рибину, то можеш попрощатися зі своєю тисячею зелених, — пробурчав Чак, обливаючись потом у своєму кріслі.

    Я пірнув у рубку, де, опустившись навколішки, підняв засувки дверцят машинного відділу й відчинив їх. Лежачи на животі, я просунув руку в люк і вхопився за приклад схованого там карабіна.

    Повернувшись на палубу, я перевірив, чи він заряджений, і переставив його на автоматичний вогонь.

    — Анджело, підпливи-но ближче до цього Джонні.

    Перехилившись через поручні на носі «Танцівниці», я глянув на акулу, а Анджело тим часом підвів човна майже впритул до неї. Це справді була риба-молот — здоровезна, завдовжки з дванадцять футів. У прозорій воді вона видавалась якоюсь бронзовою.

    Я старанно прицілився між страхітливі очі, що прикрашали потворну акулячу голову, й натис на курок.

    Карабін затріщав, порожні гільзи заторохтіли по палубі, а вода вибухнула безліччю бризок. Акула конвульсивно здригнулася: кулі влучили їй у голову, розтрощивши хрящуватий череп і розірвавши крихітний мозок. Вона перевернулася голічерева й помалу почала занурюватись у воду.

    — Дякую, Гаррі, — відітхнув Чак у своєму кріслі, досі ще спітнілий і червоний.

    — Це належить до моїх обов’язків, — усміхнувся я до нього й пішов до штурвала, щоб змінити Анджело.

    За десять хвилин до першої Чак почав витягати марліна, вимучивши його так, що велика рибина перекинулася набік, насилу ворушачи перевтомленим хвостом і спазматично хапаючи повітря. Її помутніле око було завбільшки зі стигле яблуко, а довге тіло пульсувало й вигравало тисячею відтінків срібла, золота й королівського пурпуру.

    — Тепер обережно, Чаббі! — гукнув я, надівши рукавичку й підтягаючи рибу якнайближче до Чаббі, який тримав уже напоготові сталевий гак.

    Чаббі презирливо зблиснув на мене очима, дорікаючи мені, певно, тим, що, коли я ще був безпритульником у лондонських нетрях, він уже настромляв на гарпун здоровезних риб.

    — Зачекай, поки коток розмотається, — дав я ще одну пораду, щоб допекти йому.

    Чаббі гидливо скривив губи.

    Хвиля підняла рибу ближче до нас, відкривши її широкі груди, які сріблилися між відстовбурчених плавців.

    — Ну-бо! — скрикнув я, і Чаббі затопив у риб’яче тіло сталевий гак.

    Рибина забилася в агонії посеред білої піни, обсипавши нас бризками морської води.

    На Адміралтейському причалі я повісив марліна на стрілу портового крана. Бенджамін, наглядач причалу, підписав сертифікат, підтвердивши, що риба, яку ми зловили, важить вісімсот сімнадцять фунтів. І хоч яскраві флуоресцентні барви трохи зблякли і злилися в каламутно-чорний колір смерті, проте риб’яча туша вражала своїми розмірами — чотирнадцять футів і шість дюймів від носа до кінчика роздвоєного, наче в ластівки, хвоста.

    «Містер Гаррі повісив на пристані справжнього Мойсея», — таку чутку рознесли по вулицях босоногі хлопчаки, й остров’яни, вхопившись за чудовий привід утекти з роботи, прибігли на причал, щоб помилуватися фантастичним уловом. Чутка долетіла аж до урядового палацу, що стояв на крутій скелі, і президентський «лендровер» зі строкатим прапорцем на капоті прогуркотів по звивистій дорозі. Проклавши собі носом шлях крізь натовп, автомобіль зупинився, і з нього вийшов поважний чоловік. До незалежності Ґодфрі Бідл був єдиним адвокатом на Сент-Мері. Він народився на острові, а освіту здобув у Лондоні.

    — Містере Гаррі, оце справді дивовижний екземпляр! — захоплено вигукнув він.

    Ця велетенська рибина могла б посприяти розквітові туристичного бізнесу на Сент-Мері, і президент приїхав, щоб особисто потиснути мою руку. Як усі президенти в цій частині світу, він завжди намагався бути на висоті.

    — Дякую вам, містере президент!

    Навіть у капелюсі з високим наголовком він ледве діставав мені до пахов. Сьогодні президент був просто симфонією в чорному: чорний шерстяний костюм, чорні лаковані черевики, шкіра кольору виполіруваного антрациту і лише дві смужки напрочуд білого, кучерявого волосся, що закручувалося навколо вух.

    — Ви справді заслуговуєте на привітання!

    Президент Бідл танцював від збудження, і я зрозумів, що цього сезону мене знову запрошуватимуть на врочисті обіди в урядовий будинок. Щоб домогтися такого становища, мені знадобився рік, ба навіть два. Одначе президент таки визнав мене за уродженця острова. Я ніби зробився одним з його дітей, діставши відповідні привілеї…