Пісня Сюзанни. Темна вежа 6

Пісня Сюзанни. Темна вежа 6

93 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Шоста книга найпопулярнішого циклу короля жахів!

Сюзанна разом зі стрільцем Роландом пройшла довгий шлях у пошуках Темної вежі. Але тепер контроль над її тілом захопила демониця Міа. Вона збирається відправитися до Червоного короля — ворога стрільця. Міа переноситься в інший світ.
Чи зможуть друзі знайти її там і визволити Сюзанну з-під влади демониці? Над ними нависла смертельна небезпека, але вони продовжують свою подорож.

Додаткова інформація

Автор:

Стівен Кінг

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2015

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

464

ISBN:

978-966-14-0791-5

Країна:

США

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Пісня Сюзанни. Темна вежа 6”

    Перший куплет
    Променетрус
    Один

    — Чи довго триватиме магія?
    Спершу ніхто не відповів, тому Роланд перепитав знову, цього разу вже дивлячись прямо туди, де у протилежному кутку священникової вітальні сиділи Хенчик з роду манні та Кантаб, жонатий на якійсь з численних онук Хенчика. За звичаєм манні, вони тримали один одного за руки. Старший цього дня втратив онуку, та якщо він і журився, емоції не відбивалися на його незворушно закам’янілому обличчі.

    Поряд з Роландом, нічиєї руки не тримаючи, сидів мовчазний, з жахливо блідим обличчям Едді Дін. Біля нього на підлозі, схрестивши ноги, примостився Джейк Чемберз. Хлопчик
    затяг собі на коліна Юка, Роланд такого ніколи раніше не бачив та й не повірив би, що цей пухнастик-шалапут може дозволити з собою таке витворяти. Обидва — і Едді, й Джейк
    були заляпані кров’ю. Кров на сорочці Джейка належала його товаришу Бенні Слайтмену. В Едді на сорочці була кров Марґарет Айзенгарт, колишньої Марґарет з клану Червоної
    Стежини, загиблої онуки старого патріарха. Обидва — і Едді, й Джейк — виглядали втомленими так само, як почувався Роланд, проте він був цілком певен, що цієї ночі відпочинку їм не буде. Звіддаля, з міста, долинули вибухи феєрверку, співів, свята.

    А тут ніхто не святкував. Бенні й Марґарет загинули, а Сюзанна пропала.
    — Хенчику, скажи мені, благаю, скільки часу триватиме магія?
    Старий якось зніяковіло погладив собі бороду.
    — Стрільцю, Роланде, не можу я цього сказати. Магія дверей тієї печери поза моїм… Ти мусив би і сам це розуміти.
    — Скажи, що ти сам про це думаєш. Зважаючи на те, що ти точно знаєш. Едді здійняв руки. Вони в нього були брудними, під нігтями засохла кров, і до того ж тремтіли.
    — Скажи, Хенчику, — промовив він голосом тихим і таким пригніченим, якого Роланд від нього ніколи не чув. — Скажи, благаю тебе.

    Увійшла Розаліта, невтомна робітниця отця Каллагена, з тацею в руках. На таці стояли три філіжанки й карафа паруючої кави. Принаймні вона знайшла час, щоб скинути запилюжені, заляпані кров’ю джинси й сорочку і перевдягтися у домашнє плаття, але шок так і залишився в її очах. Вони визирали з її обличчя, немов зі своїх нірок якісь малі звірятка. Вона мовчки націдила каву і подала філіжанки. Та й кров вона не дочиста змила, помітив Роланд, беручи філіжанку. Залишилася смужка на тильному боці правої руки. Чия це кров, Бенні чи Марґарет?

    Звідки йому було знати. Та його це не вельми й обходило. Вовків було подолано. Колись вони можуть прийти знову або й ніколи більше не з’являться у Кальї Брин Стерджис. Це
    справа ка. А їхня проблема — Сюзанна Дін, котра насамкінець зникла, забравши з собою Чорну Тринадцятку. Хенчик промовив:
    — Ти-бо питавсь про печеру?
    — Атож, отче, — підтвердив Роланд. — Про тривкість магії.
    Отець Каллаген взяв філіжанку, неуважно посміхнувся і кивнув, проте без жодного слова подяки. Відтоді, як вони повернулися з печери, він майже не говорив. На колінах у нього
    лежала книжка, що називалася «Салемз-Лот», написана вона була чоловіком, чийого імені він ніколи не чув. Нібито белетристика, але там йшлося про Доналда Каллагена, себто
    про нього. Він жив колись у місті, про яке там розповідалося, брав участь в описаних там подіях. Він подивився на заднюю сторінку обкладинки, на той клапан, де вміщують фотографію автора, чомусь ледь не впевнений, що побачить власне обличчя, яким воно, радше за все, було 1975 року, коли відбувалися ті події, але там не було ніякого зображення, лише текст про письменника, та й з нього мало що можна було довідатися.
    Живе у штаті Мен. Одружений. До цієї написав ще одну книжку, відгуки на яку були доволі добрими, якщо вірити цитатам на обкладинці.
    — Що потужніша магія, то довше вона триває, — мовив Кантаб і запитально подивився на Хенчика.
    — Атож, — погодився Хенчик. — Магія й чародійство — одне й те саме, і вони розгортаються іззаду. — Він зробив паузу. — З минулого, сказати б ото так.

    ДВА

    Хенчик і Кантаб вирушили до манні Червоної Стежини, по-перше, щоб розповісти зборам старійшин (всуціль із чоловіків) про те, що було перероблено вдень, а по-друге, про ту
    ціну, яку вони мусять заплатити за цю роботу. Роланд пішов з Розою до її хатини. Та стояла на схилі, трохи вище від ще недавно охайної вбиральні, тепер майже геть зруйнованої. Всередині цієї вбиральні недоладним сторожем стирчав зламаний
    робот-вістовий Енді (котрий колись виконував багато інших функцій). Розаліта роздягала Роланда повільно, догола.

    А вже коли він лежав як мати народила, вона простерлася на ліжку поруч з ним і мастила його своїми особливими мазями: рани — котячою олією, а більш чуттєві місця — якоюсь жирнішою, з легким запахом, сумішшю. Вони кохалися. Кінчили разом (випадковий фізичний збіг, що його дурні сприймають за знак долі), до них долітали вибухи феєрверку на центральній вулиці Кальї й хвацькі вигуки, які видавали фолькен, більшість з котрих, судячи з їх гомону, були вже добряче під мухою.

    — Спімо, — шепнула вона. — Завтра я тебе вже не побачу. Ні я, ні Айзенгарт, ні Оверголсер, і ніхто більше в Кальї.
    — Так ти провидиця? — спитав Роланд. Голос його звучав розслаблено, аж безтурботно, проте, навіть коли він вганявся в глибини її жару, його не полишала тривога за Сюзанну: втрачену частинку його ка-тету. Навіть якби не трапилося нічого іншого, самої цієї втрати було достатньо, щоб завадити йому отримати справжній відпочинок і полегшення.

    — Ні, — відповіла вона. — Але час від часу я маю передчуття, як і кожна жінка, особливо коли її чоловік ось-ось її покине.
    — То я для тебе дійсно цей… Твій чоловік? Вона подивилася сором’язливо і водночас уперто.
    — Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, мені сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде?

    Він різко мотнув головою. Приємно було знову стати чоловіком якоїсь жінки, нехай навіть на короткий час. Вона побачила в його жесті щирість, і лице її посвітлішало. Погладила його по худій щоці.

    ТРИ

    Едді сидів на задньому ґанку будинку панотця, поки не залягла ніч і день, який ці фолькен від сьогодні називатимуть Днем перемоги на Східному Шляху, відійшов в історію (де він перетвориться на міф… звісно, за тієї умови, що світ триматиметься купи достатньо довго для того, щоб це відбулося). Звуки бучного святкування у місті значно поголоснішали, Едді навіть почав усерйоз загадуватися, чи не спалять вони там геть центральну вулицю. А його це обходить? Аніскілечки. Ще й докинув би: гуляй, дитино, доки твоя година. Поки Роланд, Сюзанна, Джейк, Едді та три жінки — вони себе називали Сестри Орізи — билися з Вовками, решта фолькен Кальї трусилися в місті або ж ховалися біля річки в рисових очеретах. Якихось десять років мине — та де там, навіть п’ять! — і вони переповідатимуть одне одному, як одного осіннього дня, стоячи пліч-о-пліч із стрільцями, наваляли кому треба.

    Це було несправедливо, і в глибині душі він розумів, що це несправедливо, але ніколи за все своє життя він не почувався таким безпорадним, таким розгубленим, а отже, і плюгавим. Він наказував собі не думати про Сюзанну, не загадуватись, де вона зараз може бути і чи народилося вже її демонічне дитя, а натомість все думав і думав про неї. Вона вирушила до Нью-Йорка, принаймні це він знав напевно. Але в який час? Там люди їздять при газовому світлі у двохколісних екіпажах чи, може, користуються антигравітаційними таксі на реактивній тязі, якими кермують продуковані «Північним центром позитроніки» роботи?

    А чи жива вона ще взагалі? Він викинув би з голови ці думки, якби міг, але розум така
    жорстока річ. Сюзанна ввижалася йому в якійсь канаві у Альфабет-Сіті 1, зі свастикою вирізаною в неї на лобі і повішеною на шиї табличкою ВІТАННЯ ВІД ВАШИХ ДРУЗІВ З ОКСФОРД-ТАУНА.

    У нього за спиною прочинилися кухонні двері в будинку священика. Почулося м’яке чалапання босих ніг (слух у нього тепер був гострий, добре налаштований, як і решта його вбивчої зброї) і клацання кігтів. Джейк з Юком. Хлопець усівся поруч з ним в Каллагенове крісло-гойдалку.

    Він залишався одягненим і не зняв з себе саморобної кобури. Там містився «рюгер», який Джейк вкрав у свого батька того дня, коли втік з дому. Сьогодні від нього відгонило… ні,
    не кров’ю. Поки що ні. Мастилом? Едді криво посміхнувся. Мало в цьому гумору.
    — Не можеш заснути, Джейку?
    — Ейку, Ейку, — погодився Юк і розпластався на дошках підлоги біля ніг у Джейка, поклавши морду між лапами.
    — Ні, я не можу перестати думати про Сюзанну, — відповів Джейк, трохи помовчав і додав, — І про Бенні. Едді розумів, що це природньо, хлопець бачив, як прямо в нього на очах розірвало його друга, як тут не думати про нього, але водночас Едді підступив до горла гіркий клубок ревнощініби весь жаль Джейка мусив би належати дружині Едді
    Діна.
    — Винен той хлопець Тейвері, — сказав Джейк. — Саме він. Запанікував. Побіг. Зламав собі гомілку. Аби не він, Бенні був би зараз живий… А потім дуже стиха — Едді був певен, у того хлопця серце б похололо, якби він таке почув, — Джейк завершив:
    — Френк… скурвий… Тейвері. Едді простягнув руку, яка не бажала втішати, і змусив її
    Торкнутися голови хлопця. Волосся в того було довге. Давно немите. Чорт забирай, воно потребувало стрижки. Потребувало матері, котра б точно знала, як про цього хлопця подбати. Нема тут матері, принаймні для Джейка. А ось вам і маленьке чудо: даруючи втіху, Едді й сам відчув полегшення. Не так, щоб аж, та хоч трішечки.
    — Відпусти, — промовив він. — Що сталося, те сталося.
    — Ка, — гірко погодився Джейк.
    — Кай-єт, ка, — підтакнув Юк, не підводячи морди.
    — Амінь, — проказав Джейк і розсміявся. Від цього сміху війнуло тривожним холодком. Джейк витяг «рюгер» з саморобної кобури і подивився на нього.
    — Цей револьвер пройде, бо він родом з того боку. Так каже Роланд. Та й інші, мабуть, теж, бо ми не стрибатимемо у тодеш. А як ні, то Хенчик сховає їх у печері, а потім ми за ними, може, ще повернемось.
    — Якщо ми потрапимо до Нью-Йорка, — сказав Едді, — там повно зброї. Ми собі знайдемо.
    — Не такої, як у Роланда. Я збіса сподіваюся, що мій пройде. Жодної зброї не залишилося в жодному зі схожих на цей світів. Гадаю, так.

    Едді тримався такої ж думки, але не вважав за потрібне її висловлювати. У місті прогриміло, і потому настала тиша.

    Вщухає гуляння. Нарешті вщухає. Завтра безперечно сьогоднішнє поголовне святкування продовжуватиметься цілий день, але вже поменшає п’яних, а притомних побільшає. Роланда з його ка-тетом чекатимуть, щоб привітати як почесних гостей, але якщо боги творіння виявлять свою ласку і двері відчиняться, їх тут уже не буде. Уполювати Сюзанну. Відшукати її. Геть з голови полювання. Це буде пошук. Ніби прочитавши його думки (а він дійсно був здатен на це, бо вельми чутливий), Джейк промовив:
    — Вона ще жива. — Звідки ти можеш це знати?
    — Ми б відчули, аби вона була мертва.
    — Джейку, ти можеш її торкнутися?
    — Ні, хоча…

    Не встиг він договорити, як якийсь глибинний гуркіт докотився з-під землі. Ґанок раптом почав розгойдуватися то вгору, то вниз, немов човен у бурхливому морі. Вони чули, як
    стогнуть дошки. З кухні долинуло торохтіння посуду, ніби там хтось цокотів зубами. Юк підвів голову й заскімлив. На його маленькій лисячій мордочці з притиснутими до голови вухами застиг кумедний переляк. Щось перекинулось і розбилося у вітальні Каллагена.
    Першою — нелогічна, проте сильна — в Едді з’явилася думка що Джейк убив Сюзанну, просто оголосивши живою. На мить землетрус посилився. Десь, виламуючись зі своєї
    рами, задеренчала шибка.

    Щось важко прогуркотіло в темряві. Едді припустив, вгадав — це та напівзруйнована вбиральня, от тепер вона цілком завалилася. Сам того не усвідомлюючи, він зірвався на рівні. Поряд, вчепившись йому в зап’ястя, стояв Джейк. Едді дістав Роландів револьвер, і тепер уже вони обоє стояли так, ніби приготувалися до стрільби.

    З глибин землі долинув фінальний буркіт, і ґанок у них під ногами врешті втихомирився. У деяких ключових точках уздовж Променя попрокидалися люди, вони здивовано озиралися довкола. На вулицях одного з Нью-Йорків репетували сирени автомобільної сигналізації. Вранішні газети повідомлять про невеличкий землетрус: розбиті вікна, жертв немає. Всього лиш незначний струс фундаментально надійного геологічного щита. Джейк широко розплющеними очима дивився на Едді. Він зрозумів. Позаду них прочинилися двері, і на ґанок вийшов Каллаген, на нім були благенькі білі труси до колін. І більш нічого, окрім золотого розп’яття на шиї.
    — Це був землетрус, авжеж? — промовив він. — Я пережив один колись у Північній Каліфорнії, але не пам’ятаю жодного відтоді, як опинився в Кальї.

    ДРУГИЙ КУПЛЕТ

    Тривкість магії
    ОДИН

    Дарма вони непокоїлись щодо фолькен манні. Суворий, як завжди, Хенчик і з ним ще сорок чоловіків з’явилися на міському майдані, звідки й було домовлено вирушати. Він запевнив Роланда, що цього вистачить, аби відчинити Незнайдені Двері, якщо їх взагалі можливо відчинити після того, як зникло те, що він називав «темним люстром». Старий не промовив ані слова вибачення за те, що привів менше людей, ніж обіцяв, але бороду собі смикати не переставав. Іноді навіть одразу обома
    руками.
    — Чому він так робить, отче, ти не знаєш? — спитав Джейк у Каллагена. Загін Хенчика вирушив у східному напрямку десятком возів. Слідом за ними двійко віслюків-альбіносів з комічно довгими вухами й пломенистими очима тягли двоколісну кибитку, цілком покриту шатром з білої парусини. Джейку вона здалася схожою на величезну кулю «Джиффі-поп» 1 на колесах. На чудернацькому екіпажі, похмуро смикаючи себе за бакенбарди, сам-один їхав Хенчик.
    — Гадаю, це він від збентеження, — відповів Каллаген.
    — Не бачу причин. На диво багато людей зголосилися піти, особливо зважаючи на вчорашній променетрус і все таке.
    — Він зрозумів, що дехто з його людей злякався цього більше, ніж вони бояться його самого. Ще більше Хенчик бенте