Saint Porno. Історія про кіно і тіло

63 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Богдан Логвиненко – журналіст, телеведучий, арт-менеджер, мандрівник. Засновник найвідомішого культурного порталу свого часу, організатор масштабного фестивалю імені Богдана-Ігоря Антонича тепер веде популярний блог, на який підписано два десятки тисяч осіб.
Ця книжка створена на основі його інтерв’ю з незвичайною дівчиною, яка зламала стереотипи й обрала таке життя, якого сама хотіла. Вона – актриса порно.
І це – робота її мрії. Що відбувається за лаштунками знімального майданчика? Чому вона обрала цей шлях? Чесно, провокаційно, без купюр – про життя порноакторки, яким воно є. Ця відверта сповідь дає нагоду розібратися в нас самих, у суспільстві та в інших.

Це книга-виклик, книга-провокація. Це розповідь про те, що не афішують, що обговорюють у дуже тісному товаристві — і що становить більшу частину усього інтернет-трафіку. Про порно. Про гласні й негласні правила цього «іншого» кіно, з його зірковими режисерами, халтурним трешем, власним «Оскаром» і міфами про манливу доступність. Про зруйновані стереотипи і приголомшливі одкровення. Це історія дівчини з української провінції, яка знайшла адреналін, особисту свободу й улюблену роботу на знімальному майданчику за щільно запнутими вікнами. Утім, пошуки себе тривають.

Додаткова інформація

Автор:

Богдан Логвиненко

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Saint Porno. Історія про кіно і тіло”

    Передмова

    Ну, сідай і слухай. Я обіцяла тобі розповісти про все з самого початку. Останні кілька днів я думала про те, що могло би стати основою цієї розповіді. Думала про те, як все почалося, що було причиною того, що моє життя якось занадто сильно відрізняється від мільйонів інших. Ми всі унікальні, так. Але є люди, що почуваються в натовпі геть інакшими, хтось намагається це побороти, хтось із цим живе, когось інакшість виносить у іншу галактику, слід мати неабияку силу і мужність, щоб не розучитися комунікувати з нормальністю, коли ти вже занадто поза нормою, тоді може й пронесе. Часами їдеш у вагоні метро і несподівано відчуваєш якусь суперсилу, демонічну зверхність. Спостерігаєш за усіма збоку і бачиш їх проблеми. Їдеш у метро і вдивляєшся в очі людей. У потухлі і спалені буденністю, сірістю та задухою, спалені і зморені очі. Ця історія продовжується і перетікає із дня в день, невідомо для чого ти взагалі їздиш у цьому метро, куди, з ким, навіщо. А потім несподівано трапляються якісь свої — близькі і щирі, відкриті і сяючі. Очі. І ви виходите з метро вже разом.

    Проте я не можу сказати, що почуваюся особливою. Я — лише частина декількох мільярдів населення цієї планети, я не хочу гучного і визначного життя, мене відлякує слава і ймовірна зацікавленість моєю особою, від мого життя нічого не змінюється. Ні в кращий, ні в гірший бік. Я працюю в незрозумілій для переважної більшості сфері. Мало хто про це знає, з моїх колишніх друзів, скажімо. Деякі із них мене засуджують, і це вже для мене якийсь невеличкий виклик. Хотілося б пояснити їм дещо, але занадто довго слід буде говорити. Занадто багато порожнини між нами, вона, ймовірно, закладена ще у самому дитинстві. Церква, звичаї, мораль, етика? Начхати. Що більш розвинене суспільство — то менше кожному діла, чим сусід займається у вільний від роботи час, і навпаки. Що більше люди знають про будову, що більше в них досвіду, що краще вони розуміються на темі — то менше їм хочеться про це щораз говорити. Коли я повертаюся до України чи Росії — я все більше почуваюся на руїнах цивілізації. Тут міг бути цивілізаційний стрибок, але люди поки що не хочуть його прийняти, вони не готові. Тих, хто готовий, виштовхують і висміюють.

    Я відчуваю, як будь-який успіх чи досвід стає надлишковим. Overqualified — каже тобі суспільство. Менше знаєш — краще спиш. Так, по суті, трактується будь-яка норма суспільного договору. Я не погоджуюсь і страйкую. Я йду за досвідом. Хтось продукує сонячні батареї, намагаючись випередити час, хтось втілює в життя проекти, що змінюють нашу планету, хтось захищає права людини. А я трішки попрацюю з мораллю. Зміна суспільних норм, які закостеніли через моральні інститути, — це те, що мене по-справжньому непокоїть і примушує рухатися вперед. Я не готова розповідати це на камеру і ставати жертвою засобів масової інформації, тому ця розповідь нехай залишиться неперсоналізованою. Може, це й вигадка взагалі. Я цілком усвідомлюю, що моя історія, можливо, змінить щось лише на долю відсотка, на якийсь міліметр відсуне поділку подалі від православної агонії. А може, і не змінить узагалі. Втім, я принаймні спробую. Ти готовий?

    Дитинство

    Мені пощастило ще народитися у СРСР, але, ймовірно, значно більше пощастило застати його руїну. Ми і досі є її свідками, у моєму містечку змінилося дуже мало. Нові вивіски, старі правила життя, суспільство прогресує так повільно, що відставання я відчуваю все більше. З одного боку — це робить нас найбіднішою країною Європи. Наш страх, наша замкнутість, наші комплекси і є нашою бідністю. Я повертаюсь до свого міста і почуваюся дитиною, настільки до болі знайомий мені бур'ян, що проростає з міського фонтану, пліснява у під'їзді, запах заводу по сусідству. Усі кудись біжать, колотять гроші, втім, не поспішають розвиватися. Усі, як і раніше, роблять космічні ремонти вдома і викидають сміття собі під вікна.

    Але я трішки змінилася. Будь-який час у дитинстві так чи інакше проходить щасливо. Дитинство під час війни небезпечне — діти виростають скаліченими, але й ті пам'ятають все у яскравих фарбах. У дев'яностих стало дуже модно лікуватися від алкоголізму. Реклами, секти, кодування, ясновидці. Люди не знали куди дітися, в них несподівано з'явилась незалежність, до якої вони не були готові. Це теж була війна, і вона ще не закінчилася, війна моральності, війна за свободу, війна за справедливість. Люди спивалися і слухали страшні пісні про наркоманів. Тоді найпопулярніші страшилки були про все нове. Секс, наркотики, рок-н-рол. Ну рок-н-рол якось у Радянському Союзі ще потрапляв у якісь шпарини, він час від часу лунав, музика свободи в деяких колах була значно популярнішою, ніж музика війни, тюрем, «лагерєй» і рабства.

    От маршрутчики чи таксисти, вони ж досі не люблять музики свободи, і це їх норма, а ми, діти цієї музики, час від часу зустрічаємо інакших представників їх класу. Представників їх класу, що вибиваються з цієї нормальності, а ми радіємо їм, залишаємо чайові за нормальність і адекватність за нашими параметрами, навіть не усвідомлюючи того, наскільки анормальними вони є для свого звичного середовища.

    Діти, яким дають сповна розкритися, або ті, що наважуються піти альтернативним шляхом, за досить неоднозначною статистикою стають або успішними, або самогубцями. Невідомо, що краще для суспільства. Я була звичайною замкнутою дитиною, народженою в Радянському Союзі. Слухала і переспівувала пісні про наркоманів, не розуміючи в принципі, хто це такі. Не впевнена, що й батьки тоді це до кінця розуміли. Рок-н-рол звучав, наркотики у моєму житті з'явилися з Братів Гадюкіних, ТНМК і Андрія Миколайчука, ну тобто з’явилися не фізично, це просто були трендові розмови і пісні, всі тоді говорили про те, про що раніше можна було лише мовчати. А вперше я дізналася про те, що таке секс із якоїсь «Енциклопедії сексуального життя». Тоді це були перші книжки свободи для дітей, перші переклади світових підручників з базової поведінки, з базової сексуальної освіти. З цих підручників можна було дізнатися більше, ніж зі шкільної практики спілкування. Ти колись розповідав історію про те, як тобі батьки подарували «Енциклопедію для хлопчика», а бабуся сховала подалі. В мене була майже ідентична історія. Був великий скандал, батьки йшли врозріз із моральними принципами своїх батьків, їх молодість проходила вже у часи, коли свободою пахло повітря, Перебудовою було просякнуто все навколо, відчувався Wind of Changes. А їх батькам все ще здавалося, що це тимчасово. Вони і далі шкодували про смерть Сталіна і чекали приходу нового, другого Сталіна. Їм подобалася ця закритість, або вони просто до неї звикли. Старше покоління, батьки наших батьків, взагалі не говорили зі своїми дітьми про секс. Менше знаєш — краще спиш. Потім стає вже пізно, коли несподівано з'являються венеричні хвороби, небажана вагітність. Але радянська культура продовжує диктувати умови і зараз — що менше дитина знає про світ, то довший час, імовірно, вона ним і не зацікавиться. Краще не говорити, бо можна щось пробудити.

    Я довго намагалася згадати. Мені здається, що вперше я відчула якусь сексуальність у фільмі «Інтерв'ю з вампіром». Побачила як щось неосмислене, красиве і неосяжне мені, забитій дитині з маленького українського міста. Ти ж так ти написав у своїй статті? Маленьке українське місто? Ну, не таке вже воно й маленьке. А ще були «Ті, що співають у терні» Колін Маккалоу. Там такі блискучі любовні сцени. Мені тоді здавалося, що блискучі, звісно. До речі, Маккалоу померла нещодавно, цього року.

    Мені було, напевно, років вісім, коли ми ночували у подружки, в бабусиній хаті. Напевно, сексуальна революція сталася саме тоді. У моєї подруги була старша сестра, яка щойно вийшла заміж. Ми довго сиділи й обговорювали шлюбну ніч. Це була наче розмова про щось таємне, страшне, незнане і дуже цікаве. Тоді, напевно, вперше я зрозуміла, що таке статевий акт.

    Потім я повернулася і почала розпитувати деталі у батька. Ми з ним були страшенно близькі якийсь час, але на цю тему батьки не дуже любили говорити. Тато давав натомість культурну освіту — він підсадив мене на Queen і Стіва Вандера. Тато був колоритним мешканцем нашого міста. Він трішки не вписувався у звичний архетип міського мужичка. Він ходив у таких круглих окулярах і носив вуса. Він страшенно піклувався про свій зовнішній вигляд. При цьому він працював на заводі, як, здається, і всі у цьому місті. Міста-заводи, міста-примари. Тоді все було чудово, зараз я дивлюся фотографії, найперші наші кольорові фотографії. А там усі, геть усі сірі. Сірі люди із заводу чекають на брудний сірий автобус. Сірі люди з сірого заводу йдуть до своїх сірих хрущовок пішки. Я кручу фотографії в руках, мені здається, що вони вицвіли, припали пилом, може, колір за роки зійшов, але ні, він не зійшов, це кольорові фото сірості, на яких сірість здається ще сірішою, ніж якби вона була передана на чорно-білому знімку. Найгіршим було те, що навколо все ставало кольоровим, а люди боялися кольору і досі бояться. Вже були кольорові телевізори, вже давно знімали кольорові фільми, на показах мод вже давно показували кольорові сукні, а люди все одно вдягалися сіро. Я сховала кольорові фото і почала розглядати чорно-білі. На них все можна дофантазувати, на чорно-білих фото сірість — це властивість плівки, а не суспільства. Так я робила і у дитинстві, мені здається, я дофантазовувала кольори до буденності міста-примари.

    На заводі він і познайомився з мамою, нічого не змінювалось, саме там вони продовжували працювати, поки я ще була малою. Із заводу росли ноги багатьох проблем нашої сім'ї. Як може бути взагалі все гаразд у родині, якщо три роки поспіль мама з татом ходять на роботу безкоштовно? Тоді були такі часи. Був популярний жарт, що вхід на роботу скоро стане платним, бо фактично усі працівники витрачались на проїзд, їжу тощо. Не ходити на роботу було б дешевше. Усі ходили на завод, хоча грошей не бачили. Заводи, які працювали за держрозахунком, виявились непотрібними державі, яка більше не могла забезпечувати дешевим непотребом населення, непотріб можна було імпортувати, але хіба у ще бідніші країни, втім, ніхто не розумів, як це зробити. Вижили лише найспритніші або найзатребуваніші. Військові заводи взагалі стали непотрібними, вони по інерції все ще виробляли якісь застарілі деталі і зберігали їх на складах. Потім працівники потроху зі складів виносили брухт і здавали на метал. Виживали найхитріші, усіх інших душив страх. Усі боялися втратити роботу, хоча по суті роботи вже давно не було. Коли мені виповнилося шість — мама завагітніла вдруге і лягла у пологовий будинок. Ми з татом тоді жили на дві квартири: в одній були самі, в іншій — бабуся, якій була потрібна поміч. Плюс мама в пологовому будинку і завод. Батько розривався і бігав скрізь, я бігала за ним. Саме тоді, напевно, ми найбільше зблизилися. Мені було всього шість, але я пам'ятаю це як вчора.

    А потім з татом все пішло шкереберть, обернулося зовсім навпаки. В нас були сімейні скандали, мама з татом розійшлися. Тепер я з ним зовсім не спілкуюсь. Але це вже я забігаю наперед.

    Напевно, я була дуже закритою дитиною. Хоча усі навколо були такими ж — замкненими у собі, недолюбленими, з сімейними проблемами та купою комплексів. Мені до того ж не пощастило зі школою, хоча навряд чи в такому місті комусь може пощастити. Кому взагалі може пощастити в цій сірості і навколишній убогості? Навіть фантазія якось вирівнювалася за загальним стандартом, ГОСТом. У місті-заводі все було однаково, всі будинки побудовані за одним проектом, всі назви зупинок не мали жодного історичного підґрунтя: Лікарня, Поліклініка, Школа, Леніна, Радянська, Жовтнева, Пологовий будинок, Кладовище, Центр, Район номер два, Район номер три. Жодна з цих радянських шишок, іменами яких все було названо, ніколи тут не була. Жовтнева революція відбувалася далеко, тут був ковток незалежності у той час, радянської влади ніхто не любив, але і не розумів, як можна без неї жити. Радянська влада принесла сірі пологові будинки, поліклініки і школи, у яких робочий клас міг протриматись у сумнівній стабільності і достатку. В місті, де не було жодного яскравого малюнку, де п'ятдесят, а може, й усі сто відтінків сірого все одно не передавали усієї кольорової гамми міста. Страх виділитися, відхилитися від норми, це мій сьогоднішній страх кольорової фотографії тих часів, мені сьогодні здається, що тоді все було значно яскравіше, ніж ці фото, я так собі все домалювала і вирішила.

    Втеча

    Я кілька разів намагалася звідти втекти, мені завжди хотілося бути самостійною і незалежною, я чомусь не боялася. Мені здається, що ми всі від народження вже маємо якісь вади, вже заздалегідь прописані тріщини у наших хромосомах. Але наші вади іноді нам можуть дати більше, ніж переваги, я, наприклад, не боялася, на якомусь глибинному рівні в мене був відсутній якийсь такий звичний для всіх пункт. Усередині мене йшла боротьба між двома я, з одного боку — я була слухняною дівчинкою, читала багато книжок, у дворі мене майже ніколи не бачили. Мені було нецікаве общинне життя дітей. Я дивилася на них з вікна, і десь глибоко в душі страшенно хотілося до них, але я переборювала в собі це бажання і далі читала книжки. Іншій «я» хотілося іншого життя — відкритого, гармонійного, не з одними лише книжками. Але я не знала, як може виглядати це інше життя. Коли ти замкнений, коли ти замкнений у замкненому маленькому сірому місті, де ніхто нічим, окрім офіційної роботи або навчання, не займається, важко зрозуміти, чого ти хочеш, якої альтернативи. Просто починаєш депресувати, бо не бачиш альтернативи своєму життю. Насправді альтернатива є завжди, завжди. Якби в мене було якесь друге життя, я б його, напевно, прожила б так само. Бо я завжди знаходила альтернативу тому, що набридало.

    Отже, альтернатива в мені перемогла. Одного разу, в п'ятницю, я сказала батькам, що не піду більше в школу. В п'ятницю — це був не найкращий час для таких офіційних заяв, оскільки в них лишалися два вільні вихідні дні на те, щоб мене переконати у зворотньому. Але мене нічого не спиняло, ми дуже серйозно сварилися. У суботу я вже знайшла роботу і ходила, як рекламний агент, містом і розповсюджувала аудіокасети й аудіозбірки. Це було дуже дивне заняття, бо здебільшого нікому й в біса не треба були ці чортові аудіозбірки, але я робила це з неабияким завзяттям. Перша робота! У нас була величезна команда, кожен старався, дехто перебільшував усе настільки, що навіть уявляв це справою цілого свого життя. Мені здається, що це теж данина часу, — приватні фірми, на яких платили смішну зарплату, що були альтернативою державним, де не платили взагалі. Ці невеличкі конторки робили переворот у свідомості багатьох людей. У нас був супервайзер, він мотивував і надихав, слово «супервайзер» з'явилося саме тоді. Ніхто не знав, що саме воно означає, навіть і сам супервайзер. Мене ж надихало ще й те, що це була зовсім інша культура, командна гра, у школі цього страшенно не вистачало.

    Тоді в мене були перші серйозні сварки з татом, він був проти, але мама чомусь мене підтримала. Я стала ходити до школи через раз, все більше проводячи час за розповсюдженням аудіокасет. Скільки мені було? Напевно, років п'ятнадцять. Пам'ятаю, як ми поїхали в Рахів. Чому в Рахів? Ніхто не знав. Якось мене пустили без батьків у потяг, я була наймолодшою, а тому і найбільше хвилювалася, про це серед наших працівників мало хто знав. Але мене пустили. Це було взимку, було сніжно і страшенно холодно. В п’ятнадцятиградусний мороз я бігала вулицею і розповсюджувала аудіокасети. Я дивувалася сама собі. Природжений інтроверт, якого страшенно перло це інше життя, ця можливість, яку дали мені аудіокасети.

    Не все йшло гладко. Одного дня за мною почав полювати якийсь дорослий чоловік. Ну, спершу, я нічого дивного не помітила, ми кілька разів випадково зустрілися на вулиці, ми йшли разом і хвилин п'ятнадцять спілкувалися. Він мав досить добрий вигляд, до тридцяти років, молодий, ніяких підозр у мене не могло виникнути, хоча страшні історії про маніяків, серійних вбивць і, звісно, наркоманів тоді були якраз на піку. Але я не дуже стежила за новинами і була трішки поза цим контекстом. За кілька днів я зрозуміла, що він мене переслідує, чекає на мене просто скрізь. Моєю роботою було ходити вулицями і поширювати касети, а він просто стояв і підглядав за мною, то в одному місці, то в іншому. Спочатку я намагалася цього не помічати, але останнього мого дня в Рахові усе змінилось. Я купувала в кафе якусь булочку з чаєм, коли знову побачила його крізь вікно, він стояв ззовні і дивився на мене, його очі були налиті кров'ю і якоюсь злістю. Він показав жестом, як відрізає голову, а тоді пальцем на мене. Аудіокасети дали мені навики легко заговорювати з незнайомцями. Самій чіплятися і пропонувати щось. І я саме думала заговорити з цим чоловіком і спробувати зрозуміти, чому він за мною ходить. Але цього не сталося. Мене, ту, що не боїться, охопив справжнісінький страх, який подолати було вкрай складно, до того ж, звісно, моя уява тоді все гіперболізувала…