Шпигунка

4.50 з 5 based on 2 customer ratings
(2 відгуки покупців )

77 грн

Є в наявності

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (2)
  • Читати уривок

Опис товару

Вона завжди знала, що кохання вбиває. Але стала тією, ким мріяла, і заплатила за мрію найвищу ціну. Та жодного разу не пошкодувала…

Один з найавторитетніших громадян Бразилії і Посланець Миру ООН, один з найпопулярніших у світі письменників, тиражі творів якого ось-ось подолають рубіж у 100 мільйонів примірників, майстер притчі та психологічної інтриги Пауло Коельо виносить на суд читачів свій новий роман.

Історія жінки, яка стала чи не найбільшою загадкою чи містифікацією початку ХХ століття, навіть розсекречена через багато років британською MI5 та розвідками Німеччини і Нідерландів, залишила по собі більше питань, ніж відповідей. Бо відповіді були відомі лише їй, «Перлині Сходу», яка зачаровувала Париж своїми спокусливими танцями та своєю відвертою красою, блискучій куртизанці, яка змушувала наймогутніших чоловіків, що вершили долі Європи, забувати про все, аби лише потрапити у світло екзотичного індонезійського Сонця — Мата Харі.

Зневірена у коханні, вона вважала своє серце пусткою, містом-привидом, населеним пристрастями, зрадою і самотністю. Вона відкриє його лише одного разу, аби впустити те, що затопить його по вінця, назавжди — Париж… Вільна жінка у вільній Столиці світу, вона назве себе Мата Харі і мовою танцю й тіла промовлятиме до тих, серед кого почуватиметься екзотичною пташкою, вільним лебедем. Лебедем серед качок, які відмовляються літати, боячись невідомості… Це вони почали цю війну, потяли Європу колючим дротом, забрали її Париж. Мата Харі не була ні на чиєму боці. Просто мріяла повернутися до міста, яке любила…

Додаткова інформація

Автор:

Пауло Коельйо

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2016

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

192

ISBN:

978-617-12-1660-0

Країна:

Бразилія

Відгуки покупців

4.50 з 5 зірочок
2 відгуки
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

2 reviews for Шпигунка

  1. 4 з 5

    Цікава книга, показує загальну картину життя Мата Харі. Любительям біографій сподобається.

  2. 5 з 5

    Цікава книга, читається на одному подиху. Рекомендую.

Залишити відгук

    Частина 1

    Шановний метре Клюне, я не знаю, що станеться наприкінці цього тижня. Я завжди була оптимістичною жінкою, однак час робить мене самотньою та сумною.

    Якщо все буде так, як я думаю, ви ніколи не отримаєте цього листа. Мене помилують. Зрештою, сенсом усього мого життя було підтримання зв’язків із впливовими людьми. Тому я збережу цей лист, щоб одного дня моя єдина дочка могла прочитати його й зрозуміти, якою була її мати.

    Однак, можливо, я помиляюся. Я не плекаю великої надії, що ці аркуші, на котрі витратила останній тиждень свого земного життя, збережуться. Я завжди була реалісткою й знаю, що адвокат після закриття справи одразу береться до наступної, не озираючись назад.

    Уявляю, що тоді відбуватиметься; ви — людина дуже зайнята, котра здобула популярність, захищаючи військову злочинницю. Під вашими дверима стоятиме натовп і благатиме взятися до їхніх справ. Хоч ви й зазнаєте поразки, однак також отримаєте й широку рекламу. Ви зустрічатиметесь із журналістами, котрих цікавитиме ваша версія подій, і ходитимете до найдорожчих ресторанів цього міста. Ваші колеги дивитимуться на вас із повагою й заздрістю. Ви знаєте, що ніколи не було жодних конкретних доказів проти мене, а лише маніпуляції з документами. Але ви ніколи не зможете визнати публічно, що дали померти невинній людині.

    Невинній? Мабуть, це не зовсім те слово. Я втратила невинність, щойно моя нога ступила на землю цього міста, яке я дуже люблю. Я думала, що могла маніпулювати тими, хто хотів знати державні секрети; я думала, що німці, французи, англійці й іспанці ніколи не мали сили мені опиратися, а завершилося все тим, що зманіпулювали мною. Я уникла покарання за злочини, які скоїла, оскільки в більшості випадків моя провина полягала лише в тому, що я була емансипованою жінкою у світі, керованому чоловіками. Мене засудили за шпигунство, тоді як усі мої дії — це поширення пліток у салонах вищого світу.

    Так, я перетворювала ці плітки на «секрети», оскільки хотіла здобути гроші й владу. Однак ті, хто зараз мене звинувачує, знали, що я не розповідала нічого нового.

    Шкода, що ніхто ніколи про це не дізнається. Ці конверти напевне зберігатимуться в надійному місці — у якомусь запорошеному архіві, заповненому іншими справами. Можливо, іноді їх вийматимуть, коли наступник або наступник наступника вирішить очистити простір і викинути давні справи.

    На той час моє ім’я вже забудеться. Але я пишу не для того, щоби мене пам’ятали. Усе, чого я хочу, — зрозуміти себе. Чому? Як могли засудити до смерті за таку малу провину жінку, яка впродовж багатьох років отримувала все, чого бажала?

    Я озираюся на своє життя й розумію, що пам’ять — це річка, котра завжди тече назад.

    Спогади сповнені примх, картинок пережитих подій, від яких перехоплює подих, від найменшої дрібниці, від незначного шереху. До моєї камери долинає аромат свіжого хліба, і це нагадує часи, коли я була вільною й могла відвідувати кафе. Це руйнує мене більше за страх смерті чи самотності, у якому я зараз живу.

    Спогади приходять не самі, а з демоном, ім’я якому Меланхолія. О, цей демон дуже жорстокий, від нього не втекти. Слухати, як співає ув’язнена, отримувати поодинокі листівки від прихильників, які ніколи не дарували троянд і жасмину, згадувати підмостки в якихось містах… Речі, що минали тоді непомітно, — оце й усе, що тепер залишилося мені від тієї чи іншої країни.

    Спогади завжди перемагають. Разом із ними приходять іще жахливіші демони, ніж Меланхолія, — муки сумління. Вони мої єдині товариші в цій камері, окрім тих моментів, коли навідуються сестри, щоб трохи поспілкуватися. Вони не говорять про Бога й не засуджують мене за гріхи, які в суспільстві заведено називати плотськими. Зазвичай вони вимовляють лише одне чи два слова, і з мене починають струменем витікати спогади, ніби я прагну повернутися в минуле, зануритися в річку, котра тече назад.

    Одна з них колись запитала в мене:

    — Якби Бог дав тобі другий шанс, ти прожила б життя по-іншому?

    Я відповіла ствердно, однак насправді не знаю напевне. Мені лише відомо, що тепер моє серце — це місто-привид, населений пристрастями, ентузіазмом, самотністю, соромом, гордістю, зрадою й печаллю. Від цього не вдається звільнитися, і навіть коли я жалію себе, то тихо плачу.

    Я — жінка, народжена не в ту епоху, і цього ніщо не змінить. Не знаю, чи в майбутньому мене пам’ятатимуть, однак якщо це станеться, то нехай мене вважають не жертвою, а тою, котра робила сміливі вчинки й безстрашно заплатила за це відповідну ціну.

    Під час одного приїзду до Відня я познайомилася з чоловіком, який мав шалений успіх як серед чоловіків, так і серед жінок Австрії. Його звали Фройд (ім’я мені не запам’яталося). Люди обожнювали його, бо він повернув їм можливість бути невинними. За його словами, насправді всі наші гріхи належать нашим батькам.

    Зараз я намагаюся зрозуміти, у чому помилялися мої батьки, але не можу звинувачувати свою сім’ю. Адам Зелле й Антьє дали мені все, що можна купити за гроші. Вони були власниками капелюшного магазину, успішно інвестували в нафтопереробку ще до того, як люди зрозуміли перспективність цієї галузі. Вони дозволяли мені навчатися в особливій школі, відвідувати уроки танців і верхової їзди. Коли мене звинуватили в тому, що я — «жінка легкої поведінки», батько написав цілу книжку на мій захист. Однак він не повинен був цього робити, оскільки всі мої вчинки зроблені за власним бажанням, а його текст лише привернув більше уваги до звинувачень у проституції та брехні.

    Так, я була повією, якщо під цим словом мають на увазі людину, котра отримує покровительство й коштовності в обмін на ласку й задоволення. Так, я була брехункою. Але брехункою настільки нав’язливою й настільки безконтрольною, що неодноразово забувала сказане й мусила витрачати багато розумової енергії для подолання власноруч встановлених перешкод.

    Я можу звинувачувати своїх батьків хіба лише в тому, що народилася не там. Леуварден — місто, про яке ніколи не чули навіть більшість моїх співвітчизників-голландців, місто, у якому абсолютно нічого не відбувається й кожен день схожий на попередній. Ще юною я зрозуміла, що гарна, адже подруги часто мене наслідували.

    1889 року фортуна зрадила мою сім’ю: Адам збанкрутував, Антьє ж захворіла й за два роки померла. Вони не хотіли, щоб я за цим спостерігала, тому відправили мене до школи в інше місто — Лейден. Батьки мали тверде переконання, що я повинна здобути вишукану освіту й стати вихователькою в дитячому садку, очікуючи, що якийсь чоловік прийде й візьме на себе відповідальність за мене. У день від’їзду мама покликала мене й дала пакетик насіння:

    — Візьми це із собою, Марґарето.

    Марґарета — Марґарета Зелле — ось моє справжнє ім’я, яке я просто ненавиділа. Безліч дівчат назвали цим ім’ям на честь відомої й шанованої акторки.

    Я спитала, для чого це.

    — Це насіння соняшника. Попри те, воно означає більше. Ти маєш дечого навчитися від нього: воно завжди буде соняшником, навіть якщо ти якоїсь миті не відрізниш його від насіння інших квітів. Хоч як би сильно воно хотіло, ніколи не перетвориться на троянди чи тюльпани в символі нашої країни. Якщо воно захоче відмовитися від своєї суті, усе закінчиться гірким життям і смертю. Тому навчися йти за своєю долею із радістю, хай якою буде ця доля. Поки квіти ростуть, вони показують свою красу й подобаються всім; потім вони помирають і залишають своє насіння, щоб уже інші продовжували Божу роботу…