Танець білої тополі

76 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Самотню Ніку, яка пам’ятає справжню любов і ласку лише від єдиної людини – няні з дитячого будинку, – доля приведе до білої тополі на горі біля села, яке вона так довго розшукувала. Наче у снах дитинства намріялось дівчині це дерево… Колись посадив цю тополю для своєї коханої Левко, що пережив окупацію, боротьбу в УПА та заслання…

Їхні випробування закінчаться тут, біля білої тополі. Хто вони одне одному, ці люди з різних епох? І чи перетнулися б їхні шляхи, якби не біла тополя на горі, посаджена двома закоханими багато років тому?

Додаткова інформація

Автор:

Надія Гуменюк

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2016

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

304

ISBN:

978-617-12-1527-6

Країна:

Україна

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Танець білої тополі”

    1

     

    Ледь-ледь розплющила повіки. Перед очима — дрібнесенькі густі ворсинки, сторчма на чомусь жовтогарячому впереміш із рудим і червоним. Здогадалася: це картатий коц, витканий у кольоровій тональності вохри. Коц, мабуть, старий, праний-перепраний, бо зовсім не віддає вовною. Натомість ніздрі лоскоче запах трав — дивовижна суміш ароматів, серед яких домінує щось дуже знайоме. «Липовий цвіт», — здогадалася нарешті. То, може, вона лежить під липою? Але ж над розквітлим деревом обов’язково роїлися б і гули бджоли, а тут тихо як у вусі. Та й запах якийсь надто тонкий, уже добряче вистояний. Отже, це сухий цвіт. І бджоли апріорі не можуть гудіти, бо зараз осінь. Звідки вона знає, що осінь? Звідкись…

    Ще одне зусилля над неслухняними повіками. Краєчком ока вдається розгледіти смугастий тканий ходник на підлозі, а в кутку гнуті ніжки столика і двох стільців — мабуть, і те й друге від одного меблевого гарнітура. Поруч — півколо блідого світла: вочевидь, на столику стоїть лампа-нічник. Зрозуміло: це ліжко з твердим матрацом, застелене старим коцом, розміщене у кімнаті. А кімната? Де ця тьмяна кімната? І як вона у цій кімнаті опинилася?

    Страшенно хочеться пити. Голова гаряча, вуста зашерхли й покрилися твердою болісною шкіркою. Чого ж це так спекотно? Адже зараз осінь.

    «Осінні айстри горілиць зайшлися болем…» Це айстри горілиць, а вона — долілиць, обличчям у старий коц.

    Якби вдалося підняти голову, можна було б побачити трохи більше, принаймні знала б розміри цих апартаментів, у яких невідь-як опинилася. Але голова гаряча і важка, як ціла земна куля — з горами і долинами, морями й океанами. Важка і неслухняна. Точніше, це не хоче слухатися шия й не дає повернутися голові. А якщо все-таки змусити її? Ні, болить, біль віддає у плече.

    Тишу сколихнуло чиєсь важкувате дихання. Хто тут? Заплющила очі й завмерла. Хтось підійшов до ліжка, закотив на ній сорочку і футболку, легенько торкнувся хребта і ретельно, міліметр за міліметром, почав промацувати тіло — від шиї до лівого плеча, від плеча до попереку, а тоді вбік і знову вгору, до ребер. Доторки дуже делікатні й обережні, ніби якийсь дивний звір ніжними-ніжними подушечками лап зі схованими всередині пазурами торкається і намагається промацати — що там у неї під шкірою? Щоразу по кілька натисків — спочатку миттєві і ледь чутні, ніби погладжування, а тоді впевненіші, сильніші. Здалося, ніби якісь особливі промені просвічують її палаюче в гарячці тіло й огортають його заспокійливою прохолодою. Зачаїлася, не озивалася, не подавала й знаку, що вже прокинулася, — не знала, хто біля неї, чого цій людині (чи справді звірові?) треба. Але, як не дивно, їй хотілося якомога більше і більше тих прохолодних доторків.

    Та ось диво-промені метнулися над нею і перемістилися на праву половину спини. М’яка подушечка торкнулася плеча, зупинилася над ним, і враз — наче всі пазури водночас випустила, пронизала ними беззахисну плоть. Вона голосно зойкнула й аж засичала. Тіпнулася всім тілом, спробувала повернутися на бік, але не змогла — біль, наче куля, пройшов від плеча до хребта, тоді до шиї, в передпліччя, розвернувся назад, по тій же траєкторії опустився до ніг і застряг у коліні. Перед очима попливли жовті кола. Знову спасенна гаряча темрява і забуття.

    Та все ж за мить, всього-на-всього за якихось півсекунди, впродовж яких голова робила чверть повороту ліворуч, перед нею промайнуло обличчя. Суворий лик аскета: продовгуватий, ніби з мармуру витесаний, з різко окресленими рисами, прямим носом, трохи випнутим вперед підборіддям, з глибокими зморшками біля вуст, з довгим волоссям, що сивою гривою спадає з голови і торкається пліч. Видовжені, темні із синюватою поволокою, як сливки-тернівки, очі, кресонули по ній і хутко сховалися під повіками. Ще півсекунди вистачило, щоб подумати: це Бог!

    Авжеж, це Бог. Отже, вона, раба Божа, уже на тому світі. Тепер доведеться прозвітувати про своє коротке життя на землі та про гріхи, яких встигла наробити. Ні, про гріхи, здається, не звітують. Потрібне  якесь інше слово. Інше… Намагалася пригадати, яке саме, але ніяк не могла.

    «Не суди того, хто згрішив. Бійся того, хто не кається».

    Ось воно, потрібне слово — каятися. За гріхи треба каятися! Але хто це сказав? Бог? Скосила праве око, щоб глянути на його вуста. Але він уже відвернувся. Он від ліжка повільно віддаляються черевики — чорні, добряче розношені, зі стертими обцасами, підошви вимазані жовто-рудим суглинком. Хіба ж Бог може ходити в таких старих розтоптаних шкарбанах? Здається, він вийшов у двері, бо раптом війнуло холодною сирістю і… квашеною капустою. То де ж вона опинилася? І хто ж тоді сказав: «Не суди того, хто згрішив. Бійся того, хто не кається»?

    — Добре, що слова запам’ятала. А хто сказав… Хіба це має значення? Ти ж мене давно забула, Невеличко.

    Невеличка… Так її називала… Хто? Ну звісно ж, Натуля! Але коли це ще було!

    Із гарячих сутінків кімнати випливла жіноча постать у синьому халатику, присіла скраєчку ліжка, біля її ніг.

    — Натуля?! Невже це справді ви?

    — Моє шанування, панянко-хуліганко! І що це ти надумала цього разу? Що вчворила?

    — Я не… не хотіла. Так вийшло. Але як ви могли подумати, що я вас забула? Я вас ніколи не забувала! Ніколи-ніколи!

    — Не гарячкуй так. Вірю, вірю. Якщо кажеш, що не забувала, значить, так воно і є. Ти маленька дивачка, яка ніколи не вміла обманювати. Колись я навіть побоювалася: як же ти, така невиправна правдолюбка, будеш жити у цьому світі, де обманюють всі? Ну гаразд — майже всі. Але, сподіваюся, такою ти й залишилася. Тільки що це за звертання таке, що це за безцеремонність? Прошу зважати — я вже пані в літах, а не якась там На-ту-ля… Фу, як несерйозно!

    Хриплуватий голос, трохи непропорційне овальнее обличчя, виразні сірі очі, обрамлені тонким мереживом зморщок, іронічний вигин вуст, гладенько зачесане назад сиве волосся з тонкими русявими пасемками, що вперто не хочуть піддаватися загальній сивині.

    — Нато Улянівно! Але ж ви…

    — Отож-бо! Ната Улянівна. А не якась там… Натуля-буркотуля. Якою видумаскою ти, Невеличко, була, такою і зосталася! Хоча… Цим ми з тобою схожі. Я також ніколи не піддавалася усталеним правилам і навіть рокам. Так, навіть рокам. Як вони, капосні, не намагалися мене підім’яти, налякати, упокорити, зігнути, а я наперекір їм не змінювалася.

    — Хіба вам не сподобалося те ім’я, що я придумала? Воно ж одне-єдине на всьому світі. Так більш нікого ніде не називають. І ви… ви також така одна-єдина…

    — Ой-йо-йой! Думаєш, я не знаю, навіщо ти його придумала? Довго тобі, поспішайці малій, було вимовляти Ната Улянівна, от і скоротила, придумала. Хм… Але хтозна… Може, і справді я одна-єдина на весь світ з таким іменем. Певне, так воно і є. Та й ім’ячко непогане. Але як же ви його тільки не повертали в усі боки, халамидники малі! Як хотіли підлеститися, то бігли до Натулі-мамулі, Натулі-квітулі, Натулі-кицюлі, а як я чогось не дозволяла, то зразу ж ставала Натулею-цибулею або Натулею-буркотулею.

    Шорсткувата долоня зі стійким запахом туалетного мила лягла на її гаряче чоло. Зразу стало спокійніше і прохолодніше.

    — Я ніколи не називала вас цибулею. Слово честі! Ви ж така… така…

    — …Карамельно-шоколадна, медово-мармеладна і грушево-яблучна… Знаю, знаю. Мовчи! Хіба я тобі не казала, Невеличко, що хворе горло терпіти не може балачок?

    Хотіла заперечити: горло в неї не болить, і взагалі… скоро їй нічого не болітиме, бо на тому світі вже немає болю — там тільки вічне блаженство. От прозвітує вона про своє життя, покається, і тоді… Але спочатку треба пригадати все. Мовчати їй зараз ніяк, ну ніяк не можна. Вона ж мусить сказати… мусить… Це ж через неї Нату Улянівну тоді… Господи, прости!..

    — То не твій гріх. — Натуля ніби прочитала її думки і тяжко зітхнула.

    — А чий же?

    — Хай тебе це не обходить. Головне, що не твій. Я це точно знаю.

    — А Бог знає?

    — Смішна ти, Невеличко. Давай-но краще подивимося, як воно було…