Tattoo. Читання по очах

73 грн

Розпродано

Доати в список бажань
  • Опис
  • Додаткова інформація
  • Відгуків (0)
  • Читати уривок

Опис товару

Відзнака «Золотий пістоль» за кращий гостросюжетний детектив!
Журналіст-криміналіст Богдан Лисиця розслідує вбивство татуювальника. Справа незвичайна — слідів на місці злочину немає, але хтось познущався над тілом, виколовши загиблому очі.
Ворогів у татуювальника було більше, ніж друзів. До того ж він перейшов дорогу кримінальному авторитетові. А ще входив до таємничої групи людей і робив татуювання її новим членам.
Доки Лисиця знайомиться зі всіма обставинами справи, стається ще одне вбивство татуювальника… Журналіст відчуває, що й на нього починається полювання…

Додаткова інформація

Автор:

В’ячеслав Васильченко

Видавництво:

Клуб Сімейного Дозвілля

Рік видання:

2015

Палітурка:

Тверда

Кількість сторінок:

512

ISBN:

978-617-12-0072-2

Країна:

Україна

Відгуки покупців

5 зірочок 0 0 %
4 зірочки 0 0 %
3 зірочки 0 0 %
2 зірочки 0 0 %
1 зірочка 0 0 %

Відгуки

Поки нема жодного відгуку.

Будь першим, хто залишить відгук на книгу “Tattoo. Читання по очах”

    Розділ 1. Дуче

    У кабінеті Бондаренка — двоє. Він і Лисиця. Сидять візаві. На столі — чашки із зеленим чаєм. Щойно залиті. Одна з логотипом «Якобс». На іншій красується викрутасами «Сергій». Над чашками здіймається пара. Але далі все закінчується невесело. Для пари. Вона відразу зникає…

    Бондаренко подав Лисиці чашку з логотипом. Той узяв. Гаряча! Поставив перед собою. Підстеливши квадратик паперу для записів. Ті, що лишились у стосі, затремтіли. Особливо наступний. Його час порахований. І життя все ж марнота марнот.

    — Дякую, — «обгорнув» чашку долонями. Ніби хотів зігрітися. — Отже, він майстер тату, мешкав у Донецьку, його вбито й виколото очі?

    — Зарізано, — поправив Бондаренко. — І ножа на місці не знайшли. Там узагалі нічого не знайшли. Ніяких слідів. Шикарний претендент на «глухаря».

    — Без слідів — то так, — сказав задумливо Богдан. — Але, може, їх не змогли знайти? Таке ж буває. Місце злочину кишить слідами, а їх просто не бачать. Усе залежить від того, хто дивиться. І від місця, з якого це роблять. — Ніби й «філософія», а помічено правильно.

    — Згоден. — Бондаренко взяв чашку і спробував відпити.

    Хотілося їсти. Та поки не «світило». Нехай хоч чаєм шлунок налякає. Але ковток лише один. Гаряче-таки! — Тому часто й не знаходять. — Поставив чашку назад.

    — А злочинів без слідів не буває. Раз є злочин — є й той, хто. І якщо це людина…

    — У нашому випадку — точно людина, — обірвав Бондаренко, хоча й не звернув на це уваги. — Не думаю, що надприродне спуститься до банального ножа. Обов’язково підшукає щось елегантніше.

    — Але наша людина слід таки лишила. — Богдан ніби став кавалером ордену «Святої Серйозності». — Виколоті очі. Навіщо це зроблено?

    — Хтозна, — стенув плечима головред. — Може, катували? Хотіли щось дізнатися?

    — Або помститися. За криву татуху. Чи за хворобу. Через голку це буває. — Лисицю можна слухати довго. Сьогодні він — наче професор логіки. — Це, як на мене, найреальніший мотив. Але й тоді виколоті очі ні до чого. Я, звісно, ризикую бігти попереду поїзда, але з очима тут не все так просто.

    — Ха! — видихнув головред усміхнувшись. — Тому я й загріб цю тему. Звичайні вбивства — це ж не твій профіль.

    — Смійся-смійся, — закивав Лисиця, — але насамперед я — все-таки професор, а вже потім твій підлеглий… Та й відколи вбивства стали «звичайними»?

    — Правильно, — кивнув Бондаренко. — Професор. А значить — людина розумна. Найгомосапієнсніша з усіх гомосапієнсних. Саме твоя голова тут і потрібна. Офіційне розслідування зависне. Як завжди. Поживитися тут явно нічим. Доказів на поверхні — нуль. Та й убито не банкірову дружину чи нардепа пузатого. Ворушитися особливо не будуть. Ніхто тобі й не заважатиме.

    — А ти вже вирішив, що я цим займуся? — Лисиця дивився на «шефа» невідпорно. Ніби хотів «продивитися». І випалити його наміри.

    — По очах читаю, що займешся. — Обличчям головреда гасали грайливі бісики. І проганяти їх він не збирався. Та вони й не пішли б.

    — Не знав, що вмієш, — показав Богдан невдоволення, але за ним ховалася цікавість.

    — Я вмію ще й не таке, — почав грати Бондаренко, — але прочитати твій запал нескладно. Великі яскраві букви.

    — Латиниця чи арабська в’язь?

    — Не повіриш, — не збавляв оберти «шеф», — банальна кирилиця.

    — Повірю, — стримав усмішку професор. — Сам же писав.

    — До речі, про «писав», — посерйознішав головред. — Коли роман про свої «вовчі» пригоди закінчиш?

    — Наші, Сергійку, наші. — Лисиця показав аксакала. Майже вийшло. Років тридцять не дотягнув.

    — Нехай буде гречка, — радо погодився Бондаренко.

    — Думав тижнів за три, — видихнув утому Богдан. — Хоча тепер…

    — Роздвоюйся. Ночі не спи. Але пропускати цей шанс… —

    Головред знову одягнувся у звичну «шкуру».

    — Чудово розумію, — закивав професор. — А тут ще й кафедра підпрягає…

    — Тоді розтроюйся, — прогримів вироком «шеф».

    — Якби ж міг… — Лисиця вже серйозний. Тут не до жартів.

    — Зможеш. Після вовкулак… Так, — спинив дискусію головред непідробною рішучістю, — придумуй, що хочеш, а це вбивство має стати «нашим».

    Лисиця почав кусати губи. Потім укинув у чай ложку меду й став колотити. Подумки кудись дременувши.

    Задзеленчав стаціонарний телефон. Бондаренко почав розмову. Наче крізь сон, Богдан розумів, що головред когось лає, але кого і за що, утямити, звісно ж, не міг. Заважала відсутність. Відсутність тут і зараз. Уявляв ту людину, з виколотими очима. Добре, якщо зробили це вже після смерті. А якщо до? Жахливі миті. А потім усе закінчилося. І очі вже стали непотрібними. Як і решта всього. Непотрібними… Стоп! А якщо вбивця не хотів, щоб цей майстер тату щось побачив? Якщо це йому було настільки важливо? Але ж мертвий уже нікому нічого не скаже. До чого тут очі? А що, коли вбивця так замітає сліди? Пускає хибною стежкою? Ходіть довкола виколотих очей, а я собі «замулюсь» глибоченько. І ніколи й ніхто…

    Гм… Може бути. Поміркуй іще — з десяток варіантів придумаєш. І всі вони мають право на життя. Доки сидиш у цьому затишному кабінеті. І лише перевірка кожного покаже, що викинути в кошик для сміття, а що вперто дотискати. Лишається дрібничка: почати роботу… Але… Спочатку випий чаю. Допоможе. Думати він допомагає завжди…

    Бондаренко давно закінчив говорити й тепер, усміхаючись, стежив, як Лисиця справді роздвоївся. Один, як робот, колотить майже холодний чай, а інший гасає Всесвітом. Тим, що поза кабінетом… Але два Богдани головредові не потрібні. Бо з кожного зиск невеликий. Треба зводити їх в одного. Отого. Багатьом знайомого.

    — Скоро й ложка розчиниться, — «штурхонув» замріяного «робота» Бондаренко.

    Лисиця одразу став одним. Швидко й безболісно. Без головредових надсузиль. І медичного втручання.

    — Кажу… — почав було «шеф», але професор одразу відповів:

    — Не хвилюйся, куплю нову. Срібну. Вовкулаки мають здатність не закінчуватися. Та й інша нечисть теж.

    — Про що задумався? — знову прочитав по очах головред.

    — Про очі, — замучено відповів Лисиця.

    — Якоїсь красуні чи…

    — Чи.

    — Гм… Це правильно, — аж зрадів Бондаренко. — А в Донецьку давно був?

    — Правду кажучи, — ніколи, — несподівано прозрів Богдан.

    — Ого. Тоді все за нас. «Розширюємо географію» твоїх поїздок. А то закордони вздовж і впоперек по кілька разів, а вдома…

    — Ну, раз треба, — вдарив по колінах професор і підвівся, — значить, будемо. Тільки дзвіночок зроблю.

    Дістав мобільного. Набрав Кодаковського. Той радо привітався. Лисиця без підготовки запитав:

    — Євгене Миколайовичу, а що тобі підказує ситуація з виколотими очима у вбитого?

    — А ти вже за той донецький випадок учепився? — Кодаковський ніби підслухав усе. Чи, може, й справді нажучив кабінет жучками?

    — Не треба було? — штовхнув полковника на слизьке.

    — Чому ж? — залишився на твердому той. — Твоя тема. Не крадіжка ж із сусідського балкону. І не приклад із підручника криміналістики. Тебе ж таке не «заводить»…

    — Не «заводить», — погодився Лисиця. — Це точно.

    — Гаразд. Тоді вмощуйся зручненько та слухай уважненько, — перетворився на «діда Панаса» офіцер. — Році в 90-му завівся був у Києві сексуальний маніяк. Він ґвалтував, убивав і виколював очі. Думав, що в очах жертв може залишитися його відображення.

    — З фотоапаратом сплутав? — спробував пожартувати Богдан. Вийшло не дуже.

    — Мабуть… — пропустив повз увагу Кодаковський. — Він, до речі, з підмосковної Балашихи родом. На прізвище ніби-то Кузнєцов чи Ковальов. Із кузнею пов’язане. Служив неподалік Києва. І вирішив тут гульнути так криваво. А потім дременув до Москви. І «фестивалив» уже там. Піймали його потім…

    — А-а-а… — завів монотонну платівку професор, але не надовго. — Пригадую-пригадую. Щось тоді про це бабусі під парадними гомоніли.

    — Отож… Не щастило кавалерові в коханні. А, видно, дуже хотілося. От і переступив. Звіром став. Майже вовкулакою. А! Тобі ж до них не звикати. Ще історія з тими вбивствами жінок не вщухла. Молодець ти… Мені б таких слідаків…

    — Я ж уже казав, — став «у третю позицію» Лисиця, — волю не міняю ні на що. Навіть на погони генеральські… А, до речі, коли вже тебе ощасливлять?

    — Ти, Богдане, як дитина мала, — аж образився полковник. — Чудово ж кумекаєш, що посада в мене полковницька. Звідки ж «генералу» взятися?

    — А нібито всі генерали лише за посади зірок щасливих нахапали…

    — Не всі. Але… Немає стільки грошей. Та й зв’язків таких «у верхах»… А хіба я полковником не гожий?

    — Та гожий, звісно, але…

    — Отож-бо й воно, що «але»… — перейшов на серйозність Кодаковський. — А що там про донецький випадок уже нанюхав?

    — Поки нічого. Ще не нюхав. — Лисиця ледь усміхнувся. — Тільки принюхуюсь.

    — Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?

    — Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.

    — Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись… Тільки з тебе пляшка.

    — Та нема питань, — зрадів Лисиця. — Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли… «Око — дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.

    — Ванга, правда, й без очей бачила, — «штрикнув» логікою Кодаковський.

    — Гм… Це точно, — погодився задумливо Богдан. — А може — ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.

    — Усе може бути, — обережно мовив офіцер. — Особливо ж — коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів — як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.

    — Ого! Багато таки може людина. Й дивувати не перестає.

    — Думаю, й не перестане, — сумно сказав полковник. — Є в душі нашій темній ще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.

    — Влучно, — мовив професор. — Ти, як завжди, мудрий.

    — Не перехвали.

    — Не буду. Ти ж мені ще потрібен.

    — Здогадувався я, — почав удавано плакати Трев, — що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…

    — Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.

    — Помилилася, мудра бабуся, — перестав удавати комедіанта Кодаковський. — Я став міліціонером.

    — Та я в курсі. Але — непоганим...