Саудаде й фадо в новій збірці Андрія Любки

«Уже давно її взяла в свої обійми апатія. Не депресія, песимізм, втрата віри в себе чи в майбутнє – байдужість. Ніяка, безформна, беззвучна. Спочатку подруги навперебій щось радили: подорож, новий флірт чи навіть романчик, психотерапевта, пігулки, вітаміни, спортзал, побільше кольорових овочів і фруктів у раціон, сон при відчиненому вікні, зміну роботи й розкладу дня, аж доки вона від усіх тих напосідливих приятельок не відвернулася, уникаючи спілкування й не даючи їм залізати у свою душу. Жінка ж бо добре розуміла: нічого лихого з нею не коїться, життя тече собі по-старому, просто тепер вона доглибніше відчуває, що все це за великим рахунком позбавлене сенсу, якщо під “все це” розуміти життя, будні, час. Самотня в цьому знанні, вона стала по-справжньому одинокою».

ATTENTION! Заборонено читати тим, хто страждає на депресію, апатично кутається у стандартно-у-клітинку шерстяні коци і (стандартно під Lykke Li – Possibility чи Archive – Light) вдивляється, як спускається поволі на землю пожовкле листя, немов зблякле мерехтіння колись величного своїм сяйвом золота, як зістаріла зморщена жінка, покинута своїми дітьми. Адже цей пост наскрізь увібрав у себе атмосферу самотності, а сама Самотність перетворилася на головну героїню.

13-го жовтня у стінах Острозької академії відбулася подвійна презентація нових напрацювань Андрія Любки та Остапа Дроздова. Молодий поет, прозаїк, есеїст та перекладач презентував нову збірку оповідань «Кімната для печалі», політичний журналіст, який вирішив спробувати себе у письменницькому ремеслі, дебютував з книгою, що увібрала в себе чимало художніх текстів та має лаконічну назву «№1».

Нова збірка молодого літературного діяча Андрія Любки – це вже не перший та не єдиний привід заявити про себе як про серйозного письменника, ще раз наголосивши, що Андрій Любка поет і Андрій Любка прозаїк цілком гармонійно співіснують.

Почавши з поетичних збірок «8 місяців шизофренії», «Тероризм», «40 баксів плюс чайові», автор, що народився у Ризі, пішов на експеримент, видавши прозову книгу «Кілер. Збірка історій». Як зазначає сам Андрій, «Мені було цікаво побавитися з прозовими формами». Згодом вийшли друком збірка оповідань «Спати з жінками», славнозвісний трагікомічний роман «Карбід», який і до сьогодні послуговується неабиякою популярністю, дозволяючи зазирнути крізь терени й махінації з боку контрабанди.

«Кімната для печалі» – це збірка 11 оповідань, які автор писав з 2011 року. Вони не мають точок перетину чи спільних магістралей, не пов’язані одне між одним. Проте неодноразово з боку публіки вже лунала думка, що збірку можна вважати романом, адже центральною постаттю в кожному з оповідань є Самотність.

«Покинуті, ревниві, зовсім юні й такі, що життя своє живуть уже лише в спогадах, – усі ці люди на межі відчаю знаходять своє власне місце для плекання туги, кімнату для печалі, захисну мушлю. Знаходять, бо знають: саме самотність – найприродніший стан людини».

В оповіданнях Любки – цілковита виваженість слова й беззаперечний літературний зріст. З віршів, насичених ненормативною лексикою, певним бунтарством а-ля Голден Колфілд з «Ловець у житі», Андрій переріс у справжнього прозаїка, здатного замилувати й причарувати гарними метафорами й… меланхолійністю. «Саудаде й фадо, ностальгія й меланхолія», – характеризує власну збірку молодий автор. А ми читаємо й переконуємось.

«Ці оповідання я писав 4 роки. Після того, як вийшов «Кілер» у 2012-му році, я увесь час пописував оповідання, бо вони пишуться як вірші. Приходять раз на кілька місяців, і ось ти пишеш оповідання. Сказати, що я пишу книжку оповідань, неможливо, бо ти їх збираєш» (А. Л. під час презентації).

«Ми не знаємо, скільки разів у цій кімнаті кохалися, а скільки разів в когось болів зуб» (розповідь про виникнення задуму щодо створення збірки “Кімната для печалі”).

«Хоча що б вона робила на найкращому пляжі світу у своєму хіджабі, тобто чадрі?» (фрагмент з нової книги).

«Ви знаєте, я не вперше бачу, як Любку сприймають. Саме жіноча аудиторія. Я бачу цей цукор, і що б він не читав, все одно ти прийдеш і купиш! І от в мене проблема: як я маю вас зацікавити після нього?» (О. Дроздов, звертаючись до Любки й аудиторії).

«Іноді, коли я прокидаюся в порожній кімнаті серед чорнющої темряви, мені здається, що в повітрі розлито пахощі бузкового цвіту після грози. Тоді я знаю, що мені снилася вона. Сімін».

Автор: Марія Прохоренко

Фото: Женя Мальчик