Маленька паризька книгарня. Огляд книги

Чому важливо відпускати ?

Історія, яка дає фору багатьом сучасним історіям про кохання. Бо в ній говориться не лише про кохання.

Книга, до якої поставилася обережно: було побоювання, що може виявитися таким розчаруванням, як і “Цілодобова книгарня містера Пенумбри”, адже в обох романах в анотаціях книгам в контексті сюжету приділялося багато уваги. На щастя, мої побоювання виявилися безпідставними: «Маленька паризька книгарня» – геть інший твір, який цілком різниться від «Цілодобової книгарні містера Пенумбри», де книги, виявилися декором (фасадом, антуражем, оздобою – називайте, як вам більше до вподоби) хоча б тим, що книги в Джордж – живі, вони не лише розкривають характери персонажів, а й самі є героями роману.

Роман, створений німкенею, є більш ніж на 100% французьким: це й ніжний сюжет, і соковито-витончена манера мовлення героїв, і безумовно романтичні деталі, які становлять кістяк твору та дають змогу читачеві на власні очі побачити  (саме побачити, саме бути присутнім у цій історії, саме не долучитися до неї, а спостерігати за героями через їхнє плече, перебуваючи поряд з ними).

Головного героя звати Жан. Жан… Одинак. Жан Одинак, так. Промовисте прізвище, погодьтеся. Уже це підказує нам: фабула буде крутитися навколо не просто життя/події з життя цього чоловіка, а навколо його самотності. А ще – Жан має баржу-книгарню під назвою «Літературна аптека», яку ласкаво кличе Lulu. Тож він живе з книгами. Але не просто живе з ними, а живе ними. Його робота – не продати людині книгу, а обрати ту, яка стане її книгою. Цій благородній місії Одинак служить якнайкраще, завдяки сотням (чи таки тисячам?) прочитаних книг навчившись емпатувати з неймовірною точністю.

У «Літературній аптеці» для кожного відвідувача на всі випадки життя будуть ліки: комусь запропонують Джорджа Орвелла, для когось оберуть Германа Гессе, а ще хтось вийде з примірником Джона Толкіна. І кожна книга стане для її покупця ліпше за пігулку, важливіше за антибіотик і суттєвіше за візит до лікаря. Хоча… Це і є візит до лікаря, проте з кориснішими, приємнішими, безпечнішими наслідками, аніж відвідини медичної установи. Але, як кажуть, не той п’є, хто варить. Тому й Жан зовсім відповідає своєму невтішному прізвищу: лірик і розчарований романтик, він зовсім безпорадний перед своєю бідою – кохання Манон і кохання до Манон завдало йому невимовного болю, він налитий ним, як наче налитий свинцем, немов несе в собі страшну вагу, і ця гиря затягує його на дно.

А ще в Жановій квартирі є зачинена лавандова кімната – той спогад про кохану Манон, який Одинаку невимовно й неможливо дійсно впустити у своє життя, а не з болем щораз препарувати його. І ця кімната – його ноша й тягар, збочене щастя й божевільна втіха. Це його щастя. Химерне й недоторкане, свавільне за природою почуттів – і засліплене. Але Жан боїться лавандової кімнати: у ній не просто ув’язнені спогади про Манон – у кімнаті, хоча він давно там не був, ув’язнено самого Жана. Ув’язнено вже 20 років…

І от – минув час, і Жан знову беззбройний перед обличчям почуттів: у його життя стукає нове кохання. Природно – він боїться. Він заплутався. І в цей час знаходить вітання з далекого життя. Він вирушає назад, щоб відпустити минуле й піти вперед, назустріч майбутньому.

Ніна Джордж використала цікавий літературний метод – прийом дороги. Жан мандрує з Парижа до Провансу, а це дорога не коротка, тож за час подорожі наш герой потрапляє в різні ситуації: і опиняється на майданчику для танґеро – і разом з ним ми відчуваємо пристрасть, енергію звабності та зваби; Жан, безпорадний і розбитий вщент, спостерігає, як помирає олениця; насолоджується кулінарними делікатесами – і шукає, шукає, шукає відповідь на біль свого життя – він наближається до своєї Манон, до глибини своєї душі…

Попри такий ось сюжет (виключно французький, виклично легкий і складний водночас), авторка не втрачає пильності в описах дрібниць, важливість яких для сюжету не варто недооцінювати.

У сучасній літературі, на жаль, ми спостерігаємо невтішну тенденцію: автор, який знайшов сюжет якщо не оригінальний (а з оригінальними сюжетами наразі трагедія: неможливо вигадати щось нове, навіть попри титанічні – лише претензійні, не більше! –  потуги масових авторів), то хоча б цікавий читачу, хоча б такий, що комерційно вигідний, починає вести сюжет, намагаючись якщо не заплутати в ньому читача, то не заплутатися самому. Наслідок – відсутність деталей, голість фабули, несоковитість тексту. Але – перепрошую на слові – піпл хаває, бо, як час від часу говорить прописну істину мій добрий знайомий – який попит, така й пропозиція… Але Ніна Джордж приємно тішить: її історія базується саме на деталях: подробиці є родзинкою роману, їх приємний надмір є солодким бонусом, який дозволяє цілком смакувати історією та перетворює її на літературний делікатес (і навіть кальки з російської не стають на заваді насолоді від стилю «Книгарні»).

Книгурманський роман Ніни Джордж отримує симпатію від читача завдяки смаку Провансу й запаху книг, унікальній «Великій енциклопедії помірних емоцій», компонованої Жаном Одинаком, незвичності постаті загадкового письменника Санарі, який насправді вигаданий авторкою, як, власне, і Макс Джордан (але про цих двох і ще третього мсьє прочитайте ліпше вже самі: нехай буде маленька таємниця ☺), можливості попрактикуватися у психології на прикладі розгадування особистості, знаючи, яких людей ця особистість зустріла у вирішальний відтинок життя, зворушливості та драматичності тих листів і щоденника, які писала Манон Жану й самій собі (і ці листи нагадують нотатки-молитви Фріди Кало до Дієґо Рівери).

До «Маленької паризької книгарні» хочеться дати щось схоже на лікарський рецепт:

• читати книгу по кілька сторінок за один сеанс, максимум – 2-3 глави. Але не більше;
• щоб лікувальні властивості книги мали максимальний ефект, варто бути знайомим із почуттям кохання особисто;
• спробуйте приготувати кулінарний шедевр. Навіть якщо все, на що ви спроможні, – це бутерброд. Чому, власне, бутерброд не може бути геніально смачним?! Не хвилюйтеся, що ви не Леона Вишневська – просто приготуйте смачненьке. А там, хтозна, може й за рецепти з «Маленької паризької книгарні» візьметеся;
• прочитайте бодай одну книгу з порад пана Одинака. Оберіть ту, яка найбільш відповідає вашим сьогоднішнім бажанням/потребам/небажанням/стану/цілям.

І одна особиста ремарка… Мій примірник роману Джордж помальований обережними підкресленням, але ще більше в ньому нотаток на берегах і між рядків, випадкових – ах ні, не випадкових: випадковостей не буває! – думок і зауважень. Роман можна цитувати, часто згадувати епізоди з нього, можна перечитувати – а можна виявити, що це просто не ваша книга, що когось залишає байдужим, а для когось стає тією, що писалася саме для нього, тільки для нього одного (чи для неї?..), про що Джордж теж розповідає на сторінках «Книгарні». Але зробіть для себе певні висновки з книги. Нехай вони будуть особисті, нехай, на перший погляд, несуттєві, але нехай висновки будуть.

…Зрештою, він дістається Провансу. Зрештою, він відпускає всіх і все. Зрештою, він втрачає свою стару подобу. Зрештою, він дає собі волю від кохання всього свого життя – від «Літераткрної аптеки». Зрештою, він приймає нове кохання. Зрештою… Це нове життя. З пам’яттю про колишнє. Але просто з пам’яттю, бо він уже не живе колишнім. І головне, що він зробив – це відчинив лавандову кімнату. Часом і нам варто ввійти у свої лавандові кімнати за сімома замками.

P.S. Між іншим, оригінальна назва Das Lavendelzimmer з німецької перекладається як лавандова кімната. Тож, певно, головним було знайти в собі мужність і пересилити себе, відчинивши двері до тієї лавандової кімнати, зробивши перший крок до оновлення…

Автор: Вікторія Беркут

 КУПИТИ КНИГУ