Перший досвід котеняти

Ірен Роздобудько «Одного разу»

У кожного є ті книги, з яких щось починається, які, ставши відправною точкою, задають тон і навіть піднімають планку для шуканого чтива, з якими мало що можна порівняти, які навіть за багатьох несприятливих умов залишаються для нас саме тими єдиними й неповторними, саме тими ідеалами-орієнтирами, про які говориш навіть з часом: «Це Книга».

Зв’язок із нею виник ще того, найпершого й навіть наївного разу, коли ти мав ефемерне уявлення, що то за напрям, коли йшов новонародженим котеням наосліп, відкриваючи світ навпомацки, коли відчуття лише починали не просто наповнювати тебе, а піддаватися бодай якомусь аналізу, коли ти ні з того ні з сього розплющуєш заспані оченята маленької киці, більше не покладаючись у всьому на маму-кицьку, і самотужки розумієш, що… «Яка краса!.. Скільки всього!.. І це все в мене попереду?.. Я вже в цім живу?..» І така собі котеняча наївність і зворушливість наштовхується на першу перешкоду – на цю ж самостійність! Бодай не в усьому, але ж самостійність! Спочатку дивно й трішки лячно, яке ж воно – те велике й непізнане, прекрасних і зовсім нових обрисів. Проте як же переповнює цікавість! І ти йдеш, котеня котеням, не маючи певності, що ж то буде, але підсвідомо й щиро довіряючи й довіряючись, не замислюючись, що там на тебе чекатиме щось страшне-страшне. Ні, ти віриш у щось тільки прекрасне…

Щастить, коли перший досвід успішний: тоді ти нізащо не полишаєш ту справу, що тобі вдалася, бо в тебе був гарний початок, значить, воно з першого погляду твоє. Таке буває, і буває часто! Повірте, якщо з вами цього не відбувалося, і підтвердьте, якщо це з вами трапилося. Котенятко з’їло свою першу котячу, дорослу їжу, а не поссало кицькиного молока, котенятко з цього задоволене: воно зловило кайф… Так розпочинається все найцікавіше – котеняткові пригоди. Але головне – це ж початок.

До чого вся ця муркотяча історія? До того, що спочатку це правда, а вже потім образ. І що в мене є три дебютності з цієї книги: відкриття, які відбулися саме завдяки їй.

Дебютність перша…

«Одного разу…» прийшла до мене одного разу, коли я тільки починала знайомитися з сучукрлітом, коли моїм узагалі першим разом була книжка «10 слів про Вітчизну» (і стільки ж, звісно, про любов) Олексія Чупи та пізніше – «Століття Якова» Володимира Лиса, коли до прози Сергія Жадана виявилася неготовою, коли була осіння зовсім осінь – така ж осіння, як осіння вона зараз, – коли щось зсередини штовхало до нового. Так я остаточно вийшла з книжкової зони комфорту та потрапила до світу літературного неспокою – відкриттів, яскравих вражень, свіжих думок і питань, що почали хвилювати мозок своєю наче буденністю, та все ж залишаючись для мене непересічними. Ви уявляєте – я прочитала ту книжку, яка остаточно й легко переконала мене: постмодернова література – це явище чи не найцікавіше (це вже зараз я розумію, що література модернова – таки найцікавіша для мене)! Яке це відкриття! Яка від цього насолода! Як мені пощастило! Як добре, що до цього не мала упереджень щодо сучукрліту, що сучукрліт прийшов до мене настільки привітним, що почав писати свою главу в моїй історії на чистісінькому аркуші!

Дебютність друга…

Я не читала до Роздобудько книг, у яких автор так прямо ділився з читачем особистим досвідом – чи своїм, чи досвідом когось іншого. Есеї з «Одного разу…» є приватними нотатками, які варто було ненав’язливо, але впевнено підсунути пересічній людині, що тинялася між шеренгами літератури в книгарні, обираючи, що б такого просто почитати, не задумуючись, що це просто стане насправді дуже не просто й дуже важливо.

Історії інтимності й щирості викликають симпатію та приязнь до автора, повагу, довіру… Ірен Роздобудько, пригадуючи, що з нею траплялося, виступає в амплуа психолога, який не по-менторськи дає настанови, не аналізує, безжально препаруючи людський досвід, а впускає на дозволену територію того, хто шукає. Шукає пораду, підтримку, себе. Ірен не дає нам висновків – лише інформацію для роздумів, пропозиції для екскурсу в самих себе. На своєму прикладі вона говорить про зовсім різні, здавалося б, не пов’язані речі: її перемогу над Пауло Коельйо, книги з Китаю (але це не значить, що книги китайські!), Стівена Кінга, силу розуму та вроди, шпрехшталмейстерську долю, мрії та цілі… Все це є дрібницями, але ж якими важливими! І з усього можна отримати урок, звісно, за бажання, звісно, за вміння робити висновки. Найприємніше в цьому те, що з нас не вимагають резюмувати, як правильно, а як – ні. Нам дають ситуацію та приклад, як учинила за цих обставин конкретна людина (що вирішила для себе, що обрала), але ніхто не пропонує розв’язку… Ми самі підходимо до неї, розплутуючи клубок психології себе, так само, як це в нас на очах робить Роздобудько.

Дебютність третя…

Її суть до неможливості просто звучить: усміхатися, бачити позитив, бути реалістом, навіть коли опиняєшся в ситуації кумедно-трагічніше нікуди. Не буває такого, з чого людина не знайшла б вихід! Не втрачати гумор, уперто йти до своєї мрії (а насправді ж більшість мрій є цілями, тож цілком придатні до реалізації, а не майорять недосяжними ялинковими прикрасами для оздоби нашого життя, але зрозуміліше про це розказує Роздобудько). До того ж, усе відносне й не варто чогось чи когось лякатися. Ви не є апріорі аутсайдером чи, тим паче, лузером! Який сенс має визнання, впливовість – статус, – якщо ви не почуваєте себе щасливим і не отримуєте задоволення від життя? І навпаки: чи вся ця титулованість подарує щастя? Не варто доводити нікому й нічого, тільки лиш собі: ліпше зробити щось дійсно корисне – чи для когось, чи, знову ж, для себе.

Дебютність четверта й найнесподіваніша…

Це парадокс, сміх, нонсенс, абсурд – але це важливо: книги можна й варто обирати за обкладинкою, навіть якщо з анотації ви мало що й зрозуміли! Не кожен послуговується цим способом з різних причин, але для мене, починаючи з Роздобудько, він виявився дієвим. Між мною та «Одного разу…» одразу пролетіли флюїди. Читач і книга – одна з найпрекрасніших історій кохання… з першого погляду! ☺ Так, остання дебютність найнесерйозніше звучить, але від цього зовсім не втрачає для мене своєї важливості та цікавості. Проте зараз відчуваю: наразі я не читатиму інші твори Ірен, бо не маю певності, що вони мені підійдуть.

У такому собі підзаголовку до «Одного разу..» говориться, що це неправильна книга. Щось у цьому твердженні все ж є, наприклад, для мене неправильність і прекрасність цих есеїв міститься в тому, що розраховані вони на читача, який уже певний час з Ірен, має якийсь досвід знайомства з автором і його доробком, загалом, може резонно припустити, що цього разу йому запропонує письменниця, але сторінка моєї історії, на берегах якої значилося Ірен Роздобудько, була геть білосніжною, як і сторінка сучукрліту. І ось так я завела собі моду: прочитати спочатку не біографію автора, не найвідомішу його книгу, а щось з його автобіографічного. Шкода, що не завжди маю для цього змогу: шкода, бо це неймовірний досвід – відкривати для себе спочатку персону автора, а вже крізь його окуляри сприйняття світу дивитися  й на твори цього письменника.

P.S. А всі ми – котенята, які щодня роблять для себе відкриття, чи не так? 😉

Автор: Вікторія Беркут