Рецензія на книгу “Суки отримують все”
Коли лише продумувала, що я важливого все ж зрезюмувала з Карпи, одразу відкинула грішну думку я-її-більше-нізащо-не-читатиму-це-не-моє. “Е ні, Вікусю, я ж знаю: не все так легко що з тобою, що з Карпою. Не сьогодні, не за місяць чи тиждень, але ти ще повернешся до прози Ірени”, – розпатякалося в моїй голові те, що називається совістю й за сумісництвом здоровим глуздом. Для мене, як, власне, і для багатьох, Карпа – це величезна неоднозначність, тож максимально обережна у своїх думках стосовно неї. Тим паче, про автора загалом у мене може скластися хибна думка, бо одного твору для цього замало. Але ось мій ескіз до книги про жінку, яка оригінально називає себе крутючим епітетом – сукою. Без коментарів.
– Провокація!
– Та яка ж ти крута, Карпо, провокаторка! Таких ще пошукай…
– Провокація!
– О ні! Невже суки – це ті леді, які мають усіх, які мають усе?!
– Провокація!
– Камо грядеши, літературо?
– Провокація!
– Лозунги порно!
– Провокація?..
– Принципи еротики!
– Провокація!
Є те, що кидає нам виклик, знаєте, так інтелігентно, між рядками, вишукано. Воно не кричить хайль-михайль-я-вас-епатую-я-все-тут-зруйную-хайль-михайль! Ні, це ж не той антисофістікейтед-принцип, який конче хоче вражати. Це ж той кшталт, який декларує витонченість висновків, не завжди їх завуальованість,та обов’язково їхню актуальність. Ви маєте право закинути мені обмеженість літературних знань (я погоджуся з цим, бо знання кожного обмежені), вузький колообрій прочитаних текстів чи їх низькоштибність, і частково я погоджуся з цими закидами: я лише відкриваю для себе грані літературного процесу. До чого така преамбула? До того, що мене не припиняє тягнути на Логвиненкову святість порно (тут на Bukio є, можна прочитати) – на цю красу ненав’язливості й неепатажності. На ці дві ознаки, опозиційні лейтмотиву шоку Карпиних “Сук”.
Я чухаю потилицю – що ж сказати?.. Я знічено розмірковую – яка потреба в Карпі?.. Я посміхаюся – література експерименту, шукань… А результатів? Є серйозні підмури для цих результатів. Я говорю шаблонні, банальні речі: так, Карпа – це знак питання сучукрліту, бо вона кидає нам гостренькі темки для все ж обговорень, бо так ми ох-ох-ох бачимо недоліки свого часу (недоліки свого часу… Хм, якось надміру пафосно). Я бачу користь Карпи: це мій приватний приклад наявності в ніші авторів провокативного героя, який, однак, не стане фігурою епохального масштабу для укрліту, а якщо залишиться на сторінках історії літератури, то як приклад письма інфантильної експресії? Я маю право на помилку в думках. Я посміхаюся, бо з карпоподібних дослідів буде результат: те наше з літератури, що здобуде визнання й стане таким, про яке ми самі говоритимемо з повагою (не всі, що звісно, що природно), буде антагоністичне Карпиним “Сукам“.
А в цій книжці ж говориться про кіно. Не зітхайте, я ж не негативно ставлюся до “Сук”, тож про українське кіно в Карпи не можу не згадати. Але це фарс, насмішка, відвертий жарт – наявність мистецького результату – фільму, – але відсутність реальності створення картини, хронічна пустопорожня богемність, фальш і чесний філософізм. Щастя: не філософізм абсурду. Але чого?.. Нехай буде просто – філософізм. Не думайте: я не упереджена щодо Ірени, але я упереджена у своїх бажаннях щодо літератури, у вимог до літератури. Є радісна новина: Карпа класно презентувала еротичні сцени. Красиво… Їй це вдалося дуже відверто й естетично – е-ро-тич-но. Гідно прописано.
Моя неоднозначність Карпи не різниться з неоднозначністю більшості: якби першою з сучукрлітівських книжок мені запропонували її “Сук”, я не певна, чи погодилася б далі знайомитися з цим сучукрлітом, я не певна, що поставилася б до нього адекватно. Хоча я також не певна, чи не почала б тоді шукати твори, які б мали іншу тональність, а не цю гармонію дисонансу. Мій перший раз із Карпою був сумбурним, яскравим, епатуючим і насиченим. Це був виклик для мене: а на що я готова в літературі? які межі в укрліті для мене є прийнятними? що, зрештою, я помічаю в цій літературі?
– Хто мене провокує?
– Сама собі виклик, а ще наша література недореалізована.
– Мене спровокувала Карпа?
-О так! Але не читати її, а бачити вершини української літератури.
– Це була провокація – чи це було щось очікуване?
– Я розуміла, що “Суки” – це не все так просто, але це не моя когорта орієнтирів літературних шукань.
Я усвідомлюю: епатаж – це ніша Карпи, у якій вона почувається навіть більш ніж комфортно. Вона герой сучасної деструкції, щось середнє арифметичне між Фредеріком Беґбеде й Пауло Коельйо, такий собі непередбачуваний гібрид. Інфантильна дівчинка, українська режисерка, компанії якої прагнуть, але яку всіма способами намагаються уникати без шкоди своїм інтересам, богемна крихітка Тріша Торнберґ, звабливиця та спокуаниця з “Сук” – крутий персонаж світської хроніки, сама авторка (не в усьому, та все ж), яка привернула до себе: хм, вона гонорова й незалежна жінка, з сильним феміністичним нахилом – ох, а це її підсвідоме бажання домінувати над чоловіком! – але ж вона дівчинка, беззахисна підлітка, яка кусається, щоб оборонитися… Яка ж вона сука? Вона маленька й ніжна, хоче тепла… Далебі ж, що хоче.
І тепер мені думається: так Карпа – то це ж іще й ніжність, прихована зворушливість і тендітність! Вона у своїй броні, не відкривається, та й чи потрібно їй відкриватися?.. До речі, Карпа “стібається” з усіх і всього, а хто “постібається” з неї?
Залишити відповідь