книга Корнелія, відгуки, огляд, рецензія

Хто це – Корнелія?

Надія Мориквас, роман-есей «Корнелія»

Жанр роману-есею до цього року був для мене невідомим, за виключенням, звісно, того, що на уроках української літератури філологиня говорила про те, що такої форми роман набув у часи модернових пошуків. Але що собою являє роман-есей, таки було для мене позитивною інтригою.

І ось – інтрига розкрилася: мій Всесвіт! роман-есей – це витончений, відточений до абсолютної філігранності жанр. Це вражаюча форма літературного твору, перевагою якої для мене стала виваженість кожного слова, і кожне слово – це діамант. Роман-есей дає автору можливість не просто створювати історію своїх персонажів (навіть якщо у звичайному романі автор і виписує психологію героїв, суспільно-історичну панораму, побутове становище перфектно), а «втручатися» в фабулу без дисонансу, цілком гармонійно. Наприклад, якби «Корнелія» була звичайним романом (але ж «Корнелія» – незвичайний роман, навіть якщо від означення жанру твору й відкинути цю прикладку есей, що додає солодкості звучання), складно було б настільки ефектно ввести глибокі пасажі-екскурси в історію, а для відступів, присвячених сьогоденню тих, хто знав Корнелію, довелося б створити сюжетну лінію з різким зміщенням у часі, що додало б різкості переходу та надало певної незбалансованості й важкості сприйняття історії.

Обравши ж форму роману-есею, авторка пропонує читачеві цікавий хід: ми отримуємо не просто оповідь, а документальний фільм. Разом з письменницею ми влаштовуємо таке собі розслідування, реконструкцію подій, до яких була причетна Корнелія, які вплинули на її життя. Знову ж, звичайний роман не дозволив би провести все це з такою інтригою та приємною дещо незвичністю.

У передмові до книги Надія Мориквас звертає нашу увагу на фотографію Корнелії-гімназистки, точніше, на «обрізаний кадр закоханого фотографа», що вже натякає: в історії Корнелії Опришко буде більше невідомого, аніж цілком відслідкованого та до кінця зрозумілого. Ми знаходимо цьому підтвердження, бо, по суті, доля дівчини так і залишається для нас загадкою, адже навіть твір закінчується сюжетними трьома крапками: Корнелія відпускає Петра Карманського, але що трапляється з нею далі?.. Куди стежка веде Корнелію – невідомо, складається враження, що вона розчинилася у Львові – місці, де ми востаннє тримаємо нитку її сліду. І далі – все, Корнелія зникла.

Зникла, наче її й не було. А чи була ця дівчина? Певно, що так. Але, як і багато своїх сучасників, виявилася надміру незначною для історії постаттю, щоб запам’ятатися бодай чимось, залишитися для нащадків. З іншого боку, якби Корнелія врізалася в пам’ять поколінь, якби про неї знали не лише ті, хто контактував із нею, то чи була б особа цієї дівчини такою цікавою для розслідування, чи виникло би бажання з такою детальністю та науковістю реконструювати її власну історію? Бо саме загадковість Корнелії, її присутність і водночас неприсутність роблять постать дівчини особливо й закономірно цікавою.

Книга Корнелія

І саме не несподівано, а закономірно цікавою: Корнелія жила в часи, коли історія майоріла десятками й сотнями гучних і не надто імен (кінець 1930-х – 1940-ві роки були багаті на події та щедрі на діячів), а її власне – Корнелія Опришко – було другорядним, несуттєвим і не мало бодай якогось значення, сенсу для запам’ятовування. Але ж ні, трапилося зовсім інше: Надія Мориквас «виловила» Корнелію з багатьох подібних і безликих для історії, одноманітних і без ідентичності постатей – не персоналій, а саме постатей, – перетворивши її на персоналію.

Дійсно, хто ця дівчинка-дівчина – Корнелія Опришко? У чому її важливість, у чому її цікавість? Вона виключна хоча б тим, що дає змогу зрозуміти: навіть ті, хто не став вагомим рушієм історії, є особистостями – одиницями. Про них знає не так і багато людей, але такі Корнелії – промінці сонця в мороці особистої історії – живуть з тими, хто їх знав, вічно. У чомусь Корнелія Опришко для мене подібна до Насті Лісовської: ці жінки були, це достеменно відомо, але як вони були, що з ними було – це більше загадка, це таємниця, яку ми хіба й можемо намагатися розкрити, послуговуючись в історії Корнелії з Тустановичів фотографіями, пам’ятником гімназистки, згадками тих, хто був з нею знайомий (але не знав, бо саме знати цю дівчину хтось навряд міг), а в історії Насті з Рогатина – портретами (та й чи ми певні, що зображена на них жінка відтворює лик Настуні?), міфічними переказами та скупими, але промовистими згадками тогочасної хроніки. Ці жінки оточені шармом таїни, напівморком, їхні обличчя напівзаховані від нас, хоч як би ми не намагалися побачити їх фаси, зуміємо роздивитися лише профілі.

Попри все – о так! – Корнелія жила. Навіть якщо дівчина й видається нам ефемерною, сумовитість і ліризм її історії є глибоко інтимними, реальними. Корнелія – одна з багатьох – унікальна, неповторна, у ній є та трепетність, банально, але та сама таїна, які й роблять її виключною. Чому ж вона залишилася? Для чого ми сьогодні знаємо про цю вродливицю з римським ім’ям: щоб подивуватися людській долі? не випадковості (чи таки випадковості?) запам’ятовування? щоб наблизитися до того часу?

Корнелія була. Для чого? Для кого? Для себе самої, перш за все, а вже потім для нас, а вже потім щоб ми ставили собі питання, щоб не знаходили на них відповідей, щоб приймали цю дівчину так, як нам вдалося її побачити, намагаючись діткнутися її таємниці, але так і не в змозі цього зробити, щоб ми прийняли її такою – загадковою, таїнною. Щоб ми зробили для себе реконструктивну подорож до тустановичівських нафтових свердловин. Щоб пірнули в розмови професора Карманського з дрогобицькими гімназистами про Івана Франка, про кохання Каменяра (а Франком цей роман-есей напоєно й насичено!). Щоб ми відчули історію, літературу не з погляду вічності (до голови сьогодні зайшов Павло Загребельний, уже прошу вибачити), а з погляду сучасності тим подіям. Щоб побачили, як у Дрогобич входили німці – і як танками визволяли місто совєти. Щоб, читаючи про тоді, думали про зараз: щоб ісвідомили різницю й подібність, ці уроки історії.

Постать Корнелії важлива ще й тому, що через історію цієї дівчинки-дівчини ми наближаємося до постаті іншого героя драми Надії Мориквас – до поета-молодомузівця Петра Карманського. Тобто наступна грань історії – це не просто реконструкція Корнелиної драми, а відкриття нам світу одного з митців «Молодої музи», а разом з тим – і знайомство з «Молодою музою». І ось це – це те, про що не говорять у школі, чому не надають великого значення, на що хронічно не вистачає часу, а ще більше – бажання. Так, про «Молоду музу» за програмою згадується, виринає ім’я Петра Карманського, але побіжно, мимохідь… Звісно, що всьому увагу неможливо приділити на уроці української літератури, але ж… На жаль, маємо лише але. Таки ми багато чого не знаємо через неуважність, ми багато чого через це і втрачаємо.

Часом мені здавалося: а чи почуття, викликані Корнелією в Карманського, і почуття, викликані Карманським у Корнелії, були насправді? чи це, знову ж, не ефемерність? не сон? не зваблива ілюзія, яка так легко може заколихати пильність, і ми вже віримо в будь-яку романтичну колізію? Але в романі ми бачимо дуже цнотливе, ніжне кохання, яке не змогло з бутону, навіть з пуп’янка, розкритися: Корнелії та сивочолому професору не стало сил зізнатися одне одному в цих почуттях, які, безперечно, були! Кохання вразливе, травматичне, засліплене, сповнене розчарувань, прозрінь – але прекрасне! Навіть якщо воно до самоти нещасливе, кохання прекрасне, який би біль за ним не стояв… Навіть якщо це кохання зродилося з раптового жесту, погляду, руху, навіть якщо воно згодом видасться нам за помилку.

Зрештою, «сиві професори подобаються студенткам, а поети літ своїх не рахують»… Що було в Карманського й Корнелії – пристрасний роман поглядів, який не мав продовження, хоч як би обом цього хотілося, попри те, що вони боялися й таки не наважилися? Але Корнелія відпускає професора у львівській каварні, розуміючи неможливість їхнього спільного майбутнього. Карманський з тамованим болем переживає втрату Корнелії ще на вокзалі в Дрогобичі, вирушаючи у Львів, бо усвідомлює неможливість повернення, але й неминучість припинення зв’язку закоханих душ, цей біль живе в ньому. Обоє спустошені від цього, але повні цим почуттям по вінця. А Корнелія?.. Вона зникає зі своєї ж історії, вона знищена, хоча й знаходить у собі останні сили, щоб відпустити. Карманський же й далі бачить свою ученицю за ідеал, мрію, підсвідомо шукаючи Корнелію в інших… Він кохає без надії на зустріч, без права на спільне майбутнє. Вони розходяться, але продовжують жити в душах одне одного, але в її душі – це пропалений клаптик, а в нього – щира віра в блакитну птаху.

Цьогоріч у мене було дві знакові знахідки на підтвердження краси й сили жіночої прози, унікальності сучасної української літератури: новели Ольги Деркачової зі збірки «Повидло з яблук» та роман-есей «Корнелія». Це різні книги, але спільне в них одне: утвердження багатства й усієї краси, величності прози на прикладі сучасної української! У Надії Мориквас я відкрила для себе «Молоду музу» (мій сором, що цього не трапилося раніше), поглянула на історію та літературу не крізь призму постатей, а з ракурсу звичайного сучасника, усвідомила, що не буває випадкових і незначних людей.

І – о мій Боже! – скільки можна зробити відкриттів в українській літературі, скільки ми всього не знаємо. На жаль…

Автор: Вікторія Беркут

Купити книгу

Share this post

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *