Виклик суспільству й літературі

Богдан Логвиненко “Saint Porno”

Провокативна назва, багатообіцяюча обкладинка і святий напис: «Продаж неповнолітнім ЗАБОРОНЕНО!» інтригують, а відверто оригінальні ілюстрації – викликають думку: «Чергова претензійність? Ні, це щось якісно інше…»

Оскільки ми бачимо перед собою самодостатній і напрочуд якісний для сучукрліту твір, його не слід розглядати, порівнюючи з «колегами по цеху». Тож уникнемо спроб до спостереження аналогій і звернемо увагу на те, що робить повість знаковою.

По-перше, це рафінована проза – витончена й вишукана, неповторна й висока. Така ж, власне, як і сама героїня книги, котра є фактично інтелектуалкою, жінкою, що несе свою внутрішню філософію мандрівок автостопом і життя в кайф. Останнє – найкраще з усіх ідей, що є в цій книзі, найкраще з моїх цьогорічних книжкових висновків. Життя в кайф – це цілий мистецько-науково-ідеологічний комплекс, осягнувши який стаєш щасливим попри всі негаразди, який є навдивовижу простим, та водночас до нього або не приходять взагалі, або приходять занадто пізно. Чому так? До суму тривіально: усе життя ми робимо не те, що хочемо, а те, що треба, що морально, пристойно, прийнято суспільством, за що на нас не посваряться пальчиком і не скажуть ай-яй-яй-як-тобі-не-соромно-так-чинити-погана-ти-така-пересяка-дівчинка. «Забити» на збочене та звихнене суспільство – це титанічний акт непокори, він до снаги не кожному. Якщо ми все ж чхаємо на всіх і на все та, не порушуючи прав інших, живемо у своє задоволення – це нірвана (а коли ще й займаючись улюбленою діяльністю отримуємо за це гідну винагороду – це ж узагалі щось фантастично прекрасне!). Це є тим блаженством, яке відчувається фізично, яке бачить кожен, яким захоплюються (ні, у нас, на жаль, цьому радше заздрять) оточуючі.

Логвиненкова героїня усвідомила істину життя в кайф зовсім молодою, тож зараз вона не гає часу і… І знімається в порно! Це її задоволення, можливість займатися улюбленим  видом мистецтва – сексом, вона любить секс. І ось тут, і ось зараз ми починаємо поважати цю дівчину. Один. Вона послала всіх далеко-далеко. Два. Вона реалізовується як особистість (а оскільки послала всіх далеко-далеко, її не хвилює думка деяких обмежених розумників). Три. Вона робить те, у чому щиро кохається. Вона щаслива. Вона пізнала філософію життя в кайф – вона відбувається не як особа одна з багатьох, а як непересічність, індивідуальність.

По-друге, ця проза викликає повагу. До автора, який створив майстерний, небанальний і по-справжньому якісний текст, продемонструвавши в такий спосіб свою віртуозність. До героїні (українки не тільки за паспортом), яка є мудрою, ненав’язливою, емоційно симпатичною, інтелектуально й духовно багатою – прекрасною в тих вимірах, що представлені в повісті. До порно. Але про повагу до порно згодом.

По-третє, окреслені проблеми. Це безальтернативні, сірі, безликі, депресивні, усепоглинаючі й усеруйнуючі – а руйнуючі передусім людину – пострадянські дев’яності. Ви їх ще застали? Пригадаєте знову. Ви з ними знайомі за розповідями? Познайомитеся ближче, як я, наприклад. І мені б не хотілося бачити на власні очі той морок з позначкою «пост». Хоча й було світло з маркуванням «далі буде краще». Наступне – це вузьколобість українців та інших представників народів колишнього СРСР, яка виповзає назовні, коли їм дають щось нове – нехай і провокативне – і вони починають клювати оригіналів, змушуючи їх стати анахоретами, витурюють із країни. А потім жаліються: «Он молодь усе виїжджає!» Звісно, що виїжджає, бо як можна жити в кайф, постійно думаючи про те, що в тебе ось зараз плюнуть. Ми ж до біса консервативні. І пишаємося цим. Лол. А ще нам хронічно не вистачає якісного культурного контенту. Теж лол. Дуже сумне лол. Тішить: у нас є «Плач Єремії». І не тільки. Чому саме «Плач Єремії» і їх «Вона» – поясне Богданова героїня.

По-п’яте, ми не говоримо про порно, про секс. Ми продовжуємо вдавати, що перше – це аморально, а про друге дітям знати не варто. Категорична помилка. Порно – це така ж робота, як і всі інші, це величезна праця, яка вимагає максимальної віддачі; порно – це добре, а стає погано воно лише тоді, коли в нас відсутня сексуальна грамотність, а відсутня вона тоді, коли ми не говоримо про секс з дітьми. Я, наприклад, хочу, щоб учителі в школі розповідали не про таку собі, наприклад, дівчину Юлю, бо вона ж уже з хлопцями гуляє з восьмого класу (ай-яй-яй-як-тобі-не-соромно-так-чинити-погана-ти-така-пересяка-дівчинка), а про те, що секс є актом прекрасного, але він залишається й актом відповідальності й перш за все – перед самим собою. Я хочу, щоб у школі пояснювали чому, а не мовчали, щоб потім кричати на кожному кроці: «Яка молодь пішла! Он ми раніше…» У своїй більшості в Україні сексуальна освіта є самоосвітою, бо навіть батьки часто не говорять з дітьми про секс, соромлячись цього, будучи також сексуально неосвіченими. Про наслідки мовчання й лол-консервативності всім відомо.

По-шосте, «КСД» здивував крутим оформленням. Я була приємно вражена. Студіє «О Дизайн», мій вам уклін! По-шосте закінчилося.

Сучукрліт потребувала такого твору. Власне, про секс і сексуальність у нас написано достатньо, але ж… Але “Saint Porno” не має на меті вразити постмодерновими фішками. Це виключно історія однієї персони. Проте не кожному вдалося б її розповісти гідно, не вдаючись до низькоштибності, а Логвиненко – так, зміг! От означення сповідь, так само як і роман, є не зовсім влучними, бо сповідь – це радше каяття, каяття грішника, а роман за обсягом більший, сюжетних ліній у ньому теж не одна. А примітку під назвою книги можна перефразувати з «Історія про кіно і тіло» на «Історія про задоволення від життя», бо хоча амплуа порноакторки є наріжним каменем для твору, саме мотив про її вміння ловити кайф від життя робить повість виграшною. Зрештою, це все ж не головне. Резюме для себе: читаю Логвиненка далі. Браво, авторе!

Автор: Вікторія Беркут